На довершення всього Гвіздкові раптом було наказано зняти з себе рацію і передати її радистові з школи «Зет». Тим самим втрачалася можливість повідомити в Центр радіосигналами про місце знаходження групи після приземлення. Але новий радист, взявши у Гвіздка рацію, забув забрати в нього до неї гранату, і вона залишилась у Гвіздка.

Перед самою посадкою Гвіздок сів на землю й став перевзуватися.

Через цю затримку він піднявся по трапу останнім. Оглянувшись на Йоганна, — що тужливо і розгублено дивився йому вслід, Гвіздок раптом заспокоєно і тріумфуюче всміхнувся.

Повернувшись з льотного поля у штабний барак, Вайс застав тут Хакке і Синицю. Спочатку його здивувала їхня подорож разом з курсантами, але потім він якось не задумувався про це, і тільки зараз, побачивши їхні стривожені обличчя, він зрозумів, що все це неспроста й, певно, має якесь відношення й до нього, тому що обидва вони глянули на нього явно неспокійно й запитливо.

Увійшов ротмістр Герд разом з комендантом аеродрому й, тримаючи в руках телеграфну стрічку, прочитав, запинаючись, наказ штабу. Наказувалось негайно висадити в тилу ворога для виконання особливого завдання групу в такому складі: Вайс — старший, радист — Хакке, Синиця.

Про мету завдання групі буде повідомлено зразу ж після її приземлення.

Комендант, як тільки Герд закінчив чіпати наказ, зажадав, щоб члени групи здали свою особисту зброю для заміни її радянськими пістолетами «TT», і ту ж мить солдат вніс радянське обмундирування: білизну, шкарпетки, чоботи й навіть радянські цигарки і сірники.

А комендант розклав на столі армійські документи, виготовлені в майстерні абверу. Для Вайса була заготовлена орденська книжка.

Переодягнувшись, Йоганн намагався зрозуміти, для чого в нього одразу відібрали особисту зброю. Якщо не дадуть іншої, значить… Але що значить? Де він міг допустити помилку, необачність? І потім він же не один, з ним Хакке, Синиця. Ні, тут явно криється щось інше.

Та ось і комендант. Приніс пістолети й, звіривши за номерами, поклав поряд з документами. І навіть гранати-лимонки виклав на стіл. Значить, тут інше.

Вайс підійшов до столу й, посміхаючись, попросив коменданта роз'яснити, чи є якісь особливості в радянської зброї, які слід врахувати.

Комендант з чемною готовністю дав необхідні пояснення.

Але Вайс помітив, що ротмістр подивився на нього при цьому запитливо і здивовано.

Йоганн зрозумів, що він переграв. Адже в школі вивчали всі зразки радянської зброї. І зразу ж Йоганн заявив комендантові, що йому добре відомі конструктивні особливості радянської зброї. А спитав він для того, щоб дізнатися, чи пристріляний його пістолет і які при цьому виявлені особливості, бо всяка зброя має свої особливості і їх слід враховувати при стрільбі.

Комендант сказав:

— Ні, не пристріляний.

— Даремно, — покартав Вайс. — Значить, якщо я промахнусь, відповідатимете ви.

— Правильно, — згодився Герд. — Це серйозний недогляд.

Комендант глянув на годинника:

— Пора. Пообідати доведеться в літаку.

Солдат допоміг їм надіти парашути. Вайс, підійшов до Герда, простягнув руку:

— До побачення, пане ротмістр.

Але Герд, наче не бачачи простягнутої руки, з неприступним виразом обличчя промовив сухо:

— Бажаю вам з честю виконати ваш обов'язок.

Йоганн мимохіть піймав тьмяний, неприязний погляд Герда й зробив висновок, в якому, щоправда, ще не був остаточно впевнений.

Перекидання їх в тил Герд не розглядає як подвиг. Це ясно. Герд не зумів прикинутись, нібито проводжає його як героя на подвиг, і тим самим дещо розкрив Вайсові. Він чимось заклопотаний. Чи не тим, бува, що так одверто розмовляв з Вайсом і, коли вони були в абвергрупі № 315, надто підкреслював перед офіцерами свою до нього прихильність? Але чому це його тепер турбує?

Йоганн вирішив першим піднятися трапом у літак, щоб стрибати останнім. Навіщо? Щоб вигадати зайві хвилини. Вони можуть згодитися.

Вікна в кабіні літака були заклеєні чорним папером, в який завжди загортають фотоплівку.

Літак викотився на зліт зразу ж, як тільки зачинилися дверцята за Хакке, у Хакке на грудях було підвішено рацію, він увійшов останнім.

