Вода Затоки — все ще холодна в середині квітня — доходить йому до грудей, коли він врешті наближається до дівчаток, а коли вони хапають його своїми незвичайно дужими, як для малих діточок, руками, коли він вже наблизився достатньо, щоб помітити сріблястий відблиск їхніх полив’яних очей і відчути солоний запах мертвої риби, яким тхне їхнє струхлявіле волосся, тоді вже пізно. Він борсається, його крик радості звучить

благально, а далі, у боротьбі з відбійною донною течією стає спершу протестуючим воланням, а там й жахливим плачем, проте тоді вже зовсім пізно. Ці крики аж ніяк не лунають довго, їхні рученята вже перетворилися на холодні пазуристі лапи, вони все глибше встромляються йому в плоть, затягаюни його все глибше, і вода наповнює йому рота, втихомирюючи його крики. Він бачить корабель супроти останніх холодіючих жарин догораючого сонця і — як же він міг не помітити цього відразу? як він не міг здогадатися? — він розуміє, що це почвара, чумна посудина, корабель мертвих. Щось чекає на нього там, щось у хламиді, і він би заверещав, аби міг, але вже вода залилася йому в очі, і інші руки, голі кістки на дотик, змикаються на його кісточках. Чийсь кіготь зриває з нього черевик, відтак лоскоче йому великого пальця, ніби запрошуючи погратися у «Пішла свинка на базар»[386], а він тим часом тоне. Емері Полсон тим часом тоне.

Хтось кричав посеред темряви. Долинало щось схоже на Хай він перестане верещати. Відтак пролунало важке гупання і темрява — спершу збоку, а потім позаду — освітилася темно-червоним сяйвом. Сяйво попливло у темряву попереду, мов клуб крові у воді.

— Ви його задуже сильно б’єте, — почувся чий голос. Може, Джека?

— Бос! Агов, бос? — хтось мене шарпав, отже я ще не втратив тіло. Можливо, це добре. Мене термосив Джек. Джек, а як його далі? Щоб згадати, мені треба думати бічними галсами. В нього прізвище, як у того, що на каналі «Погода»...

Мене знову шарпають. Ще сильніше.

— Мучачо! Ти живий?

Щось стусонуло мені в голову і я розплющив очі. Ліворуч від мене, з переляканим, задерев’янілим обличчям, укляк на колінах Джек. Переді мною, нахилившись, стояв Ваєрмен і тряс мене, мов бармен коктейль. На колінах в мене, обличчям вниз, лежала лялька. Охнувши від огиди, я пожбурив її подалі — от же, дійсно, бридкий дядько. Новін з паперовим шурхотом приєдналася до купи мертвих ос.

Раптом у пам’яті почали виринати ті місця, куди вона мене встигла завести: екскурсія пеклом. Стежка на Тінявий пляж, котру Адріана Істлейк (від чого аж бісився її батько) називала Бульваром п’яниць. Сам пляж, і жахливі події, що на нім відбулися. Басейн. Цистерна.

— Він розплющив очі, — промовив Джек. — Слава Богу. Едгаре, ви мене чуєте?

— Так, — відповів я хрипким, пискливим голосом. Я хотів їсти, але спершу хотілося чимось промочити палаюче горло. — Дайте пити, хто допоможе товаришу?

Ваєрмен подав мені велику пляшку води Evian. Я похитав головою:

— «Пепсі».

— Ти певен, мучачо? Може, тобі все таки краще води...

— «Пепсі». Кофеїну. — Не в цім полягала головна причина, але, як пояснення, вона годилася.

Ваєрмен відставив воду і подав мені «Пепсі». Вона була тепла, але я враз заковтнув півпляшки, відригнув і допив. Роззирнувшись, я побачив лише велику брудну залу і своїх друзів. Погано. Навіть жахливо. Рука в мене була затерпла — а тут я знову пронизливо її відчував — й тремтіла, ніби дві години поспіль вона важко працювала, але де ж тоді малюнки? Я перелякався — якщо малюнків нема, все в мене з пам’яті втече дуже швидко, як згадки про сновидіння після пробудження. А я заради цієї інформації ризикував чимсь більшим за життя. Я ризикував власним глуздом.

Як тяжко було зіп’ястися на ноги. Голову мені, в тім місці, де я вдарився нею об стіну, пронизав гострий біль.

— Де малюнки? Прошу, скажіть мені, що є якісь малюнки!

— Попустися, мучачо, ось вони, — відступивши вбік, Ваєрмен показав мені рукою на купу більш-менш акуратно складених аркушів. — Ти малював, мов навіжений, закінчував, і тут же виривав аркуш з альбому. А я їх підбирав і складав.

