— Ми про це балакали, — промовив я.

— Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? — спитала вона. — За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно... — вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. — Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?

У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre[151].

— Ти можеш вибрати сам, — сказала вона знову. — Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард...

— Ні, — відповів я. — Ні, все гаразд, я можу.

Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор[152], чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розкрив книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара[153]. Короткий. Отже гарний, те що мені треба, тож я пірнув у текст.

Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.

— Дуже добре, Едгаре, — промовила вона. — Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.

— Не імітують судоми, — продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.

Вона розквітла посмішкою.

— Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!

— Схоже на те, — погодився він, придивляючись до мене уважно.

— Ти закінчиш, Едварде?

— Так, мем.

Я закрив книжку.

— Це все.

Вона кивнула:

— Якими були твої найкращі дні, Едгаре?

— Сподіваюсь на тутешні, — відповів я.

Вона кивнула:

— Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едгаре.

— Слухаю, мем?

— Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?

Я кивнув:

— Гадаю, що так, Елізабет.

Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, пролилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані зморшками, але очі залишалися молодими. Молодими.

Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хідника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і дистанційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не заберу, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.

— Слухай, — промовив він. — Вибач, я мусив би тебе спершу спитати.

— Попустися, Ваєрмене.

Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на Затоку.

— Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона... здитиніла зараз. Тож іноді діє як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.

— І хоче, щоб їй читали?

— Так.

— Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?

— Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.

Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.

— А чому ти їй не читаєш?

Не відриваючи очей від води, він промовив:

— Тому що я більше не можу.

— Не можеш більше... але чому?

Він подумав, а потім струснув головою:

— Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спатиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Тропе. Я бачу ознаки, які вказують на це.

— Ти розповіси мені іншим разом?

— Еге ж, — він зітхнув не розмикаючи губ. — Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не довподоби. Ти певен, що сам дійдеш?

— Абсолютно, — запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.

— Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані — як я його називаю «клінічна глупа ясність» — вона може надумати помити вікна... або повитирати порох з якихось полиць... або вирушити на прогулянку без свого ходунка.

Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що почалося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.

— Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, — сказав я.

Він кивнув:

— Гарний хлопчик. Ти мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я можу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.

— О’кей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.

— Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo.[154]

Я рушив вздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен вже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із Затоки — вже прохолодніший — відкидав назад його довге посивіле волосся.

— Ваєрмене!

— Що?

— А Елізабет сама була колись художницею?

Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.

— Цікаве запитання, Едгаре. Якщо ти спитаєш її — а я не раджу тобі цього робити — вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.

— Чому ж так?

Але він сказав лише:

— Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. — Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.

Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистецтво — магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності.Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному грунті раптом виростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.