— Оте? Я вирішив би, що там смоляна яма, — сказав Ваєрмен. — А тоді, у Ревучі Двадцяті, сімейство Істлейків називало це своїм плавальним басейном.

— Лишень уявити собі зараз купання в цьому, — пересмикнуло Джека.

Басейн оточували верби. За ним знову виднілися густі зарості бразильського перцю і...

— Ваєрмене, а то не бананові дерева? — спитав я.

— Авжеж, — погодився він. — І, либонь, там повно змій. Ох. Поглянь-но на західний бік, Едгаре.

Там, де в бік Затоки тягнувся порослий тепер бур’янами, ліанами й іншим лабузинням колишній моріжок Джона Істлейка, виднілися початки морського вівса. Там віяв свіжий бриз і взагалі вид був кращий, мені раптом спало на думку, що найрідше у Флориді можна зустріти пагорб. Зараз нам було достатньо висоти, щоб споглядати Мексиканську Затоку в себе під ногами. Ліворуч лежав острів Дон Педро, праворуч в блакитно-сизій димці плив острів Кейзі.

— А звідний міст так і стирчить, — здивовано промовив Джек. — Сьогодні в них там серйозна проблема.

— Ваєрмене, — покликав я, — подивися вниз, уздовж старої стежки. Ти бачиш там щось?

Він подивився в тім напрямку, куди я вказував пальцем.

— Скельне відслонення? Авжеж, бачу. Не коралове, гадаю, хоча варто було б підійти ближче, щоб впевнитися. Як ви щодо цього?

— Перестань на хвильку гратися в геолога, і просто подивися. Що ти бачиш?

Він придивився. Обоє придивилися. Першим помітив Джек:

— Там профіль? — А потім повторив, вже впевнено. — Чийсь профіль.

Я кивнув.

— Звідси нам видно лише лоб, очну западину і перенісся, але, можу закластися, якби ми стояли на пляжі, ми бачили б звідти також рот. Чи те, що замість нього. Це Відьмацька скеля. А під нею Тінявий пляж. Можу закластися на що завгодно. Звідти Джон Істлейк вирушав на пошуки своїх скарбів.

— Там же потонули й близнючки, — додав Ваєрмен. — А це стежка, якою вони туди бігли. Ось тільки...

Він обірвав себе. Бриз пестив нам волосся. Ми дивилися на все ще видиму після стількох років запустіння стежку. Маленькі ніжки, що бігали купатися, не могли її протоптати. Звичайна стежка від Гнізда Чаплі до Тінявого пляжу зникла б за п’ять, а може, й за пару років.

— Це не стежка, — ніби прочитав мої думки Джек. — Там колись була дорога. Не мощена, але все’дно дорога. Навіщо комусь потрібна дорога між домом і пляжем, якщо тут якихось десять хвилин пішки?

Ваєрмен похитав головою.

— Не маю поняття.

— Едгаре?

— Я пас.

— Може, він знайшов на дні щось більше за той дріб’язок, — промовив Джек.

— Можливо, проте... — кутом ока я помітив якийсь порух, щось темне, і обернувся в бік будинку. Нічого нема.

— Що там? — спитав Ваєрмен.

— Либонь, нерви, — відповів я.

Бриз, що обвівав нас від Затоки, трохи змінив напрям і подув тепер з півдня. Принісши сморід гнилизни. Джек відразливо скривився.

— Щоце за херня!

— Припускаю, що це аромат басейну, — повідав Ваєрмен. — Я взагалі люблю вранішній запах каналізації.

— Хай би, але ж зараз білий день.

Ваєрмен подарував йому погляд типу еге-ж-бо, а відтак обернувся до мене.

— Що скажеш, мучачо? Коли почнемо?

Я провів короткий огляд. У Ваєрмена червоний кошик. У Джека наплічник з їжею. У мене мої знаряддя для малювання. Мене збивало з пантелику, що нам робити, якщо решту малюнків Елізабет розвіяла та буря, що зірвала дах з будинку (або тієї решти малюнків взагалі не існувало), але ми вже дісталися сюди, тож мусіли щось робити. На цьому з самісінької глибини мого серця наполягала Ілса.

— Так, — проголосив я. — Ходімо.

Ми дійшли до того місця, де на під’їзній доріжці починалися хащі фікусів-душителів, коли я помітив, як щось чорне рухається крізь високий бур’ян у напрямку правого кута будинку. Цього разу його помітив і Джек.

— Там хтось є, — вигукнув він.

