— О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі також про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш!

Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу — сказав я собі. — Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто налякана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».

Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спробувати це зробити.

— Ілса мені нічого не розповідала.

— Досить дурниць, прощавай...

— Єдине, чого я не знаю — хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.

Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було достатньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна згода. Відтак вона вибухнула.

— Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!

— Пам, ми не в суді, — сказав я.

Вона не відповіла, але я чув її дихання.

— Ілса мала підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, — я помовчав. — А отже й мене.

Вона плакала.

— До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.

Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.

Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.

— Що тобі відомо про душевний стан Тома?

— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.

І знагла злобно:

— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!

Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.

— Що «він також»?

— Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!

Ніби мені це подобалося.

— Том. Тисказала — головне, що він також... і зупинилася.

— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...

І враз замовкла.

— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.

— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала ситуація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.

— Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком[161]: «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».

Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.

— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.

— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.

Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.

— Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?

Потім трохи тихіше (але не дуже):

— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.

Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...

І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?

— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.

— Чому він мусить мені повірити?

— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.

— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.

— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?

— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?

— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?

Вона промовчала.

— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...

— Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.

Я сказав:

— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.

— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.

— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.

— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.

— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.

Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.

— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.

— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.

— Я не можу цього зробити! Я не зможу! — в її голосі безпорадність.

Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.

— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...

— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.

— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.

— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.

— Це несправедливо, — сказав я.

— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.