Я стояв і дивився вниз на магнітофон. Небезпечна. Перед тим вона казала нещаслива, чи то так мені запам’яталося? Чи то одне й те саме?

— І твоє мистецтво. Справа у твоєму мистецтві, — голос її зазвучав винувато і трохи приглушено. — Декому не подобається казати художнику, що йому робити, так-так, хтось не має права казати художнику, що йому робити, але тим не менш... О Господи... — Вона зайшлася у довгому, деренчливому кахиканні пожиттєвої курильниці. — Хтось не любить говорити про такі речі прямо..., чи навіть не знає, як про це говорити прямо... але дозволь мені дати тобі невеличку пораду, Едгаре? Від тієї, хто тільки сприймає, тому, хто творить? Чи буде мені дозволено це зробити?

Я чекав. Машина мовчала. Я вирішив, що закінчилася плівка. В мене під ногами тихо мурмотіли мушлі, ніби обмінюючись таємними новинами. Пістолет, фрукт. Фрукт, пістолет. Аж ось вона заговорила знову.

— Якщо люди з галереї «Ското» або з «Авеніди» запропонують тобі влаштувати виставку, я наполегливо раджу тобі погодитися. Люди матимуть радість, це так, але ще й для того, щоб вивезти якомога більше твоїх картин з Думи, і якомога швидше. — Вона зробила глибокий, добре чутний вдих, немов жінка перед закінченням важкої немилої роботи. І далі продовжила абсолютно беззастережно притомно, з цілковитим усвідомленням місця й часу. — Не накопичуй тут картин. Така моя тобі порада, з добрими намірами і без усякого... без особистого умислу? Так, саме це я й мала на увазі. Накопичувати тут картини — це як накопичувати електрику в батареї. Батарея може вибухнути.

Я не знав чи це правда, чи ні, але взяв це до уваги.

— Не можу сказати, чому так може трапитися, але... — продовжила вона... І я раптом інтуїтивно відчув, що отут вона бреше. — Та, звісно, якщо ти віриш у мистецтво заради мистецтва, сам процес малювання важливий, так? — її голос тепер звучав майже улесливо. — Навіть якщо тобі нема потреби продавати свої роботи заради хліба насущного, то ділитися своєю творчістю... дарувати її світові... для художників це важливо, чи не так? Дарувати?

Звідки мені було знати, що є важливим для художників? Я тільки сьогодні взнав, яким фіксатором треба покривати закінчені картини, щоб вони довше зберігалися. Я був тим... як там Наннуцці з Мері мене назвали? Ага, американським примітивістом.

Знову пауза. А відтак:

— Гадаю, вже досить. Я висловилася. Тільки, прошу, подумай про те, що я тобі сказала, якщо маєш намір залишитися тут, Едварде. А я буду чекати, коли ти мені знову почитаєш. Ще багато віршів, я сподіваюсь. Це буде насолода. А зараз прощавай. Дякую, що вислухав стареньку. — Пауза. А потім вона промовила: — Стіл тече. Швидше за все. Мені так жаль.

Я чекав двадцять секунд, тридцять. Я вже вирішив, що вона в кінці забула покласти слухавку і потягнувся до автовідповідача, щоб натиснути кнопку «стоп», аж раптом вона знову заговорила. Тільки чотири слова промовила, і в них було не більше сенсу, ніж в словах про стіл, який кудись тече, але від них мені морозом обсипало шкіру на руках і волосся стало дибки на потилиці.

— Мій батько був нирцем, — сказала Елізабет Істлейк. Кожне слово було чітко вимовлено. А тоді вже почулося «клац» покладеної на місце слухавки.

— Повідомлень більше нема, — нагадав телефонний робот. — Плівка переповнена.

Я стояв і дивився вниз на апарат, гадав, чи стерти цей запис, потім вирішив його зберегти і прокрутити Ваєрмену. Я роздягся, почистив зуби і пішов у ліжко. Лежав у темряві, відчуваючи тиху пульсацію в голові, а піді мною мушлі шепотіли її останні слова: «Мій батько був нирцем».

На якийсь час усе принишкло. Іноді так буває. Каструля кипить, а перед тим, як вариву вихлюпнутися, чиясь рука — Бога, долі, або просто збіг обставин, — притишує вогонь. Якось я поділився цим спостереженням з Ваєрменом, а він сказав, що життя — як п’ятниця в мильних операх. Створюється ілюзія, ніби все йде до завершення, але в понеділок знову починає варитися те саме старе лайно.

