Я похитав головою. Звідки мені було знати, а хотілося.

— Він сказав, що там «задуже по-багатому». Це визначення надихає вас, Едгаре?

Я посміхнувся.

— Чому, як ви вважаєте, Елізабет перетворила Велику Ружу на притулок для художників? Вона завжди була патронесою мистецтва?

На її обличчі читалося здивування.

— Ваш друг вам не розповідав? Та, либонь, він і сам не знає. Згідно з місцевою легендою, вона сама колись була відомою художницею.

— Що ви маєте на увазі, кажучи «згідно з місцевою легендою»?

— Розповідають — хоча для мене це лише міф — що вона була вундеркіндом. Що в ранньому дитинстві вона прекрасно малювала, а потім просто перестала.

— А ви її про це питали?

— Звичайно, дурнику. Це моє заняття — розпитувати людей, її вже злегка похитувало, а її очі «софілорен» помітно налилися кров’ю.

— І що вона вам повіла?

— Що нічого такого не було. Сказала: «Хто може, той робить. А хто не може, той підтримує тих, хто можуть. Як ми з вами, Мері».

— Як на мене, звучить добре.

— Так, я теж так це сприйняла, — погодилась Мері, роблячи новий ковток зі свого вотерфордівського келишка. — Єдина проблема в тім, що я їй не повірила.

— Чому так?

— Не знаю, просто не повірила та й годі. В мене була стара подружка, її звали Агата Вінтерборн, вона вела в «Тампа Триб’юн» колонку порад безнадійно закоханим, так от, одного разу я переповіла цю історію їй. Це було десь у ті часи, коли Далі вшанував своєю присутністю наше Сонячне узбережжя, здається у 1980-му. Ми з нею сиділи в якомусь барі — у ті часи ми завжди сиділи в якомусь барі — і розмова зайшла про те, як вибудовуються легенди. Я згадала, як приклад, історію, що Елізабет нібито дитиною була Рембрандтом, а Аггі — вона давно померла, упокій її Господи, — сказала, що не вважає це легендою, вона сказала, що це правда, або частина правди. Вона сказала, що бачила статтю про це в якійсь газеті.

— А ви коли-небудь це перевіряли? — спитав я.

— Авжеж, перевіряла. Я не пишу все, що знаю, — підморгнула вона мені. — Але люблю знати все.

— І що ви знайшли?

— Нічого. Ні в «Триб’юн», ні в сарасотських газетах, ні в тих, що виходять у Вінісі. Тож, можливо, це всього лиш вигадка. Можливо, історії про те, що її батько нібито переховував у себе на острові Дума віскі Дейва Девіса, теж всього лиш вигадки. Проте... я готова побитися об заклад на гроші, що в Агати Вінтерборн була чудова пам’ять. І в Елізабет, коли я її розпитувала, був на обличчі такий вигляд.

— Який такий вигляд?

— Вигляд я-тобі-нічого-не-розповім. Але все це було давним-давно, багато віскі витекло з тієї пори, а тепер ви й самі можете її попитати, чому б і ні? Хоча де там, якщо вона зараз дійсно в такому стані, як ви кажете.

— Так, але, можливо, вона прийде до тями. Ваєрмен каже, що так траплялося раніше.

— Будемо сподіватися, — погодилася Мері. — А знаєте, вона унікальна особа. Флорида переповнена старими людьми — недарма штат називають почекальнею Господа, — але дуже мало хто з них виросли тут. Сонячне узбережжя, яке пам’ятає — пам’ятала — Елізабет, було зовсім інакшим. У тій Флориді не було безкінечної метушні, яку ми зараз маємо, з критими стадіонами й автомагістралями, що розбігаються в усіх напрямках, вона була навіть не такою, яку пам’ятаю я сама. Моя Флорида — це Флорида Джона Мак-Дональда, тоді ще люди знали своїх сусідів, а Тамаямі Трейл була вулицею дешевих борделів. Тоді люди іноді могли, повернувшись з церкви, побачити алігатора в своєму басейні чи рись, що риється у баку для сміття.

Я зрозумів, що вона вже зовсім п’яна... але від того вона не перестала бути цікавою.

