Уже майже подолавши відстань до Великої Ружі, я усвідомив, що нога мені болить мов казна-що. Накульгуючи, я зайшов до кухні і там напився води просто з крану, а потім через вітальню подибуляв у головну спальню. На автовідповідачі блимав вогник, але я не бажав зараз чути послань із зовнішнього світу. Мені хотілося одного — скоріше впасти.

Я лежав, задивившись на повільне обертання лопатей вентилятора в мене над головою. Не дуже переконливо я пояснив відсутність в мене протезу. Цікаво, чи краще Ваєрмен впорається з темою: Що змусило правника працювати нянькою при багатій старій діві? Що за інше життя в нього позаду?

Міркуючи про це, я відплив у позбавлений марень і вельми освіжаючий сон.

Прокинувшись, я став під гарячий душ, а потім рушив до вітальні перевірити автовідповідач. Почувався я краще, ніж міг на те сподіватися після двохмильної прогулянки. Завтра вранці, може, й ледь тягатиму ноги, але сьогоднішній вечір обіцяє бути гарним, гадав собі я.

Повідомлення було від Джека. Він розповів, що мати його сконтактувала з кимсь на ім’я Даріо Наннуцці і той Наннуцці в п’ятницю між четвертою і п’ятою дня радо подивиться на мої картини — чи можу я привезти їх не більше десятка, таких, що сам вважаю найкращими, у галерею «Ското»? Етюдів не треба. Наннуцці хотів поглянути тільки на готові роботи.

В мені заворушилася тривога...

Ні, я відчув щось зовсім інше.

Скрутило шлунок, я міг побожитися, що мої нутрощі раптом опустилися на три дюйми нижче. Та найгірше не це. Знайоме болісне свербіння поповзло знизу вгору правим боком і спустилося мені у відсутню руку. Я запевняв себе, що такі відчуття — коли тебе від страху кидає в піт за три дні до події — чистісіньке глупство. Якось я був виконував десятимільйонний контракт з асфальтування на замовлення міськради Сент-Пола і якраз тоді один кандидат звідти балотувався на губернатора Міннесоти. Тож мені довелося надивитися танцювальних виступів дівчаток-дебютанток, репетицій фанатських груп підтримки, уроків керування автомобілем та до біса іншого юнацтва. Хіба з цим можна порівняти показ кількох моїх картин якомусь хлопцю з арт-галереї.

Однак, коли я поліз вгору сходами до Малої Ружі, коліна в мене були налиті свинцем.

Сідало сонце, заливаючи велику кімнату розкішним, неймовірно мандариновим світлом, проте в мене не виникло бажання спробувати його відтворити — не цього вечора. Але світло відгукнулося в мені. Так, як відгукується в душі фотокартка давно втраченої коханої, на яку натрапив, риючись у шухлядці зі старими сувенірами. Ще й почався приплив. Навіть тут, нагорі, я чув скреготливі голоси мушель. Я сів і став перебирати речі на столі знахідок — пір’їна, відполірований водою камінець, вимита до сірої невпізнаванності разова запальничка. Тепер мені згадалася не Емілі Дікінсон, а стара народна пісня: Мамо, хіба не гарно сяє сонце крізь гілки дерев. Ніяких дерев, звичайно, переді мною не було, але я міг сам собі посадити дерево на горизонті, аби схотів. Я міг би посадити там дерево, щоб крізь нього сяяло сонце. Хело, Далі.

Мені не страшно було б почути, що в мене нема хисту. Я боявся, що синьйор Наннуцці скаже, що в мене є кри-и-и-хітний талантик. Покаже між великим і вказівним пальцями чвертьдюймовий зазор і порадить мені замовити собі місце на фестивалі вуличного мистецтва у Вінісі[131], запевняючи, що там я матиму успіх, чимало туристів будуть у захваті від моїх імітацій Далі.

А якщо він дійсно так і зробить, розчепірить пальці на чверть дюйма і промовить кри-и-и-хітний, що мені тоді робити? Чи вердикт якогось незнайомця позбавить мене моєї нової віри в самого себе, моєї нової особистої радості?

— Можливо, — вголос подумав я.

Так. Бо малювання картин — це зовсім не те, що будування торгівельних центрів.

Найлегше з легкого — скасувати зустріч... хоча я нібито пообіцяв Ілсі, а в мене не було звички порушувати обіцянок, які я давав своїм дітям.

