— Чому через тайник не сповістив про прибуття?

— Не встиг. Сидів у кутузці прифронтової абвергрупи, поки вони з штабом мою особу перевіряли. Як тільки прийшло підтвердження, одразу перевели в санчастину: коли фронт переходив, попав під обстріл, ногу під час вибуху снаряда землею вдарило. Із санчастини привезли сюди. А я все ще трохи кульгаю. Капітан Дітріх довідався, дуже тепло поставився. Каже, слід би до хірурга звернутися. Але мене чомусь бере сумнів. Навіщо до нас у школу двох одноногих зарахували? Потім одного списали: значить, не захотів. А другий — вже так його Дітріх опікав — по іншій лінії виявився непідхожим: припадочний після контузії. Раптом хтозна-чого упав, і почало його крутити. Дуже капітан Дітріх розхвилювався. От я зараз і думаю: чому він мене вмовляє здоров'я берегти, ногу лікувати?

Вайс сказав, що Дітріху потрібний інвалід для організації диверсії.

Гвіздок, поміркувавши, сказав:

— Кажуть, німці — мастаки різати. І якщо під новокаїном, як зуби рвуть, нічого, витримаємо заради справи, коли їм конче інвалід потрібний.

— Ти про що?

— Нічого, — сказав Гвіздок. — Просто міркую. — Потер долонею коліно. — Болить забите місце, однаково нога погано згинається.

— Я не можу тобі таке дозволити.

Гвіздок підвів обличчя, подивився уважно, допитливо:

— А мені товариш Баришев прямо сказав: «Бажаєш добровільно — будь ласка. А наказувати так не можна». Так от без вашого наказу. На основі власної ініціативи. — Додав глузливо: — І капітанові Дітріху буде дуже приємно. Чого ж його кривдити, коли він за таку люб'язність мене в особливу групу як головного всуне?

Йоганн попросив схвильовано:

— Ти мені вибач, будь ласка, Тихоне Лукичу, що я тебе так байдуже зустрів.

— А що? — здивувався Гвіздок. — Правильно! В тайник не сповістив. Припустився порушення. Все точно. — Підморгнув: — Я відразу зрозумів, як ти мені велів доповідати, яка серйозна буде розмова. Дисципліна в нашому ділі — перша річ. — Сказав заспокійливо: — А відносно ноги моєї ви не турбуйтеся. Може, ще збережемо на пам'ять про дитинство. Коли, звичайно, вона мене не мучитиме, а то ніби голобля стирчить, у коліні не згинається. Така штука теж ніби ні до чого.

— Поки я не повернуся, — суворо наказав Вайс., — ніяких госпіталів.

— Якщо ви тут головний начальник, будь ласка, — ухильно сказав Гвіздок. — Запитав лукаво: — То, може, тепер все-таки привітаємося?

Йоганн обійняв Гвіздка, прошепотів:

— Знаєш, я такий радий тебе бачити!

— Ну ще б пак, — сказав Гвіздок. — Все сам і сам, а тепер нас тут уже двоє радянських, отже, сила. — І почав розповідати про Москву.

Білий, чистий сніг. Світле, ясне, глибоке, наче літнього дня, небо. Сосни з рожевуватими стовбурами і ніжно-зеленою хвоєю на кінцях лапчастого гілля. Холодне, мов джерельна вода, повітря, і на сніговому насті сонячні барвисті іскри.

Йоганн вів машину на великій швидкості тільки тому, що мав поспішати в маєток баронеси до своєї підопічної, — стрімкий рух імпонував його душевному станові. Зустріч з Гвіздком глибоко схвилювала його. Тихон Лукич, після того як Вітчизна повернула його собі, став зовсім інший. Змінився вираз обличчя, спокійну упевненість випромінювала його плечиста постать, з'явився живий блиск у мертвотно-тьмяних колись очах. І ці зміни Гвіздкові були такі відчутні, що навіть тривожили Йоганна: чи не викличе це підозри в німців?

Йоганн бачив перед собою обличчя Тихона Лукича, очі осяяні внутрішнім світлом щастя, і душа його теж повнилася щастям: він виконав свій чекістський обов'язок — повернув до життя втрачену було людину.

Він ладен був усміхатися до снігових шапок, що лежали на соснових гілках, пронизані гострою хвоєю і тому схожі на білих їжаків, що вилізли на дерева. І йому хотілося доторкнутися до них долонею, погладити їх.

Йому хотілось усміхатися до дерев — це ж родичі тих, що росли а нього дома, помацати їхню пошерхлу кору, древесну суху шкіру, що чисто і терпко пахла смолою.