— Флорида тих часів, коли тут зростала Елізабет і її сестри, була територією, звідки вже пішли індіанці, але містер Білий Чоловік ще не цілко... не цілком її опанував. Ваш острівець вам видався б зовсім інакшим. Я бачила його зображення. Внутрішня територія заросла болотяною сосною, гамбо-лімбо і сабаловими пальмами, обплутаними фікусами-душителями; кілька місцин з сирим ґрунтом вкривали вічнозелені дуби й мангрові зарості. Низько при землі росли коралові боби й падуб[298], але ніяких джунглів, як тепер, там і близько не було. Схожими на ті часи залишилися тільки пляжі, ну, й морський овес, звичайно... мов кайма на спідниці. Звідний міст також був там на північному кінці, але на острові стояв тільки один дім.

— Звідки ж взялися ті джунглі? — спитав я. — У вас є якісь думки з цього приводу? Я маю на увазі, що три чверті території острова буквально потонули в них.

Напевне, вона мене не дочула.

— І тільки один дім, — повторила вона. — На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, якими милуються туристи десь в Мобілі чи Чарльстоні[299]. Колони і посилана гравієм під’їзна алея. Звідти відкривався грандіозний вид: на захід Затока, на схід — узбережжя Флориди. Щоправда тоді не було на що там дивитися — тільки Вініс. Селище Вініс. Маленьке сонне село. — Вона почула себе і сконцентрувалася. — Вибачте, Едгаре. Прошу. Я не завжди така. Справді, сприйміть моє... мою схвильованість... як комплімент.

— Авжеж.

— Двадцять років тому, замість самій напиватися до одуріння, я би спробувала вас затягнути до ліжка. Либонь, навіть десять років тому. А зараз я лише гадаю, чи не злякала вас навіки.

— 1 не сподівайтесь.

Вона розреготалася, клекотливо закашлявшись, але все’дно весело.

— Тоді я сподіваюся вас знову скоро в себе побачити. Я готую крутий червоний гамбо[300]. Але зараз...

Вона обняла мене і повела до дверей. Її струнке й тверде, мов камінь тіло палало під одягом. Її вже добряче хитало.

— А зараз, я гадаю, вам час іти, а мені — впасти в післяобідню сієсту. Мені соромно в цім признаватися.

Я вийшов у хол, відтак обернувся.

— Мері, ви коли-небудь чули, щоб Елізабет говорила про загибель своїх сестер? Їй тоді було чотири чи п’ять років. Вже достатньо велика, щоб запам’ятати таке нещастя.

— Ніколи, — відповіла Мері, — жодного разу.

Біля вхідних дверей будинку рядочком вишикувались півтора десятка стільців, які після чверті по другій дня опинилися у вузенькій, проте утішливій, смузі притінку. Там, назираючи вуличний рух, сиділо з півдюжини стариганів. Поряд з ними сидів і Джек, він, щоправда, не лупив очі на машини, не проявляв інтересу до леді, що прогулювались по Адалія-стріт. Притулившись спиною дорожевого тиньку стіни, він занурився у «Погребальну науку для початківців». Побачивши мене, Джек відмітив у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.

— Прекрасний вибір для цього штату, — кивнув я на підручник, на палітурці якого було зображено характерного зизоокого ботана.

— Куди подітися, мені треба думати про кар’єру, — відповів він. — А те, як ви останнім часом почали рухатися, підказує мені, що вам я скоро перестану бути потрібним.

— Не підганяй мене, — сказав я, дошукуючись у себе в кишені, чи, бува, не загубив десь слоїка з аспірином. Намацав.

— Ось саме це я й роблю зараз, — признався Джек.

— Ти кудись поспішаєш? — спитав я, дибуляючи поряд з ним вздовж бетонної стіни на сонечко. Там було спекотно. Весна у Флориді затримується хіба що випити горнятко кави, а відтак рушає на північ, де не на неї чекає багато важкої роботи.

— Я — ні, але на четверту у вас призначена зустріч у Сарасоті з доктором Гедлоком. Якщо не буде по дорозі пробок, сподіваюся, ми встигнемо.

Я зупинив його, вхопивши за плече.

— Це лікар Елізабет? Ти кажеш про нього?

— Я кажу про терапевта. Пліткують, що ви, бос, весь час відтягували цей візит.

— Це робота Ваєрмена, — промурмотів я, скуйовджуючи собі волосся, — Ваєрмена, котрий сам лікарененавсник. Будь мені свідком, Джеку, хай він ніколи, ніколи не почує від мене таких слів...