Права рука все ще свербіла, свербіла аж боліла, але я намагався не звертати на це уваги. Ліворуч під стіною стояли близько десяти готових полотен. Я обернувся туди, сподіваючись вибрати найкращі, проте навіть не подивився на них.

На сходах стояв Том Райлі. Голий по пояс. На ньому були тільки сині піжамні штани, потемнілі в паху й на внутрішнім боці лівої ноги, там, де він їх обмочив. У нього не було правого ока. На тому місці діра очниці, заповнена згустком чорно-червоної сукровиці. Схожа на бойову розмальовку смуга висохлої крові тягнулася по лівій скроні і зникала у сивіючому волоссі в нього над вухом. Цілим оком він втупився у Мексиканську Затоку. Криваві промені призахідного сонця мацали йому схудле, мертвотно-бліде обличчя.

Я заверещав від здивування й жаху і, відсахнувшись, упав зі стільця. Завалився на хвору ногу і знову закричав, цього разу від болю. Смикнувшись, я штовхнув ногою стілець і той перекинувся. Коли я знову подивився в бік сходів, Тома там не було.

За десять хвилин я вже був на нижньому поверсі і набирав його домашній номер. Сходами з Малої Ружі вниз я сповзав на заду, зіскакуючи сракою зі щабля на щабель. Не тому, що, падаючи зі стільця, забив собі стегно, а тому, що ноги в мене тремтіли так, що я їм не довіряв. Я боявся, що полечу сторч головою, або навіть покочуся кубаря, тож чіплявся лівою рукою за поруччя. Господи, я боявся зомліти.

Пригадався той день на озері Фален, коли, обернувшись, я побачив в очах Тома дивний блиск, як він хникав переді мною: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого... Мені так жаль».

У Тома, в його затишному домі в Епл-Веллі почав дзвонити телефон. Том, котрий двічі був жонатим і двічі розведеним, Том, котрий умовляв мене не виїжджати з Мендота Гайтс... «Це як здавати гру на власному полі», так він тоді сказав. Том, котрий незабаром сам зайшов пограти на моєму полі, якщо вірити «Друзям з сюрпризами».., а я таки вірив цій картині.

І в щойно бачене нагорі я також вірив.

Один гудок... другий... третій.

— Ну ж бо, — мурмотів я, — візьми врешті ту йобану слухавку.

Я не уявляв, що скажу, якщо вій її візьме, та й не переймався тим. Я хотів лише почути його голос. Я його почув, але в запису.

— Вітаю, ви додзвонилися до Тома Райлі, — промовив він. — Ми з моїм братом Джорджем зараз перебуваємо в круїзі з нашою матір’ю, цього року в Нассау[132]. Що ти кажеш, мамо?

— Це я, Багама Мама! — почувся прокурений, але беззаперечно радісний голос.

— Так і є, це вона, — підтвердив Том. — Ми повернемося восьмого лютого. Тим часом ви можете залишити ваше повідомлення... коли, Джордж?

— Після дзвуку дзиии! — вигукнув чоловічий голос.

— Правильно! — погодився Том. — Після дзиґи. Або можете зателефонувати до мого офісу.

Він назвав номер, а потім вони усі втрьох промовили: «БОН ВОЯЖ!»

Я мовчки поклав слухавку. Його голос не був схожим на голос людини, що замислила самогубство, але він дуже-дуже близько до цього наблизився (він з тих, про кого потім найчастіше кажуть: «а виглядав цілком нормальним») і ще...

— А хто сказав, що він збирається покінчити самогубством? — запитав я у порожньої кімнати... і враз озирнувся довкола, аби пересвідчитися, що вона дійсно порожня. — Хто сказав, що з ним не може трапитись аварія? Чи навіть хтось його вб’є? Якщо вже не вбили?

Втім, якби щось таке вже трапилося, хтось мені напевне зателефонував би. Либонь, Бозі, хоча найшвидше Пам. Отже...

— Це самогубство, — повідомив я кімнаті. — Це самогубство і воно ще не трапилося. Це було попередження.

Я підвівся й пошкандибав до спальні. Останнім часом я мало користався костуром, але цього вечора він мені був потрібен, дуже потрібен.

Моя краща подружка сиділа притулившись до подушок на тому боці ліжка, який могла б займати справжня жінка, якби я її мав. Я сів, узяв її в руки і подивився в її великі, сповнені карикатурного здивування баньки: Ууууу, ти бридкий дядько! Це моя Реба, лялька, схожа на Люсі Рікардо.