Не всі співробітники особливої групи офіцерів зв'язку при Вальтері Шелленбергу перебували весь час у котеджах, затулених кущами бузку. Дехто з них жив у себе дома, а сюди приїздив тільки, щоб дістати завдання. То були люди, добре відомі в берлінських колах. Всі вони належали до поважних родин і були матеріально забезпечені.

Один з них, Гуго Лемберг, син видатного берлінського адвоката, юрист за освітою і льотчик за військовою професією, привернув увагу Вайса. Цей молодик поводився дуже незалежно і висловлював різкі й рішучі думки. Одного разу він спитав Вайса:

— Ви працювали в абвері і досліджували російські справи. Скажіть, як ви гадаєте, чи допускають росіяни думку про можливість будь-яких сепаратних переговорів з Німеччиною?

— Ні, — сказав Вайс.

— А про те, що ми переможемо Росію?

— Ні, — повторив Вайс.

— Ну, а ті, хто працює з нами?

— Переважно це негідь.

— Отже, ви вважаєте, що підривна робота зсередини в Росії безперспективна?

— У нас були окремі успішні операції.

— Я зрозумів вас, — перебив Гуго. Запропонував Вайсові сигару, замислено промовив: — Звідси можна прийти до висновку: для того, щоб ми могли виграти війну на Сході, нам треба якнайскоріше та якнайуспішніше програти її на Заході. І дехто гадає, що краще піти на поступки нашим тільки воєнним противникам на Заході, ніж бути переможеними нашими воєнно-політичними ворогами на Сході.

— Я певний, що кінець кінцем переможе великий рейх, — сказав Вайс.

— Я також, — підтвердив і Гуго. — Але шляхи до перемоги бувають різні.

Якось Гуго запросив Вайса до себе. Будинок Лембергів стояв недалеко від Ванзее, в районі Далему. І тут Вайс несподівано зустрів ротмістра Герда. Однак той, побачивши Вайса, зовсім не здивувався: очевидно, він заздалегідь знав про цю зустріч.

Обідали на величезній заскленій терасі; підлога її була вистелена грубими кам'яними плитами. Розмова за обідом мала зовсім не пов'язаний з обставинами характер. Потім пішли в кабінет Гуго. Вайс побачив, що на бібліотечних полицях зібрано багато останніх видань радянської періодичної преси, і не став приховувати своє здивування.

Гуго пояснив:

— За дорученням деяких впливових осіб батько взявся зробити аналіз політико-психологічного стану радянського суспільства.

— Ваш батько володіє російською мовою? — спитав Вайс.

— Ні, але мій батько має помічників, що знають її досконало, — відповів Гуго.

— Пан Вайс теж володіє таким знанням, — нагадав Герд.

— Мені приємно переконатися не стільки в лінгвістичних знаннях мого гостя, — сказав Гуго, — скільки в його сміливих і правильних характеристиках політико-морального стану росіян. — Він обернувся до Вайса. — Це робить вам честь.

Запропонувавши Вайсові й Гердові сісти в крісла і сам сідаючи біля круглого курильного столика, Гуго спитав:

— Скажіть, як ви гадаєте, чи є різниця в мірі провинності між зрадою імперії і зрадою рейху?

— Я не юрист і, на жаль, не розуміюсь на таких тонкощах, — відповів Вайс.

— Ну гаразд, — погодився Гуго. — Ви ще матимете час обміркувати моє запитання. Але я поставив його з певною метою, щоб ви зрозуміли: рейх безсмертний, і кожен з нас, хто завдасть хоч будь-якої шкоди справі рейху, заслуговує смерті.

— Безсумнівно! — палко вигукнув Вайс.

— Чудово, — сказав Гуго. — Тепер попрошу вашої особливої уваги. Вам, можливо, доведеться зустрічати й супроводити іноземців — противників фюрера, але друзів Німеччини. Якщо вони у вашій присутності дозволять собі висловити критичні думки про фюрера, що ви робитимете?

Вайс відповів переконано:

— Якщо зустрічі з такими людьми становитимуть мій службовий обов'язок, я поводитимусь відповідно до даних мені вказівок…

Герд не витримав, перебив Вайса і з самозадоволеним тріумфуванням заявив Гуго:

— Тепер ви переконались? Я ж вам казав! У нього на диво розвинене почуття свого місця. — Обернувся до Вайса і сказав, ніби просив пробачення: — Сподіваюсь, ви не образились? Правда — наш найвищий повелитель!.. — Попросив Гуго: — Ви дозволите мені внести деякі роз'яснення? — Герд заплющив очі, склав руки на животі і почав мимрити: — Бачите, всі ми, безперечно, різною мірою обожнюємо фюрера. І велич його така безмежна й досконала, що осягнути її не дано навіть найвидатнішим представникам інших націй.

