«Оскільки ви підписали договір, дім цілком належить вам впродовж року, — пояснила мені Сенді. — Навіть якщо його продадуть, власник не має права вас вигнати звідти до кінця періоду оренди».

Джек повільно підкотив до заднього входу.., хоча, враховуючи те, що фасад будинку висів над Мексиканською Затокою, цей вхід був єдиним.

— Дивно, як це його дозволили збудувати таким чином, — здивувався Джек. — Мабуть, багато чого робилося інакше в старі часи. — Певне, старими часами хлопцеві ввижалися 1980-ті роки. — Ось ваша машина, сподіваюся, вона в порядку.

Правобіч дому на покритому потрісканим асфальтом майданчику стояв середніх розмірів автомобіль тієї анонімної американської марки, на яких спеціалізуються орендні агенції. Я не сідав за кермо з того дня, як місіс Фіверо збила Гендальфа, тож кинув лиш побіжний погляд на машину. Мене більш цікавив винайнятий мною рожевий коробкоподібний монстр.

— Хіба тут не діють норми, що забороняють зводити будівлі надто близько до берега Затоки?

— Зараз, звичайно, вони є, але коли його зводили, певне що не було. Хоча з практичної точки зору — це результат берегової ерозії. Сумніваюся, що дім точно так стирчав над водою, коли його збудували,

Хлопець безперечно мав рацію. Я вже звернув увагу на так звану Флоридську кімнату — криту терасу на палях заввишки шість футів. Якщо ці палі не забито на шістдесят футів углиб скельної основи, колись цей дім цілком опиниться в Мексиканській Затоці. Справа часу.

Я про таку перспективу лише подумав, а Джек промовив це вголос. І всміхнувся.

— Не хвилюйтесь, я певен, будинок вас попередить. Ви почуєте його стогони.

— Як дім Ашера[46], — підхопив я. Він цілком розплився у посмішці.

— Та ще років з п’ять, а то й довше, він міцно стоятиме, інакше його б вибракували.

— Не варто загадувати, — сказав я.

Джек розвернув машину задом до вхідних дверей, щоб було зручно вивантажити багажник. Речей було небагато: три валізи, один лантух з одягом, сталева скринька з моїм лептопом і ранець з примітивними знаряддями для малювання — альбоми й кольорові олівці. Я не обтяжив себе речами з мого іншого життя. Вирішив, що в новому житті мені вистачить чекової книжки й кредитної картки «Амерікен Експрес».

— Що ви маєте на увазі? — спитав Джек.

— Той, хто міг собі дозволити будуватися тут, напевне першим чином мусив домовитися з парочкою інспекторів «БК».

— БК? Що це таке?

Я не зміг одразу відповісти йому. Я бачив тих, кого мав на увазі: чоловіки в білих сорочках, на шиях краватки, на головах жовті пластикові шоломи, а в руках у них теки. Я бачив навіть ручки, що стирчать з кишень їхніх сорочок, прищеплені поверх захисних пластикових шильдиків. Авжеж, диявол у деталях? А от що ховається за абревіатурою «БК» я згадати не міг, хоча знав її, як власне ім’я. І тут я збісився. Раптом мені здалося, що найнагальніша справа у світі — це стиснути в кулак пальці лівиці й врізати боковим ударом в незахищене адамове яблуко юнака, котрий сидить поряд зі мною. Терміново. Бо це ж його запитання так мене роздрочило.

— Містере Фрімантле?

— Хвилиночку, — сказав я і подумав: «Я зможу це зробити».

Я згадав Дона Філда, котрий інспектував принаймні половину моїх будівництв у дев’яностих (чи мені так тоді здавалося), і мій розум почав зшивати клапті пам’яті. Я зрозумів, що сиджу зараз заціпеніло прямо, руки складені на колінах. Я зрозумів, чому хлопець перепитав мене з таким занепокоєнням. У мене був вигляд людини, шокованої болем від виразки шлунка. Або в передінфарктному стані.

— Перепрошую. В мене була аварія. Вдарився головою. Ні коли мене заціплює.

— Не переймайтеся, — сказав Джек. — То пусте.

— БК — це Будівельний кодекс. Тобто, це хлопці, котрі вирішують — впаде твоя будівля, чи ні.

— Ви маєте на увазі хабарі? — мій юний помічник спохмур нів. — Так, я певен, таке трапляється, особливо тут. Грощі вміють переконувати.