Все навкруги радувало Йоганна. Він опустив бокове скло машини, вдихав морозне повітря. І разом з цим чудовим повітрям зринули спогади…

Він згадав першу радянську дрейфуючу станцію «Північний полюс», ті дні, коли папанінці опинилися на уламку крижини самі в океані і їхнє життя було в смертельній небезпеці. Сашко Бєлов невідривно сидів тоді біля своєї саморобної аматорської рації і, блукаючи в ефірі, слухав схвильовані запити майже на всіх мовах світу про відважних радянських полярників. Весь світ охопила тривога за долю чотирьох радянських людей, що безстрашно вели роботу на ламкій крижині, яка щогодини зменшувалась.

І в цій тривозі людей планети була така прекрасна загальнолюдська одностайність, що здавалося неможливим, щоб вони коли-небудь дозволили втягти себе у побоїще війни. Здавалося, що віднині всі стануть кращі, цінуватимуть життя кожної людини.

В той час відомство Геббельса заборонило не лише повідомляти у пресі про радянську полярну експедицію, але навіть згадувати про Північний полюс. І тому тривога німецьких радіоаматорів, їх незчисленні запити про те, чи встигли зняти папанінців з уламків крижини, були особливо зворушливі і хвилюючі: адже таємна поліція могла розправитися з кожним із них.

Згадав Йоганн і фашистське судилище, де на весь світ гордо прозвучав викривальний голос комуніста — голос Георгія Димитрова. Мільйони радянської молоді готові були так само, як Димитров, стати на боротьбу з фашизмом і, якщо треба, віддати своє життя, щоб врятувати людство від коричневої чуми.

І Сашко Бєлов тоді бачив себе у мріях одним з таких бійців за звільнення німецького народу від тиранії фашизму.

Стати розвідником… Діяльність розвідника здавалася йому суцільним подвигом. Він і уявити не міг, що це головним чином неймовірно терпелива, обережна робота, успіхи якої залежать від безлічі повсякденних дрібниць. 1 що ці дрібниці можуть спричинитися до його загибелі. Адже ворог міг звернути увагу і на манеру зав'язувати шнурки на черевиках, і на звичку машинально подавати оточуючим безкорисливі послуги. Ніколи розвідник не повинен забувати, що користолюбство, жадоба власної наживи найкраще й найнадійніше свідчать про належність до того суспільства, де кожний — за себе і ніхто — за всіх.

Найнезначніше відхилення загрожує розвідникові загибеллю. Щоб діяти у ворожому таборі, легенда розвідника мусить мати бездоганну життєвість, природну достеменність кожної найдрібнішої деталі. Вияв найменшої підробки карається тут на смерть.

Ось чому Вайс не дозволив собі довго віддаватися радості та зберігати на долоні тепло руки Тихона Лукича.

Треба було думати про Ольгу. Хто вона, чому видає себе за іншу, що замислила, яка небезпека криється в ній?

Йоганн правильно вгадав, що, гостинно приймаючи за проханням абверівця російську військовополонену, баронеса думала не так про послуги для німецької розвідки, як про власні вигоди, про те, що дочка радянського полковника може стати в пригоді їй самій. Хто знає, як усе ще обернеться. Баронесу дуже налякала поразка під Москвою.

З цих самих міркувань вона покровительствувала нащадкам стародавнього княжого роду — двом старим полькам, яких покинули родичі, виїхавши до Англії.

Але, крім політичного спокою на майбутнє, баронеса ретельно і по-діловому турбувалася і про своє матеріальне забезпечення в даний момент. І в цьому їй максимально допомагав, хоча й не безкорисливо, імперський радник доктор Йоахім фон Клюге.

Уже на схилі віку граф фон Клюге одружився із знаменитою дівчиною-пілотом, спокусившись не так славою «повітряної валькірії рейху», як могутніми рельєфами її постаті. Дівчина ця, ставши дружиною імперського радника, швидко, з допомогою своїх націстських залицяльників, сфабрикувала проти чоловіка судове звинувачення в аморальності і, розлучившись на цій основі, загарбала більшу частину його майна. Але, відчуваючи деяку жалість до колишнього свого чоловіка, розореного нею, вона з допомогою тих самих націстських друзів улаштувала його на посаду партійного чиновника. Оплачували цю посаду не дуже добре, зате відкривалася перспектива для збагачення вельми своєрідними способами. У радника стало розуму скористатися ними, хоча великого розуму для цього і не вимагалося.