Джек кивнув.

— Так, гадаю, що так. Але мене дивує... — він замовк.

— Що? — спитав я. — Що саме тебе дивує?

— Те, що Персе їх відпустила.

— Вона насправді їх не відпустила. Вони поїхали всього лиш у Брейдентон.

— А де ж тут Елізабет? — поплескав по малюнку Ваєрмен.

— Всюди, — пояснив я. — Ми дивимося на все її очима.

— Залишилося небагато, але решта дійсно зловісні.

Я показав їм наступну зарисовку. Вона була такою ж поспішливою, як і попередні, і чоловіча фігура на ній стояла спиною до глядача, але я не мав сумнівів, що це жива версія тієї істоти, котра була заклацнула кайданки на моїм зап’ясті в кухні Великої Ружі. Ми бачили його згори. Джек відірвав очі від малюнка і подивився на Тінявий пляж, котрий тепер перетворився на нешироку смужку, і знову глянув на малюнок. А потім на мене.

— Звідси? — спитав він приглушеним голосом. — Це вид якраз з цього місця?

— Так.

— Це Емері, — торкнувся фігури на малюнку Ваєрмен. Він говорив ще тихішим, ніж Джек, голосом. Піт блищав в нього на лобі.

— Так.

— Та твар, що побувала у твоєму будинку.

— Так.

Він пересунув пальця.

— А це Тесі й Лора?

— Так. Тесі й Ло-Ло.

— Вони... виходить, вони заманили його? Як ті сирени у старих грецьких казках?

— Так.

— І що, це так насправді було? — спитав Джек так, ніби хотів докопатися до сенсу.

— Насправді, — погодився я. — В її могутності можеш не сумніватися.

Ваєрмен подивився в бік сонця, котре ще ближче опустилося до горизонту. Викарбувана ним на воді доріжка вже почала змінювати колір.

— Тоді давай скоріш завершуй, мучачо. Щоб ми могли зробити наші справи і вшитися к-бісу звідси.

— Та в мене майже не лишилося, чого вам розповідати, — сказав я, перекладаючи картинки, котрі тепер здебільшого були схожі на схематичні начерки. — Справжньою героїнею була тут Няня Мельда, а ми навіть не знаємо її прізвища.

Я показав їм один з незавершених скетчів: Няня Мельда, впізнавана по хустці на голові і побіжним мазкам на її лобі й одній щоці, балакає у передньому коридорі з молодою жінкою. Поряд на столі примощена Новін, стіл показано кількома штрихами, об’єднаними овальною лінією.

— Ось тут вона розповідає Адріані якусь довгу історію про Емері після його зникнення. Про те, що його терміново викликали до Атланти? Про те, що він поїхав до Тампи по весільний подарунок-сюрприз? Не знаю. Будь що вона могла розповідати, аби лиш Аді не виходила з будинку, чи принаймні трималася неподалік.

— Няня Мельда тягнула час, — сказав Джек.

— Це єдине, що вона могла зробити. — Я показав на джунглі між нами й північним кінцем острова, на зелені хащі, які не могли б тут вирости природним чином, хіба що аби якась команда лісоводів насаджувала і доглядала їх цілодобово. — У 1927-му всього цього тут не було, але Елізабет була тут, і вона якраз перебувала у самому розквіті свого таланту. Не думаю, що був хоч найменший шанс в того, хто спробував би втекти з острова по дорозі. Хтозна яких істот Персе могла змусити її втілити між цим місцем і звідним мостом.

— Наступною мала стати Адріана? — спитав Ваєрмен.

— А потім Джон. А після них Марія й Ганна. Бо Персе збиралася захопити їх усіх, можливо, окрім самої Елізабет. Можливо, Няня Мельда розуміла, що здатна утримати Адріану тільки один день. Та лише один день їй і був потрібен.

Я показав їм інший малюнок. Хоча ще більш поспішливий, він ясно показував Няню Мельду й Елізабет, котрі стояли у басейні на його мілкому кінці. На парапеті лежала Новін, одна рука її звисала у воду. А поряд з Новін стояв пузатий, широкогорлий керамічний джбанок з дугоподібним написом друкованими літерами — СТІЛ.