— Перестань бути таким циніком. Часто все залежить від дружніх стосунків. Тут і забудовник, і підрядник, і інспектори, а іноді навіть люди з федеральної Агенції безпеки праці та здоров’я... всі вони зазвичай випивають у тих самих барах, та й навчалися в тих самих школах, — тут я пирснув, — дехто у виправних школах.

— Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків, коли ерозія прискорилася, — зазначив Джек. — Один з них дійсно завалився у воду.

— Отже, як ти й сказав, я напевне встигну почути його стогін, але наразі він виглядає безпечним. Давай заносити речі.

Я відімкнув і прочинив навстіж двері своєї оселі, та тут мені заціпило ногу і я похитнувся. Аби вчасно не сперся на костур, я, либонь, привітався б з Великою Ружею, розпластавшись на її кам’яному порозі.

— Я занесу речі, — сказав Джек. — А ви, містере Фрімантле, краще зайдіть та десь присядьте. Вам також не зашкодить випити чогось прохолодного. У вас доволі втомлений вигляд.

Подорож мене таки дістала, я почувався більш ніж втомленим. Примостившись нарешті у фотелі у вітальні (похилений, як завжди, наліво, бо намагався простягнути праву ногу якомога пряміше), я змушений був визнати себе виснаженим.

Натомість я не відчував туги за покинутим домом, принаймні зараз. Поки Джек ходив туди-сюди, заносячи мої речі до більшої з двох спалень, а лептоп ставлячи на письмовий стіл у меншій, я вдивлявся у суцільно скляну західну стіну цієї вітальні, за нею була Флоридська кімната, а під тією вже лежала Мексиканська Затока. За прозорою стіною відкривався широкий синій простір, цього спекотного листопадового пополудня вій був плаский як дзеркало, і навіть крізь замкнуте скло зсувної стіни я чув його м’яке ритмічне дихання. Я подумав: «Тут нема пам’яті». Банальна думка, і на диво оптимістична. Коли доходило до пам’яті (й люті), я все ще мав проблеми.

Джек повернувся з гостьової спальні й присів на поруччя канапи — як птах на сідалі, подумав я про юнака, котрому вже явно хотілося піти геть.

— Найнеобхідніше ви маєте, — сказав він. — Плюс пачку готового салату, гамбургер, варену курку у пластиковій капсулі — у нас вдома ми їх називаємо «курконавтами». Гадаю, вам поки що вистачить.

— Чудово.

— Двохвідсоткове молоко...

— І це чудово.

— ...а ще хаф’н’хаф[47]. Наступним разом, якщо хочете, я при везу вам справжні вершки.

— Ти хочеш законопатити мені останню артерію?

Він зареготав.

— Там у буфеті повно банок зі всякими гівна... тобто консервами. Кабель підключено, комп’ютер готовий до виходу в Інтернет, я встановив вам Wi-Fi, коштує трохи дорожче, але це класна річ, якщо захочете, можу підключити супутниковий зв’язок.

Я похитав головою. Гарний хлопець, але мені хотілося слухати Затоку, хай ластиться до мене словами, які забудуться вже за хвилину. І ще я хотів послухати дім, цікаво, чи має він щось звабливе мені розповісти. Мені здавалося, має.

— Ключі в конверті на кухонному столі — і від будинку, і від машини, — на холодильнику список номерів, які можуть вам знадобитися. Я щоденно на лекціях у Флоридському університеті в Сарасоті, окрім понеділка, але телефон завжди зі мною, і я приїздитиму до вас по вівторках і четвергах о п’ятій, якщо ми не домовимося інакше. Годиться?

— Так. — Я сягнув рукою в кишеню по пачку банкнотів. — Хочу тобі трохи доплатити. Ти чудово впорався.

Він заперечливо відмахнувся.

— Нє. Це приємна робота, містере Фрімантле. Гарна платня, гарне порозуміння. Я ж не собака, щоб хапати зайве.

Ці його слова розсмішили мене, я засунув гроші назад до кишені.

— О’кей.

— Мабуть, вам варто здрімнути, — промовив він, підводячись.

— Мабуть, так я й зроблю, — дивно, коли до тебе ставляться, мов до дідуся Волтона[48], але мені, певне, треба звикати до такого. — А що трапилося з іншим будинком на північному березі острова Кейзі?