Він ще міг уявити собі загнану, замучену, слабовільну людину, яка в момент відчаю одважилася «як розумний тимчасовий компроміс» зробити початкову поступку ворогові і, втягнута в перше коло виру, потім падає все нижче на погибельне дно, куди затягують її дедалі вужчі кола.

Таку людину він мусить зрозуміти й зуміти знайти логіку переконання, щоб вселити їй мужність, так ганебно втрачену, і потім обнадіяти, примусити повірити, що, вчинивши подвиг, вона зможе знову вернутися до свого народу.

І слід гадати, що такий шлях падіння пройшов багато хто з них. Та серед тих, хто став зрадником через свою слабкість, є й інші, ті, хто вчиняє зараз нову й ще підлішу зраду: легко клюнувши на брехливі обіцянки фашистів, ці боягузи набираються тут хоробрості, сподіваючись стати довіреними співучасниками в розбійницькому розтинанні їхньої Вітчизни на шматки. Вони вірять, що кожен такий шматок під прихильною егідою німецької імперії стане ізольованим заповідником всього стародавнього, патріархального і Німеччина дбатиме про підопічні хліборобські нації — свої сировинні придатки.

До розпізнання отаких осіб Йоганн не міг підібрати ключі, не розумів їх. А такі були, особливо серед тих, кого привезли сюди з підготовчих шкіл, — вихованці різних буржуазно-націоналістичних антирадянських центрів. Їм ввижалася несмілива покірність своїх народів, повернених назад, до старих, патріархальних часів, тихе життя під солом'яними стріхами, «самостійне» існування. І заради нього вони ладні були винищувати свій народ, який влився в сім'ю інших радянських народів, що утворили найвеличнішу соціалістичну державу. Та разом з тим не можна було не думати, що, крім тих, у кого нав'язані ворогом погляди зрослися з плоттю, були й інші і для них ці погляди могли бути тільки захисним забарвленням, засобом самозбереження.

Кожному курсантові на черговому занятті пропонувалося написати твір на тему «Чому я ворог Радянської влади».

З одного боку, цей твір мав стати таким собі векселем, запорукою запроданої ворогам душі, а з другого — давав матеріал для дослідження. З нього можна було судити, наскільки вчинена зрада зв'язана з думками зрадника про свою Батьківщину.

І хоч яке мерзенне було це чтиво, Йоганн відводив йому багато годин. Напружено, вдумливо аналізував він кожну фразу, шукав у ній прихований зміст, опір думки чи викручування, з допомогою якого можна ухилитися від необхідності ображати найсвященніше для людини. Він намагався розпізнати навіть ту зумисну тупість, за якою ховається, можливо, ще не цілком втрачена прив'язаність до рідної країни. Інші перекладачі, які не володіли російською мовою в такій мірі, не могли, читаючи твір, збагнути в усій повноті його потаємний зміст і тому не здатні були розкрити справжнє значення фраз, в яких Йоганн угадував зумисність, двозначність, таємний глум.

А тупу злість, породжену втратою власності, злість наполовииу з надією, що цю власність повернуть, німецькі перекладачі сприймали як зухвале зазіхання раба на частку награбованого хазяїном. І таких брали на замітку як хворих на нікчемні ілюзії.

Тут кожного заохочували пошити собі з брудного лахміття антирадянських пропагандистських покидьків який хоче прапор. Курсантам дозволяли вважати себе немовби негласними союзниками вермахту, але вони були всього-на-всього мов ті чорні пацюки, яких закидають на кораблі противника, щоб воші згризти в трюмах усе, що їм буде по зубах.

Досліджуючи душі агентів за їх письмовими одкровеннями, співробітники обперу В чиновницькою запопадливістю підраховували кількість безсумнівних і сумнівних антирадянських виразів, і якщо баланс був на користь курсанта, йому ставили позитивну оцінку, якщо ж ні, твір доводилось писати заново.

Йоганн теж мав свій реєстр. Він зберігав у пам'яті клички курсантів, у творах яких можна було підмітити ухильну двозначність або навіть такий викрутас, як написання слова «Батьківщина» з великої букви, і багато інших тонкощів. Можливо, тут був якийсь таємний задум, а можливо, й автоматизм ще не зжитої звички.