Батареї з живленням були в Синиці.

Кілька хвилин летіли в суцільному мороці, потім спалахнула лампочка в плафоні на стелі.

Синиця заявив, що помирати на голодне черево не збирається, і розгорнув свій пакет з їжею. На кожного була пляшка горілки.

Хакке майже не доторкнувся до їжі, але, тримаючи пляшку в руці, часто надпивав потрошку з шийки.

Синиця їв і пив смачно. Він швидко захмелів, став балакучий. Підкидаючи на долоні ампулку з отрутою, промовив, ніжно на неї поглядаючи:

— Кажуть, мить: раз — і готовий.

— Хто каже? — спитав Вайс. — Ті, хто пробував?

— Правильно, — зареготав Синиця. Потім спитав з надією: — Все ж таки хімія, а ви, німці, в ній великі майстри, не те що ми, сиволапі. — Зітхнув: — Ех, Росія! — Дмухнув на другу долоню: — Була — й немає. — Поскаржився: — А я все ж таки хухрик.

Вайс запитав:

— Хухрик? Це що по-російськи?

— Так… — сказав засмучено Синиця. — Як оті, хто самі себе обмахльовують, а інших не вміють. Не бійсь, ті, що розумніші, сидять собі в Берліні на засіданнях і вигадують контрреволюції, а простих, таких, як я оце, шпурляють, наче сміття з балкона на голови перехожих.

— Вам це не подобається?

— Ні, чому ж! — насторожився Синиця. — У кожного своя доля.

Хакке явно зневажав Синицю, невдоволений, очевидно, тим, що цього росіянина пославили з ним немовби врівні. Він сказав довірливо Вайсу:

— Я гадаю, що цей тип повинен бути тільки нашим носильником.

Вайс кивнув. Знову ковтнувши з пляшки, Хакке пробурмотів роздратовано:

— Я гадаю, мою кандидатуру обрав пан ротмістр тому, що я поінформував партію про деякі його надзвичайно розв'язні погляди.

— І що ж? — спитав Вайс.

Почервонівши, Хакке відповів розлючено:

— Мені дали якнайсуворіше зрозуміти, що пани, такі, як Герд, просто недосяжні. І ми, наці, зобов'язані їм, а не вони нам. Як це вам подобається?

— Наскільки я пам'ятаю, — суворо сказав Вайс, — усі найбільші промисловці і фінансисти підтримали фюрера на самому початку його шляху, про що я вам не рекомендував би забувати.

— Так, — згодився Хакке, — це вірно. Але я проливав кров за фюрера.

— Авжеж, тільки не на фронті й не свою.

Хакке замислився, потім сказав ображено:

— З гестапівцями так не поводяться, як зі мною, їх не посилають на такі завдання, вони працюють у тилу…

— Чому ж на вашу долю випало таке?

Хакке знову приклався до пляшки, ще більше почервонів, закашлявся, витер рота долонею і прошепотів, дихнувши Вайсу в обличчя перегаром:

— А тому, що я, як і багато інших ветеранів руху, забагато знаю про дещо таке… Тому ось, — Хакке поплескав себе по спині, де, як горб, стирчав парашут, — менше свідків. Людвіг Рем попереджував нас, що фюрер піде за наш рахунок на угоду. От і вийшло, — він скривив рота, — пан Герд — фігура. А я, старий ветеран, наці, — в цього фабриканта під каблуком… І фюрер теж?

— Пане Хакке, — осудливо мовив Вайс, — я не бажаю слухати ваші розмірковування.

Хакке відкинувся до стінки кабіни, уважно й довго дивився на Вайса, потім сказав зовсім тверезим тоном:

— Це не мої розмірковування.

— А чиї ж?

— А ти як думаєш, — грубо заявив Хакке, — мені байдуже, з ким я працюватиму? Ні, хлопче, не байдуже. Я тебе промацав. Зрозумів?

— І що ж?

— А нічого, — сказав Хакке. — Нічого. Зійдеш за ангелочка. Тільки от, думаю, радянські тебе враз відгадають.

— Чому?

— Надто вже ти німець, з тих, кому ще в гітлерюгенді втовкмачували, яким має бути німець.

— Авжеж, я такий, — з гордістю згодився Вайс.

— Але ніхто не знатиме, що ти із зашморгом на шиї захочеш прогорлати «хайль Гітлер!». Ніхто.

— А ти де в цей час будеш? — спитав Вайс. Попередив: — Ветеран! Запам'ятай: злякаєшся, я тебе зразу ж до твого Рема відправлю…