— Коротше! — нетерпляче сказав Гуго.

— Одне слово, я хочу сказати от що: безсмертя фюрера втілене в нашій великій Німецькій імперії, і турбота про її збереження є служінням фюрерові. Але Гітлер — це тільки ім'я. А фюрер — дух Німеччини. Тому, якщо особа, котру ви будете супроводити, розпитуватиме, чи зможе німецький народ в ім'я нашої великої імперії нібито й без Гітлера успішно виконати свою історичну місію, хотілось би, щоб ви навели на підтвердження цього досить переконливі докази.

— Якщо мені накажуть, — сказав Вайс.

— І не забудьте охарактеризувати більшовицьку одностайність росіян так само впевнено, як ви це зробили недавно у розмові зі мною, — додав Гуго.

— Я сподіваюсь, — сказав Вайс, — що про це все буде згадано під час інструктування.

Після зустрічі з Гуго Лембергом та Гердом нічого не змінилося для Вайса. Він, як і раніше, виконував немудрі Густавові доручення. Йоганн був відносно вільний, і це дало йому змогу зв'язатися з Центром. Він докладно інформував про своє нове становище, дістав відповідні вказівки, а також дізнався, що йому доручено адалі підтримувати контакт з резидентом у Берліні.

Місцем явки було призначено салон масажу, розташований поблизу штаб-квартири Вальтера Шелленберга на Беркаєрштрасе.

Процедури в салоні призначав професор Макс Штутгоф. Він сам оглядав кожного нового пацієнта, але масирував лише обраних відвідувачів, а до найбільш високопоставлених виїздив додому в старомодному, оздобленому всередині червоним деревом «Даймлері».

Зайшовши в кабінет, Вайс побачив сивого літнього чоловіка. Його обличчя рясніло доблесними слідами дуелей. Як він згодом дізнався, цими шрамами майстерно прикрасив Штутгофа радянський хірург.

Вайс назвав пароль і, почувши відповідь, сподівався, що професор негайно вислухає інформацію і передасть інструкції. Однак Штутгоф запропонував Вайсові роздягтись і старанно обстежив його. Заповнюючи медичну картку, професор із задоволеним виглядом відзначив, що після поранення Вайса під час епізоду з танком йому справді треба пройти курс масажу. Докорив Вайсові: нехтуючи своїм здоров'ям, він довів нервову систему до неприпустимого виснаження. Виписав ліки і рекомендував відповідний режим.

— Послухайте, — нетерпляче сказав Вайс, — не треба робити з мене жертву ваших сумнівних знань.

— Чому сумнівних? — образився Штутгоф. — Я, голубе, почав практикувати ще тоді, коли ви піонерський галстук носили. І через те, що ваші батьки не раз тривожилися за стан вашого здоров'я, я дістав, як медик, безпосередню вказівку Центру щонайсерйозніше подбати про вас. І, якщо треба буде, навіть послати вас до стаціонара.

— Отакої! — розсердився Вайс.

Професор усміхнувся:

— Не забувайте, я користуюсь тут великим виливом, і мені зовсім не важко сповістити кого-небудь з людей можновладних, що ви потребуєте лікування. І вас, мов цуценя, покладуть до моєї лікарні за велінням хоч би отого ж вашого Густава. Я допоміг йому цілком поновити функціонування колінного суглоба, — він його пошкодив, напевне, під час якоїсь бандитської операції. Тож прошу виявляти до мене щонайвищу шанобливість. А тепер пройдіть, будь ласка, до касира. Заплатите відповідну суму, вас обслужать, а потім я вас вислухаю, як належить.

Після того як Вайс пройшов різні лікувальні процедури, якими славився заклад професора Штутгофа, він у приємній знемозі повернувся до знайомого вже кабінету, передав інформацію і вислухав інструкції. На прощання професор сказав:

— Не забудьте показати свій абонемент до нашого салону Густавові, а також розрекламуйте серед своїх співробітників цілющі властивості пройденого тут лікування. Зустрічатися зі мною під час кожних наших відвідин салону не обов'язково. Доцільніше буде знайти для зв'язку з вами товариша, який має більші можливості для всяких подорожей, аніж я.