— Га?

— Ти казав, що один там повалився у воду. А що трапилося з іншим?

— Наскільки знаю, він так і стоїть. Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі[49], колись налетить у лоб на цю частину узбережжя, все загримить, як ціни на розпродажу залишків погорілого бізнесу, — він підступив до мене й простягнув руку. — У всякому разі, містере Фрімантле, ласкаво просимо до Флориди. Сподіваюся, вона поставиться до вас по-справж ньому дружньо.

Ми потисли один одному руки.

— Дякую... — я затнувся, на трішечки, так що він нічого не помітив, і я сам не встиг розсердитися. Не вистачало мені сердитися на нього. — Дякую за все.

— Нема за що.

Виходячи з кімнати, він кинув трохи здивований погляд на мене, тож, либонь, щось зауважив. Напевне зауважив, ну то й що. Мене це не обходило. Я був нарешті сам-один. Прислухався до джеркотіння мушель і гравію під колесами його від’їжджаючої машини. Я слухав, як віддаляється гудіння двигуна. Звук вже ледь чути, аж ось і зник. Нарешті мені залишилися тільки м’які подихи Затоки. І биття мого серця, повільне й тепле. Ніякого дзиґаря в голові. Ні дзвонів, ні биття, ні цокання. Я дихав глибоко, всотуючи вологий, з легким присмаком плісняви, дух дому, який доволі довго простояв зачиненим, якщо не зважати на щотижневі (чи раз на два тижні) ритуальні провітрювання. Мені здавалося, я також відчуваю запах солі й субтропічних рослин, назв котрих я поки що не знав.

Здебільшого я прислухався до зітхань хвиль, що так нагадували дихання якоїсь великої сплячої істоти, і дивився крізь скляну стіну на воду. Через підвищену позитуру Великої Ружі зі свого місця в глибині вітальні я зовсім не бачив берега внизу; сидів собі у фотелі, ніби на якомусь з тих танкерів, котрі втомлено курсують нафтовою трасою між Венесуелою й портом Галвестон у Техасі. Легка вуаль з’явилася на високому склепінні неба, притіняючи гострі скалки світла на воді. Ліворуч, проти неба, стирчали об’єкти мого першого дебютного поставарійного малюнку: силуети трьох пальм, їхнє довге листя дріботіло в ледь відчуйному бризі. «Не сильно дуже схоже на Міннесоту, тойво», — сказав тоді Том Райлі.

Вид пальм викликав у мене бажання малювати — це було схоже на відчуття легкого голоду, але не шлункового. В мене ніби засвербів мозок і, дивно, кукса моєї ампутованої руки.

— Не тепер, — промовив я. — Пізніше. Зараз я виснажений.

З фотеля мені вдалося підвестися тільки з другого замаху, добре, що хлопець поїхав і не чув мого здитинілого («Пиздолиз!») схлипу у відчаї після першої спроби. Відтак я, спираючись на костур, трохи постояв, похитуючись, дивуючись своїй втомі. «Зазвичай виснажений» — це просто такий усталений мовний вираз, але в ту мить я саме так і почувався.

Поволі — мені аж ніяк не хотілося завалитися першого ж дня в новому домі — я дістався великої спальні. Ліжко в ній стояло просто королівське, і найбільше мені хотілося дійти до нього, сісти, змахнути костуром на долівку ідіотські декоративні подушки (на одній з них була зображена пара схожих на перевертнів спанієлів і доволі моторошне гасло МОЖЛИВО, СОБАКИ — ЦЕ ЛЮДИ В ЇХНІХ НАЙКРАЩИХ ПРОЯВАХ), лягти і проспати години зо дві. А то й три. Та сперш я посунув туди, де хлопець поставив дві з трьох моїх валіз — до лави біля підніжжя ліжка. Шкандибав обережно, пам’ятаючи, що при такому знесиленні запросто можу спіткнутися і впасти. Потрібна мені валіза, природно, була на споді. Не поспішаючи, я зсунув на підлогу верхню і розстібнув блискавку на потрібній.

Склянисто-блакитні очі визирнули зі звичним, безмірно осудливим здивуванням. Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей нас! Неживе помаранчево-червоне волоссячко ув’язненої збилося в ковтун. Реба-Контролерка-Люті у своїй найкращій синій сукні і чорних сандаликах Мері Джейн.