— Добре. Чудово. Мені треба поїсти. Я дуже зголоднів, — що-що, а це була чистісінька правда.

Джек тривожно озирнувся. Коридор перед нами, сповнений денного світла в той час, коли я забрав у Джека Новін і провалився в чорну діру безпам’ятства, тепер дещо збляк. Темрява ще не надійшла — поки ще ні, і, задерши голову, я побачив, що небо вгорі все ще синє, — проте було вже ясно, що день невпинно наближається до кінця.

— Котра зараз година?

— Чверть на шосту, — доповів Ваєрмен. При цім, не поглянувши на годинника, з чого я зробив висновок, що він перевіряє його раз у раз. — До заходу сонця ще пара годин. Плюс-мінус. Тож, якщо вони з’являються тільки вночі...

— Гадаю, саме так. Час ще є, а мені все’дно треба поїсти. Ми можемо вже вилізти з цієї руїни. З будинком все ясно. Хоча, нам може знадобитися драбина.

Ваєрмен здивовано блимнув очима, але не спитав, навіщо, тільки сказав:

— Якщо вона тут і є, то хіба що у стодолі. Котра, схоже, вистоїть тут до кінця світу.

— А що робити з лялькою? — спитав Джек. — З Новін?

— Поклади її назад до серцевидної жерстянки, — сказав я. — Ми заберемо її з собою. Вона заслужила на місце в Ель Паласіо, разом з іншими речами Елізабет.

— Едгаре, а куди ми зараз? — спитав Ваєрмен.

— Я покажу, але спершу ось що, — я кивнув на пістолет в нього за поясом. — Ця штука заряджена, так?

— Авжеж. Свіжа обойма.

— Якщо побачиш чаплю, негайно вбий її. Це твоє найперше завдання.

— Навіщо?

— Бо чапля — вивідувачка Персе. Вона весь час назирала за нами.

Тим же шляхом, яким залазили, тепер ми вибралися з дому у сповнене ясного світла флоридське надвечір’я. На небі ані хмаринки. Сонце накинуло мерехтливу срібну вудаль на поверхню Затоки. За годину або трохи більше це сяйво почне тьмяніти й перетвориться на золото, але ще не зараз.

Ми почвалали залишками Бульвару п’яниць, Джек ніс пікніковий кошик, Ваєрмен рюкзак з їжею й альбомами «Умілець». А я свої малюнки. Морський овес з шелестом терся об холоші наших штанів. Позаду нас, вбік руїни садиби, тягнулися наші довгі тіні. Далеко попереду, помітивши рибу, пелікан склав крила і впав, мов пікіруючий бомбардувальник. Ми не бачили чаплю, і Чарлі, садовий жокей, не зустрівся нам. Але, досягши вершини гряди, де стежка раптово пірнала крізь дюни вниз, ми побачили дещо інше.

Ми побачили Персе.

Корабель стояв на якорі за триста ярдів від берега. Його чистесенькі вітрила були підібрані. Хвилі погойдували його з боку набік, мов маятник. Звідси ми могли прочитати цілком його назву, написану на правому борті: Персефона. Корабель виглядав порожнім, і я був певен, що так воно й є, — посеред білого дня мертві залишаються мертвими. Але сама Персе не була мертвою. Не найкращий для нас варіант.

— Господи-Боже мій, він ніби виплив прямо з вашої картини, — видихнув Джек. Справа при стежині стояла кам’яна лава, ледь помітна серед оточуючих кущів і ліан, що розповзлися по її пласкому сидінню. Не відриваючи очей від судна, він плюхнувся на лаву.

— Ні, — заперечив я, — я малював правду. Ти бачиш його маску, яку він одягає вдень.

Ваєрмен, прикривши очі долонею від сонця, стояв поряд із Джеком. Відтак обернувся до мене.

— Чи бачать його з Дон Педро? Напевне, ні, як вважаєш?

— Можливо, хтось бачить, — зробив я припущення. — Невиліковно хворі, шизи, у котрих закінчилися їхні ліки... — тут я згадав про Тома. — Але корабель явився сюди не по них, він явився по нас. Він збирається цієї ночі нас забрати з Думи. Коли сонце сяде, шлях звідси для нас буде непрохідний. Живі мертвяки, мабуть, усі там, на Персефоні, але у джунглях на нас чекають інші створіння. Деякі — такі, як садовий жокей — це ті, що їх створила мала Елізабет. Є й інші, ті, що з’явилися тут, коли знову прокинулася Персе. — Я замовк, не хотілося б мені казати решту, але я мусив. — Мені здається, провина створення деяких з них лежить на мені. У кожного є свої кошмари.