Я гадав, що він піде зі мною до лікаря і ми з’ясуємо, що з ним не так. Я гадав, він розповість мені, чому він стріляв собі в голову, і як живеться людині після такого. Можлива була відповідь: «З корчами і великими труднощами при читанні дрібного друкованого тексту». Можливо, він навіть міг би пояснити мені, чому його хазяйка забрала собі в голову, що моїй Ілсі слід триматися подалі від острова. І головне: я нарешті з’ясую, що ж відбуватиметься далі з життям Едгара Фрімантла, великого американського примітивіста.

Ніщо з гаданого не відбулося, принаймні зразу. Життя продукує зміни, іноді їх кінцеві результати вибухові, але і в мильних операх, і в реальному житті перед великими вибухами ще довго тліє запал.

Ваєрмен погодився завітати зі мною до лікаря і «перевірити собі голову», але не раніше березня. В лютому багато клопоту, пояснив він. Зимові мешканці — Ваєрмен називав їх «місячні», ніби вони були не орендарями, а менструальними періодами, — почнуть вселятися у будинки міс Істлейк наступного вікенду. Першими «зимовими птахами» прилетять ті, що найменше подобалися Ваєрмену. Сімейство Годфрі з Род-Айленду, що значаться у Ваєрмена (а відтак і в мене) під іменами Джо і Рита Злі Собаки. Вони щозими прибувають на десять тижнів і живуть у найближчому до садиби Істлейк будинку. В тому, що позначений попереджувальними написами про їхнього пітбуля і ротвейлерів; ми з Ілсою їх бачили. Джо Зла Собака був колишнім «зеленим беретом», Ваєрмен проказав це таким тоном, що інших пояснень нібито й не треба.

— Містер Діріско навіть не виходить з машини, коли щось їм привозить, — сказав Ваєрмен. Він мав на увазі веселого товстуна, що представляв поштову службу США на південній частині острова Кейзі і на всій Думі. Ми сиділи на лавах перед будинком Злих Собак за день чи два до запланованого прибуття Годфрі. Під’їзна алея з товчених мушель блищала рожевою вологістю. Ваєрмен увімкнув бризкалки. — Що привезе, він залишає під стовпчиком поштової скриньки, давить на сигнал та чимдуж котить до Ель Паласіо. І хіба я можу його винити? Ні-ні, Нанетто[185].

— Ваєрмене, щодо лікаря...

— У березні, мучачо, і перед ідами[186]. Обіцяю.

— Ти просто хочеш віддалити візит, — сказав я.

— Ні, не хочу. Просто в мене зараз клопітний період, от і все. Минулого року я був трохи заскочений зненацька, а тепер так не мусить бути. Цього не може бути тепер, бо цього року міс Істлейк куди як менш здатна підключатися до справ. Ну, принаймні ми вже знаємо, чого чекати від Злих Собак, вони ж бо тут не вперше, а також Баумгартени. Баумгартени мені подобаються. Мають двоє дітей.

— Обидві дівчинки? — спитав я, згадавши застороги Елізабет щодо дочок на Думі.

— Та ні, два хлопці того типу, в яких на лобах мусив би світитися напис ЩО Б НЕ ТРАПИЛОСЯ, МИ ТУТ НІ ПРИ ЧІМ. До решти будників приїдуть зовсім нові люди. Я хочу сподіватися, ніхто з них не буде з тих, що влаштовують щоночі рок’н’ролові вечірки, але хто може знати?

— Ніхто, але принаймні ти можеш сподіватися, що свої диски Slipknot[187] вони залишать дома.

— Що таке Сліпнот. Хто такий Сліпнот?

— Ваєрмене, краще тобі цього не знати. Особливо, коли ти в такому заклопотаному робочому стані.

— Та ні. Ваєрмен просто роз’яснює тобі, як виглядає лютий, на острові Дума, мучачо. Я мушу бути готовим до можливих експромтів — що робити, якщо якогось з Баумгартенових хлопців вжалить медуза, або де дістати вентилятор для бабці Ріти Злої Собаки, котру вони на тиждень чи близько того, швидше за все, знову запроторять до задньої спальні. Ти, ма’ть, вважаєш, що міс Істлейк потроху того? Я бачив на вулицях Пзадалахари в День мертвих таких мексиканських мумій, що повзають і виглядають краще за бабцю Злих Собак. У її лексиконі є тільки дві фрази. Одна запитальна — «Ви принесли мені пиріжечка?», інша декларативна — «Подай салфетку, Ріто, здається, в мене з останнім пуком вийшло щось тверде».