— Няня Мельда сказала Ліббіт, що та мусить робити. І наказала Ліббіт, що вона мусить це зробити, незважаючи на картинки, які вона може побачити у себе в голові, і на вимоги Персе перестати це робити... бо вона обов’язково буделементувати, сказала Няня Мельда, якщо дізнається. Вона сказала, що єдина надія на те, що Персе дізнається занадто пізно, щоб чимось завадити. А тоді Няня Мельда сказала...

Я замовк. Доріжка від сонця, що вже сідало, все дужче й дужче яскравішала. Треба було розповідати далі, але важка це була справа. Й ставала дедалі важчою.

— Що, мучачо? — м’яко спитав Ваєрмен. — Що вона сказала?

— Вона сказала, що й сама, напевне, буде кричати. І Аді. І Тато. Але не можна зупинятися. «Дитинко, ти не муусиш зупинятися, — наказала вона. — Не муусиш зупинятися, бо інакше все піде на пси». Немов своєю волею моя рука вихопила з кишені чорний «Вінус» і під примітивним рисунком дівчинки і жінки у басейні написала три слова:

Мої очі набрякли сльозами. Я кинув олівець у зарості морського вівса і витер сльози. Наскільки можу судити, олівець і зараз лежить там, куди я його закинув.

— Едгаре, а щось про гарпуни зі срібними наконечниками є? — спитав Джек. — Ви про них ані разу не згадали.

— Тоді в них не було ніяких к-бісу магічних гарпунів, — відповів я втомлено. — Вони напевне з’явилися набагато пізніше, коли Істлейк і Елізабет повернулися на острів Дума. Бозна-кому з них в голову прийшла ця ідея, і кому б вона не належала, ніхто не міг бути впевненим, чому вона здалася їм важливою.

— Але ж, — Джек знову спохмурнів, — якщо у 1927-му в них не було срібних гарпунів... тоді...

— Джеку, — гарпунів не було, натомість повно було води.

— Я ніяк не второпаю, Персе прийшла з води. Вона з води.

Він поглянув на корабель так, ніби хотів пересвідчитися, що той все ще на місці. Той залишався на місці.

— Так. Але в басейні її хватка слабшала. Елізабет це знала, але не розуміла причини. Та й звідки? Вона була ще дитиною.

— От, курва, — ляснув себе по лобі Ваєрмен. — Плавальний басейн. Прісна вода. Це був басейн з прісною водою. Прісна проти солоної.

Я націлив на нього палець.

Ваєрмен торкнувся картинки, на якій я намалював керамічний джбанок поряд з лялькою.

— Джбан був порожнім? І вони наповнили його водою з басейну?

— Не маю щодо цього ніяких сумнівів.

Я відсунув малюнок з басейном вбік і показав їм наступний. Знову перспектива майже з того місця, де ми зараз сиділи. Щойно зійшовши над обрієм, серпик молодика завис між щоглами трухлявого корабля, котрого, я сподівався більше ніколи не малювати. А на пляжі, біля самого краєчка води...

— Господи, який жах, — скрикнув Ваєрмен. — Я навіть не можу все роздивитися до пуття, але все’дно це жахливо.

Права рука мені свербіла, тремтіла. Палала. Я потягнувся до картинки і торкнувся її рукою, якої сподівався більше ніколи побачити... хоча боявся, що буду до цього змушений.

— Я можу все побачити за вас, — промовив я.

Не кидайте роботу, поки картина не завершена. Мені важко судити, чи це кардинальне правило мистецтва, чи ні, я не професор, але я впевнений, що ці сім слів підсумовують усе, що я намагався вам розказати. Талант річ чудесна, але він не терпить кидальників. І завжди надходить момент — якщо робота щира, якщо вона походить з тих глибин, де разом мешкають думка, пам’ять і емоції, — коли хочеться все кинути, коли здається, якщо ти зараз покладеш олівець, твій зір поблякне, твоя пам’ять схибить, але біль закінчиться. Мені відомо це з останнього малюнка, де я нарисував події того дня — дня, коли майже всі зібралися на пляжі. Це був всього лиш ескіз, але, гадаю, коли йдеться про побіжну замальовку пекла, ескізу цілком достатньо.

Я розпочав з Адріани.

Весь день вона була, мов божевільна, переживаючи через Емері, вона то дико гнівалась на нього, то обмирала від страху за нього. Їй навіть наверзлося, що тато Заподіяв Щось Немислиме, хоча навряд чи, від горя він зробився неуважливим, а після припинення пошуків зовсім запав в апатію.