Тупа злість не шукає оригінальної аргументації для доказу своєї готовності слухняно виконувати волю сильного. Доповідаючи Лансдорфу про отаких писак, Йоганн підкреслив збіги в їхній аргументації і обережно натякнув, що ці люди не викликають в нього довір'я, він сумнівається в їхній щирості: свідчення того — механічне повторювання тих самих антирадянських виразів.

Лансдорф похвалив його за проникливість.

Гаген розробив тактику засилання диверсантів на радянську територію. Він пропонував одночасно засилати по дві групи, розчленувавши їхні функції: одна з груп призначається безпосередньо для виконання завдання, а друга веде за нею паралельний контроль-нагляд і, якщо завдання виконано, знищує цю групу.

Йоганн написав подібну ж доповідну записку, причому його пропозиції збігалися з розробкою Гагена, та через деякий час подав Лансдорфу рапорт, в якому детально викладав, чому він вважає свою доповідну помилковою.

На перший план Вайс висунув міркування економічного порядку: амортизація транспортних засобів, витрата пального, комплектів озброєння, засобів зв'язку. На другий — звітність перед Берліном. Якщо для виконання кожного завдання засилати подвійну кількість агентів, а наслідки визначити діяльністю тільки половини цих агентів, то ефективність роботи школи буде наполовину знижена. І третій аргумент. Принцип фюрера — тотальне шпигунство, і, керуючись ним, слід проводити масове засилання агентури. Резерви матеріалу є для цього великі, і коли навіть буде певний відхід, то вони все ж таки не ухиляться від головного — вказівок фюрера.

Лансдорф прийняв Йоганнову самокритику, а заодно не дав ходу й доповідній Гагена, заявивши, що пропонована ним тактика прийнятна лише для особливо важливих завдань.

Так Йоганн підготував грунт для можливості паралізувати дії засланих груп у тих випадках, коли в них виявиться людина, здатна контролювати агентів і при потребі знищувати їх. Крім того, він вселив Лансдорфу думку про необхідність раніше примиритися з тим, що окремі групи не зуміють виконати завдання. Ці провали не матимуть особливого значення, бо кількість засланих груп з часом збільшиться.

Прагнучи цього, Йоганн виходив з свого не відкинутого навіть тут переконання в тому, що прошарок зрадників серед військовополонених, по суті, мізерний і, вербуючи потрібні їм кадри, абверівці зачерпнуть не тільки цей прошарок, але й ті шари радянських військовополонених, які вберегли відданість Батьківщині, а коли ще попередити підпільні табірні організації, то в школи потраплять люди, яких самі підпільники пошлють на подвиг.

Йоганн навіть вдався до расової теорії для того, щоб втовкмачити колегам, що представники нижчої раси не здатні виконувати складні агентурні завдання: інтелектуальна неповноцінність, примітивність психіки ставить перед ними неподоланні бар'єри.

А Гагена він утішив, сказавши, що коли навіть деякі групи й проваляться чи перейдуть на бік противника, то це притупить пильність росіян і створить на якийсь час сприятливі умови для дій інших груп.

Гаген погодився з Йоганном і назвав це тактикою розкидання принади. Він навіть сказав, що така тактика — щось нове в умовах специфічних дій, забезпечених великою кількістю матеріалу, послуги якого не потрібно оплачувати, як доводилося їх оплачувати на західноєвропейському театрі війни.

В'язень № 740014 з експериментального табору «О-Х-247», той самий, якого там врятував Йоганн і якому він відкрив своє справжнє обличчя, щасливо прибув до школи й після оформлення дістав кличку Туз.

Ало в першій же розмові з Йоганном він висловив явне невдоволення тим, що його витягли з табору смерті.

Сухо й трохи гордовито він сказав Йоганнові, що в таборі його обрали одним в керівників підпільної організації, їм пощастило зв'язатися з іншими підпільними організаціями і створити комітет Союзу військовополонених, який вони згодом мають назвати Верховною Радою Союзу військовополонених. Вони будуть об'єднаними зусиллями при підтримці німецьких антифашистських організацій готувати одночасне повстання в усіх таборах. Тому він вважає своє перебування в школі недоцільним. І хоч робота, виконана комітетом, поки ще не така значна, однак його місце там, у таборі.