— Вимкни цей гівнокарнавал, — попрохав я.

Він погасив трубу й запитально обернувся до мене.

— Напевне, ти маєш рацію щодо мистецьких штучок. Я вирішив показати свої роботи в «Ското», якщо той Наннуцці не передумав їх виставляти.

Ваєрмен усміхнувся і легесенько, намагаючись не розбудити Блізабет, поплескав у долоні.

— Чудово! Едгарові забажалося дутої репутації! А чом би й ні? Чому, чорти його забирай, ні?

— Я не бажаю нічого дутого, — відповів я, сам не знаючи, чи правду кажу. — Але якщо вони запропонують мені контракт, чи ти зможеш ненадовго вийти зі свого статусу відставника, щоб його проглянути?

Його посмішка згасла.

— Зможу, якщо буду тут, хоча не певен, скільки ще пробуду з вами. — Він помітив вираз мого обличчя й підняв руки. — Та ні, поки що я не замовляю собі похоронного маршу, але спитай сам себе, аміго: чи я ще годен доглядати міс Істлейк? У моєму теперішньому стані?

Оскільки це питання виглядало банкою з павуками, якої мені наразі не хотілося відкривати, — принаймні не цього ранку — я його спитав про інше.

— А як ти взагалі попав на цю роботу?

— Хіба це важить?

— Ймовірно.

Я згадав, як сам почав жити на Думі цілком певний того, що сам вибрав цей острів, але відтоді дійшов висновку, що, схоже, це він вибрав мене. Я навіть гадав, як правило, лежачи у постелі, дослухаючись шепотіння мушель — чи й справді мій випадок трапився випадково. Авжеж, він мусив бути випадковим, однак схожість між нашими аваріями — моєю і Хулії Ваєрмен — простежувалася легко. Я постраждав від крану, вона — від муніципальної вантажівки. Але безумовно є достатньо людей — в усіх сенсах дієздатних особистостей — котрі розказуватимуть вам, що вони бачили обличчя Христа на тако[235].

— Годі, — промовив він. — Якщо ти сподіваєшся, що я розповім тобі чергову довгу історію, забудь про це. Щоб викачати з мене оповідку, треба потрудитися, але наразі мій колодязь майже висох. — Він із сумом подивився на Елізабет, здавалося, його обличчям промайнула тінь заздрощів. — Я погано спав цю ніч.

— А якщо скорочену версію?

Він знизав плечима. Його піднесений настрій зник, як піна з вершечку пива в кухлі. Широкі плечі поникли так, що груди здавалися запалими.

— Після того як Джек Файнгам вигнав мене у «відпустку», я вирішив, що Тампа — найближче місто від Дісней Ворлда. От тільки діставшись туди, я смертельно занудився.

— Неможливо не повірити, — сказав я.

— Я також вирішив, що мушу якось спокутувати. Мені не хотілося їхати кудись у Дарфур чи у Новий Орлеан і працювати нормальним волонтером, хоча я про це думав. Мені вірилось, що, можливо, маленькі кульки з лотерейними цифрами на них все ще десь перегортаються, і чергова готується вискочити крізь трубу. Останній номер.

— Авжеж, — сказав я, і ніби чийсь холодний палець легесенько торкнувся моєї потилиці. — Ще один номер. Мені знайоме це відчуття.

— Sisenor, я тобі вірю. Я сподівався робити добро, звести докупи свій балансовий звіт. Бо відчував, що баланс мені потрібен. Одного дня я натрапив на оголошення в тампівській газеті «Триб’юн»: «Потрібен компаньйон для літньої леді і доглядач кількох острівних садиб преміум-класу. Претендент мусить надати резюме і рекомендації, які відповідатимуть прекрасній зарплатні і привілеям. Це відповідальна посада для адекватно достойної особистості. Претендент мусить мати страховку». Далебі, я був застрахований і мені сподобався тон оголошення. Зі мною мав бесіду юрист міс Істлейк. Він сказав, що пара, котра раніше виконувала ці обов’язки, змушена була повернутися до Нової Англії, коли хтось з її чи його батьків попав у катастрофу.

— Отже, ти отримав цю роботу. А як щодо...? — я вказав на його голову.

