Я притискав до себе Гендальфа й думав: «Візьми друга, сідай на друга, сядь, блядь, на ПРИЯТЕЛЯ, ти, йобана курво!»

І ось я сиджу на товариші, сиджу на тому йобаному приятелі вдома, але дім не відчувається, домом, і всі годинники Європи дзвонять у моїй тріснутій голові, і я неспроможний пригадати ім’я ляльки, яку подарував мені доктор Камен, у голову мені лізуть тільки хлопчачі імена: Рендел, Рассел, Рудольф, Рівер-факін-Фенікс. Я наказую їй забиратися геть, коли вона приносить мені фрукти і той козячий сир, я кажу їй, що мені потрібно якихось п’ять хвилин. Я кажу їй, що я зможу, це фраза, яку дав мені доктор Камен, це вихід, це біп-біп-біп, що застерігає тебе, Паммі, бо Едгар насувається. Та замість полишити мене самого, вона бере з таці серветку і починає витирати піт з мого чола, і коли вона це робить, я хапаю її за горло, тому що в ту мить мені здається, що це вона винна в тому, що я не можу згадати імені ляльки, вона винна у всьому, включно з LINK-BELT. Я хапаю її здоровою лівою рукою. Впродовж кількох секунд я хочу її вбити, і хтозна, можливо дійсно намагаюся це зробити. Хтозна, але тепер я напевне знаю, що краще б мені було пам’ятати всі аварії в цілому світі, ніж вираз її очей в ті секунди, коли її шию стискали мої пальці. Потім я пригадав: «Воно було ЧЕРВОНИМ», і відпустив її.

Я притискав Гендальфа до грудей, як колись притискав своїх маленьких доньок, і думав: «Я зможу. Я зможу. Я зможу». Я відчував, як кров Гендальфа просочується крізь мої штани, мов гаряча вода, і думав: «Давай же, ти, журливий довбень, вилізай зі свого "доджа"».

Я тримав Гендальфа й думав, як воно, бути розчавлюваним живцем, коли кабіна твого пікапа виїдає все повітря навкруг тебе і віддих полишає твоє тіло, і кров бризкає з твого носа, і ті ляскотливі звуки відлітаючої притомності, ті кістки, що тріскаються у твоїм власнім тілі: твої ребра, твоя рука, твоя кукса, твоя нога, твоя щелепа, твій задовбаний череп.

Я тримав собаку Моніки у стані жалюгідного тріумфу й згадував: «Воно було ЧЕРВОНИМ».

На мить я опинився посеред простреленої тим червоним темряви; тоді я розплющив очі. Я притискав Гендальфа до своїх грудей лівою рукою, його очі дивилися вгору, мені в обличчя...

Ні, повз нього. І повз небо.

— Містер Фрімантл? — це був Джон Гастингс, старий, що жив за два двори від Голдстайнів. У твідовому картузі й светрі без рукавів він вийшов, ніби на прогулянку шотландськими болотами. Загальний імідж псувало тільки його злякане обличчя. — Едгаре? Ви можете його відпустити. Собака вже мертвий.

— Так, — погодився я, послаблюючи тиск. — А ви не допоможете мені підвестися?

— Я не певен, що зможу, — сказав Джон. — Я швидше впущу нас обох.

— Тоді підіть і погляньте, як там Голдстайни, — сказав я.

— Це її пес, — сказав він. — Я сподівався... — Він похитав головою.

— Так, пес її, — погодився я. — І мені не хочеться, щоб вона вийшла сюди і побачила його таким.

— Так, звичайно, але...

— Я допоможу йому, — сказала місіс Фіверо. Їй трохи по кращало і цигарка полетіла в канаву. Вона потягнулася до моєї правої пахви і враз зашарілася. — Я не зроблю вам боляче?

Так то воно так, але залишатися мені в цій сидячій позі болючіше. Тому я відповів їй, що ні. Джон вже підходив до ґанку Голдстайнів, коли я вхопився за бампер «гамера». Разом ми спромоглися поставити мене на ноги.

— Гадаю, у вас нема нічого, чим би можна було накрити собаку?

— В мене на задньому сидінні лежить старий плед.

— Добре. Чудово.

Вона вже рушила до задніх дверей — зважаючи на розмір «гамера», то буде довга подорож, але зупинилася.

— Слава Богу, він помер раніше, ніж дівчинка повернулася.

— Так, — відповів я. — Слава Богу.