Затиснувши скорчену ляльку під пахвою кукси, я опустився на ліжко. Вмостившись поміж декоративних подушечок (здебільшого грайливі спанієлі, місце котрим, як на мене, було на підлозі), я поклав ляльку поряд себе.

— Я забув його ім’я, — сказав їй. — Увесь день пам’ятав, а зараз забув.

Реба дивилася в стелю, на застиглі лопаті підвісного вентилятора. Я забув його ввімкнути. Ребу не обходило, як звуть, мого помагача: Айк, Майк та хоч би й Енді ван Слайк[50]. Усе байдуже цьому рожевому тільцю, напханому шматтям бідними трудящими дітьми у Камбоджі чи, блядь, десь в Уругваї.

— Що це? — спитав я її.

Через цю втому я почав впадати в добре мені знану гнітючу паніку. Знайома гнітюча паніка. Стан жаху, в якому я перебуватиму до кінця життя. Якщо не повернеться ще на гірше! І таке можливе! Мене знов запроторять до реабілітаційного центру, який нічим не відрізняється від пекла, окрім свіжофарбованих стін.

Реба не відповіла, курва безхребетна.

— Я зможу це зробити, — промовив я, хоча сам собі не дуже вірив. І почав згадувати: «Джері. Ні. Джеф». А потім: «Я думаю про Джері Джеф Вокера, от дурень. Джонсон? Джеральд? Великий Стрибучий Джеосафат[51]?»

Я почав куняти. Попри лють і паніку, мене охоплювала сонливість. Заколисував м’який ритм вдихів і видихів Затоки. «Я зможу» — думав я. — Телепень. Я зможу, як зміг згадати, що означають букви БК».

Згадав, як той хлопець сказав: «Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків» — і ще щось. Кукса в мене свербіла, мов голова в якогось скаженого байстрюка. Але я прикинувся, ніби це не моя, а когось іншого кукса, в якомусь іншому світі, а сам поринув у пошуки слова, шмати, кістки, зв’язку…

…відпливаю...

— Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись у лоба налетить на цю частину узбережжя...

Ось воно.

Чарлі — це ураган, а коли налітають урагани, я, як і вся Америка, вмикаю канал «Погода», а тамтешнього спеца по ураганам звуть...

Я схопив Ребу. В моєму в’ялому, напівсонному стані вона мені здалася фунтів на двадцять важчою.

— Ураганного спеца звуть Джим Канторе, — промовив я. — А мого помічника звуть Джек Канторі. Справу, блядь, закрито.

Я відкинув ляльку і заплющив очі. Ще секунд десять-п’ятнадцять я чув ліниві подихи Затоки з-під будинку. А потім заснув.

Так і проспав до смерку. Найглибшим, найсолодшим сном за останні вісім місяців.

У літаку я лише трішечки чогось поклював, тож тепер прокинувся дико голодним. Замість звичайних двадцяти п’яти вправ для розминки стегна я зробив десяток, швидко впорався в туалеті, а потім рушив на кухню, спираючись на костур. Проте кульгав не так важко, як міг би на те очікувати після глибокого сну. Мій план полягав у тім, щоб зробити собі сандвіч, а то й два. Я сподівався на копчену болоньську ковбасу, проте годилося будь-яке готове м’ясо, яке знайдеться у холодильнику. Поснідавши, я думав зателефонувати до Ілси, доповісти, що доїхав добре. Хай би Ілса сама вирішувала, чи повідомлятиме вона когось мейлами про стан Едгара Фрімантла. Далі я міг би ковтнути вечірню дозу ліків і роздивитися мої нові апартаменти. Весь другий поверх чекав на мене.

В моєму плані не були враховані зміни, що тим часом відбулися з видом на захід.

Сонце вже сіло, але над пласким виднокраєм Затоки лишилася яскрава помаранчева смуга. Лише в одному місці її розривав силует якогось великого корабля. Просто контур, як на малюнку першокласника. Від носа до вертикалі, яку я визначив як радіовежу, тягнувся, створюючи світовий трикутник, трос. Ближче до неба помаранчевий колір вицвітав, зате прибувала характерна для Максфілда Паріша[52] безживна синьо-зелена барва, якої я наяву ніколи раніше не бачив... Проте мене охопило відчуття dejavu, так ніби я це вже видів у моїх снах. Можливо, всі ми бачимо якісь такі небеса у своїх сновидіннях, а після пробудження мозок не спроможний ретранслювати їх у кольори, що мають назви.