— Я нікого не бачив, — сказав Ваєрмен. Він поставив пікніковий кошик і витирав піт з лоба. — Давай ненадовго поміняємося, Джеку. Ти понесеш кошик, а я їжу. Ти молодий, сильний. А Ваєрмен старий і потасканий. Він скоро помре — курва-мама, що це там!

Він відхитнувся від кошика і, либонь, упав би, якби я не вхопив його за поперек. Джек закричав зі здивування й жаху.

Майже перед нами, лиш трохи лівіше, з заростів вискочив чоловік. Він ніяк не міг там опинитися — ми з Джеком пару секунд тому помітили його за п’ятдесят ярдів звідси, — але він там був. Це був чорний чоловік, але не людина. Нам навіть і на думку не спадало сприйняти його за справжню людину. По-перше, коли він проходив перед нами, його вивернуті, в синіх бриджах, ноги не рухалися. І густі зарості фікуса-душителя не ворушилися навкруг нього. Проте губи його розтягувала посмішка, очі його забавно-загрозливо оберталися. На голові в нього стирчав високий картуз з ґудзиком на маківці, і це, либонь, було найгірше.

Я подумав, що здурію, якщо задивлюся довго на цей його картуз.

Воно зникло у траві правіше нас. Чорний чоловічок у синіх бриджах, ростом десь п’ять з половиною футів. Трава була не вище п’яти футів, і проста арифметика підказувала, що він ніяк не міг в ній зникнути, але ж він зник.

Мить, і він — воно — опинилося на ґанку, либлячись до нас, немов Старий Сімейний Дантист, а відтак, без паузи, він — воно — вже стояло внизу сходів і знову мелькнуло в бур’яни, не перестаючи дарувати нам посмішку.

Посмішку з-під свого картуза.

Картуз у нього був ЧЕРВОНИЙ.

Джек вже готовий був втікати. На його обличчі не залишилося іншого виразу, окрім дурнуватого, панічного переполоху. Я відпустив Ваєрмена і вхопив його, а якби і Ваєрмен зараз вирішив тікати, гадаю, тут би й настав кінець нашій експедиції. Кінець кінцем, я мав лише одну руку, і нездатен був утримати їх обох. Не утримав би й одного, аби котрийсь з них дійсно почав утікати.

Сам вельми наляканий, я й не думав про втечу. І Ваєрмен, благослови його Господи, тримався, дивився, роззявивши рота, на чорного чоловічка, котрий наступного разу виник серед бананових дерев, між басейном і стодолою.

Я вхопив Джека за пасок і рвонув назад. Не міг дати йому ляпаса — не мав зайвої руки для цього — тож обійшовся криком: «Він несправжній! Це її кошмар!»

— Її... кошмар?

Щось схоже на зрозуміння блимнуло у Джекових очах. Чи лиш дещиця свідомості. Скоріш, останнє.

— Її кошмар, її Хокало, те, чого вона боялася, коли гасили світло, — пояснив я. — Джеку, це просто звичайний привид.

— Звідки ви знаєте?

— Ну, по-перше, він мерехтить, як старовинна кінострічка, — промовив Ваєрмен. — Сам придивися.

Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.

Наступного разу він показався на двоколійному путівці, що вів до Тінявого пляжу, і ми побачили, як крізь його костюмчик сяє Затока. Він зник з поля зору, а Ваєрмена розібрав істеричний регіт.

— Що? — обернувся до нього Джек. Ледь не накинувся на нього. — Що?

— Та це ж фігура садового жокея, — захлинаючись сміхом, вигукнув Ваєрмен. — Це такий чорний жокей, котрих раніше ставили на моріжку, а тепер вони політично verboten[373], збільшений втричі, а може й учетверо проти звичайного розміру! Хокалом Елізабет був садовий жокей!

Він намагався ще щось сказати, але несила було. Сміючись, він нахилився вперед, впершись руками собі в коліна. Я розумів жарт.., але не поділяв його веселощів.., і не лише тому, що в Род-Айленді лежала моя мертва дочка. Ваєрмен зайшовся тепер таким веселим сміхом, бо спершу він злякався не менше Джека й мене, злякався, мабуть, не менше, ніж лякалася Ліббіт. А чому вона лякалася? Тому що хтось — випадково, скоріш за все, — вклав у її вигадливу голову хибну думку. Я зробив би ставку на Няню Мельду, напевне, казочка на ніч розрахована була тільки на те, щоб приспати дитину, котра ще мучилася після травми голови. Можливо, безсонням. Ось тільки ця казочка потрапила не туди, і відростила ЗУУБИ.