— Ілсо? — позвав я.

Якусь мить відповіді не було. Потім вона відізвалася згори.

— На Бога, татку, це ти сам зробив? Коли це ти встиг?

Усі мої думки про болещі й немощі відлетіли геть. Я миттю подерся до Малої Ружі, намагаючись пригадати, що саме я там намалював. Щоб воно не було, я не зробив жодної спроби прибрати його десь подалі. А що як там щось жахливе? А що як мені прийшла чудова ідея намалювати карикатурне розп’яття, де верхи на хресті сидить Євангеліст Колібрі?

Ілса стояла перед мольбертом, тож я не міг бачити, що там на нім. Вона затуляла його своїм тілом. Навіть якби вона стояла збоку, єдине світло, що наразі потрапляло до кімнати, надходило від того чортового призахідного сонця; на тлі його сяйва альбом був просто чорним прямокутником.

Я ввімкнув світло, молячи Бога, щоб там не було чогось такого, що могло завдати болю моїй доні, котра приїхала до мене здалеку взнати, чи все зі мною тут в порядку. По її голосу я нічого не міг вгадати.

— Ілсо?

Вона обернулася до мене, з лицем радше здивованим, ніж розсердженим.

— Коли ти це зробив?

— Ну... — промовив я. — Відійди трішки вбік, еге ж?

— Твоя пам’ять знову грає з тобою в піжмурки, ге?

— Ні, — відповів я. — А, тобто так, авжеж. — На картині був берег, що лежав за вікном, тільки це я зумів розпізнати, і не більше. — Дай-но я подивлюся, тоді я, певне, що цілком... відступи-но, люба, ти ж не скляна.

— Хоча крихкотіла, хочеш сказати? — засміялася вона. Не часто мене так втішав чийсь сміх. Хай там що вона побачила на мольберті, та воно її не роздратувало, отже мені відлягло від серця. Якщо вона не роз’ятрилася, ризик того, що я розлючуся й спаплюжу все хороше, що приніс мені її візит, поменшився.

Вона відступила вліво і я побачив, що намалював у тім запаморочливому передсонному стані. У технічному сенсі це либонь була найкраща річ з тих, що я зробив після свого дебютного малюнку пером і тушшю на озері Фален, але мене не здивувало те, що Ілса виявилася враженою. Я й сам був вражений.

Там було намальовано шматок пляжу, що проглядався з величезного, ледь не у всю стіну, вікна Малої Ружі. Примхливі завитки світла на воді вдалися завдяки тому тону, котрий компанія «Вінус» означає як «хром», вони натякали на досвітній ранок. У центрі картини стояла маленька дівчинка в тенісному платтячку. Стояла вона спиною до глядача, але її видавало руде волосся: це була Реба, моє маленьке кохання, подружка з іншого життя. Її фігуру не було прописано, але якимсь чином розумілося, що це ніяке не справжнє дівча, а тільки уявна постать на тлі уявного краєвиду.

На піску навкруг неї валялися яскраво-зелені тенісні м’ячики.

Такі ж м’ячики гойдалися на линучих до берега хвилях.

— Коли ти це намалював? — Ілса все ще посміхалася — майже сміялася. — І що це к-бісу може означати?

— Тобі подобається? — спитав я. Тому що мені воно не подобалося. Тенісні м’ячики були неправильного кольору, бо в мене не було вірного зеленого тону, але не в тім річ; я зненавидів картину, бо вона вся була неправильна. Вона відчувалася, мов велике горе.

— Я обожнюю цю річ, — відповіла вона й раптом зареготала. — Ну ж-бо, коли ти її намалював? Зізнавайся.

— Поки ти спала. Я приліг відпочити, та тут мене знов почало нудити, тож вирішив, що краще побути у вертикальному стані. Вирішив трохи помалювати, відволіктися трохи. Я навіть не уявляв, що я тримав у руці, поки не піднявся сюди. — Я кивнув у бік Реби, котра, розчепіривши ноги, сиділа під вікном.

— Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?

— Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витратив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. — Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малювання, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя розповідь — суцільна брехня. — Потім я ліг і заснув. От і вся історія.

— Можна я заберу її собі?

Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для відмови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.

— Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, краще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сонця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би...

— Я хочу саме цю, — сказала вона. — Вона забавна й ніжна і навіть трохи... Ну, не знаю... грізна. Поглянеш на неї, й скажеш — «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка — хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. — Вона рішуче кивнула. — Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

— Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить...

— Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

— Гаразд — «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

— Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся як нахаба?

— Ти завжди нею була, — відповів я. — Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.

— Так, а тобі?

— Теж, — збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання:

«Зроблено, та й по всьому».

Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.

Джек привіз їй тубус для картини.

— Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, — вимагала вона.

— Слухаюсь, — посміхнувся я.

— І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.

— Ну...

Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову побачив Пам у момент нашого з нею знайомства.

— Краще пообіцяй, бо інакше.

І тому що вона говорила це цілком серйозно — про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її бровами — я пообіцяв.

Зморшка розгладилася.

— Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.

— Авжеж, розумію, — погодився я. Ілса продовжила, ніби й не чула.

— Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.

Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос кимось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота — відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ваганах чужої підсвідомості.

Вона кивнула.

— У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вельми безпардонною.

— Рейс №559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клівленд, — продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.

— Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.

— Мені ще треба тобі щось сказати. Я прикрився моєю єдиною рукою.

— Що ще, дівчинко моя дорогоцінна?

Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.

— Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.

— Хіба від цього могла бути якась користь?

— Ні.

— Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрасно зробить цю роботу за нас обох.