— Я йому навіть не заїкався про це. Він і без того мав сумніви — гадаю, дивувався, чому це справному правнику з Омахи заманулося вкладати в ліжко стару леді і мацати замки на здебільшого замкнутих будинках — але міс Істлейк... — Він потягнувся до неї, щоб погладити її покривлену руку. — Ми відразу зрозуміли одне одного по очах, правда, мила?

Вона тільки схропнула, але я побачив вираз на Ваєрменовім обличчі і знову відчув, як холодний палець торкнувся моєї потилиці, цього разу трохи сильніше. Відчувши це, я зрозумів: ми троє опинилися тут, бо щось хоче, щоб ми були тут. Моє розуміння не мало під собою логіки, на якій мене було виховано і на якій я був створив свій бізнес, але воно було правильним. Тут, на Думі, я став іншою особистістю, тут мені вистачало тієї логіки, що існувала в кінчиках нервів.

— Розумієш, я уособлюю для неї світ, — сказав Ваєрмен. Зітхнувши, ніби підіймав щось важезне, він взяв салфетку й витер собі очі. — Коли я тут з’явився, вся та божевільна гарячка, про яку я тобі розповідав, вже спливла з мене, як лайно. Я опинився в цій безхмарній сонячній країні, потрощений, безрадісний чоловік, спроможний хіба що — поки не потемніє в очах, не заболить голова — побіжно проглянути газету. Я тримався однієї засадничої ідеї: мушу сплачувати борг. Робити роботу. Знайду і буду її робити. Після цього мені вже було все однаково. Міс Істлейк аж ніяк не найняла мене, вона мене прихистила. Едгаре, коли я сюди приїхав, вона була зовсім іншою. Вона була бадьорою, веселою, амбітною, примхливою, кокетливою, вимогливою — якщо хотіла, вона могла вирвати мене з мого печального стану або розсмішити, і вона часто це робила.

— Судячи з твоїх слів, гарячою штучкою вона була.

— Авжеж гарячою. Якась інша жінка зараз не була б в змозі підвестися з візка. Та не вона. Вона підважує свої сто вісімдесят фунтів і чалапає з ходунком по цьому кондиціонованому музею, виходить надвір... вона навіть була розважалася стрільбою в мішень, іноді стріляла з якогось зі старих батькових револьверів, але частіше з того гарпунного пістоля, бо в нього легша віддача. А ще, казала, їй подобається його звук. Ти ж сам бачив її з ним, тоді вона дійсно бувала схожа на Наречену Хрещеного Батька.

— Такою вона мені задалася, коли я вперше її побачив.

— Я відчув моментальну симпатію до неї, а потім і полюбив. Хулія любила називати мене mi companero[236]. Я часто поряд з міс Істлейк згадую цей вираз. Вона mi companera, mi amiga[237]. Вона допомогла мені повернути собі душу, коли я гадав, що втратив її назавжди.

— Можна сказати, посеред горя тебе спіткала радість.

— Може si, може по. Скажу одне, дуже важко мені було б її покинути… Що з нею станеться, якщо поряд з’явиться хтось новий? Нова людина нічого не знатиме про те, яким чином вона любить, щоб їй подали каву вранці, в кінці хідника... чи як схитрити, ніби кидаєш у ставок ту довбану коробку з-під печива... а вона сама не буде в змозі цього пояснити, бо вже заглиблюється у безпам’ятство без вороття.

Він обернув до мене своє доволі безтямне й зморене обличчя.

— Я все розпишу, ось що я зроблю — весь наш розпорядок. Від ранку до ночі. А ти простежиш, щоб новий доглядач його дотримувався. Простежиш, Едгаре? Вона ж тобі теж подобається, правда ж? Тобі ж не хочеться, щоб їй стало погано. І Джек! Може, він трохи допомагатиме. Я знаю, негідно про таке просити, але...

Нова думка опанувала ним. Він підхопився на рівні і задивився на Затоку. Схудлий. Шкіра на його щелепах так натягнулася, що аж сяяла. Довге, давно це мите волосся жужмом звисало на вуха.

— Якщо я помру — а це запросто, я можу вмерти раптово, як той senor Браун, — ти наглядатимеш за нею, поки контора, що керує її фондом, не знайде нового постійного доглядача. Та тобі це не надто важко, зможеш малювати прямо тут. Освітлення тут пречудове, хіба ні? Освітлення просто фантастичне!

Він мене вже почав лякати.

— Ваєрмене...

Він крутнувся до мене, очі його палали, ліве блимало крізь явно свіжу плівку крові.