Це трапилося неподалік мого котеджу в кінці вулиці, але мені довелося потрудитися, щоби повільно дістатися свого дому. Коли я нарешті пришкандибав, у моїй долоні, яку я називав Костурним Кулаком, оселився біль, а сорочка задубіла від крові Гендальфа. З-за одвірка стирчала карточка. Я її витяг. Під зображенням усміхнено салютуючої герлскаутки йшов текст:

У своєму імені Моніка замість крапки над і намалювала усміхнений писочок. Я зіжмакав карточку і, шкутильгаючи в душ, кинув її у кошик до сміття. Сорочку, джинси і заплямовану кров’ю білизну я також спровадив туди. Я не хотів їх більше бачити.

Мій дворічного віку «лексус» стояв перед будинком, але після інциденту я жодного разу не сідав за кермо. Сусідський школяр тричі на тиждень виконував мої доручення. Кеті Грін, коли я її про це просив, теж завжди радо заїжджала до найближчого супермаркету або возила мене до Блокбастеру[34] перед черговим сеансом тортур (опісля я завжди був геть виснаженим). Якби хтось мені сказав, що я вже тієї ж осені поведу машину, я б тільки розсміявся. Справа не в моїй хворій нозі, сама думка про кермо кидала мене в холодний піт.

Проте після душу я зайнявся саме цим: втиснувся за кермо, повернув ключ і, здаючи задом на вулицю, глянув через праве плече. Замість звичайної пари рожевих пігулок оксиконтину я випив чотири, сподіваючись на них доїхати до «Stop&Shop»[35] на перехресті Східної Гойт-авеню та Істшор-драйву, і повернутися додому, при цім не наробивши лиха й нікого не задавивши.

У супермаркеті я не гаяв часу. Не займався шопінгом у нормальному сенсі, а зробив короткий бомбардувальний рейд — наліт на м’ясну секцію, й одразу кульгавий прорив повз чиїсь заповнені покупками візочки, ніяких кредитних карток, чиста готівка. Однак на Айстра-лейн я повернувся геть-чисто обдовбаним. Якби мене по дорозі зупинив коп, я б нізащо не пройшов експрес-тест на тверезість.

Ніхто не зупинив. Я проминув Голдстайнів, на їхньому подвір’ї стояло чотири машини, а ще з півдесятка було припарковано на вулиці, з усіх вікон будинку лилося світло. Очевидно, матінка Моніки викликала підтримку по «гарячій лінії», і відгукнулося чимало родичів. Удачі їм. І хай щастить Моніці.

Менш ніж за хвилину я вже завертав до свого двору. Попри медикаментозну підготовку, права нога в мене розпухла від перескакування з педалі газу на педаль гальма, мені дуже розболілася голова — старий знайомий біль від внутрішнього тиску. Але головною проблемою був голод. Це він мене вигнав з дому. Хоча голод — надто м’яке слово для означення того, що я відчував. Я відчував вовчий апетит, і залишки лазаньї з холодильника його не вгамували. Лазанья була з м’ясом, але його мені було замало.

Ми з костуром зашкандибали до будинку, в голові моїй все пливло від оксиконтину, я вихопив пательню з шухляди і кинув її на конфорку. Крутнув регулятор на МАКСИМУМ, бух спалахнув газ, але мені було не до акуратності. Я похапцем здирав пластик з упаковки телячого фаршу. Кинув м’ясо на пательню й розплющив його долонею, а вже потім дістав лопаточку з шухляди поряд з плитою.

Повернувшись додому, скинувши одяг і залізши в душ, я помилково сприйняв шарпання в шлунку за позиви до блювання — причина здавалася цілком слушною. Та коли вже змивав з себе мило, шарпання перетворилося на непоборне низьке гарчання, ніби потужний двигун на холостому ходу. Ліки були трохи приглушили його, але тепер воно повернулося, і гірше, ніж спочатку. Не пригадати, щоб я за все життя колись був таким страшенно голодним.

Я шльопнув неоковирний м’ясний кавалок і думав порахувати до тридцяти. Вирішив, що при максимально відкритому газові тридцять секунд — це принаймні реверанс у бік того, що люди звуть «підсмаженим м’ясом». Якби я здогадався ввімкнути вентилятор і вигнати сморід, я б дотерпів. Насправді ж я не дорахував і до двадцяти. На цифрі сімнадцять вхопив паперову тарілку, вивалив на неї гамбургер і, привалившись спиною до шафи, хижо вп’явся зубами у напівсиру телятину. Вже проковтнувши десь половину, я помітив, як із м’яса сочиться червоний сік і на мить, але яскраво, побачив перед собою Гендальфа, як він дивиться вгору на мене, а гівно з кров’ю повільно витікає в нього з-поміж понівечених задніх лап, і хутро його перетворюється на зліпок. Шлунок вже не так тріпотів, тільки нетерпляче благав ще їжі. Я був голодний.