Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Обидва вони без затримки дісталися до призначеного місця.

Багато хто з бойовиків, що зібралися тут, бачили один одного вперше. Вони зустрілися зараз лише для того, щоб виконати завдання. І потім, коли доручену їм справу буде завершено, вони вже ніколи більше не побачаться. Адже в загальній системі розвідки існує сувора спеціалізація, розподіл праці — кожний на своєму посту. Завадити їхній зустрічі могла й інша причина, проста й природна, — загибелі, при виконанні цього бойового завдання.

Всі вони таємно працювали в тилу ворога і не те, що пістолета — складеного ножа при собі не мали. Треба було маскуватися, додержуватись правил побутової безпеки з акуратністю обивателя, що примирився з окупантами і з рабською покірливістю працює на ник.

Навіть на випадок провалу ці люди не мали права добровільно відмовитися від останнього шансу на перемогу. Вони до самого кінця вели поєдинок із слідчими СД, або гестапо, або контррозвідниками абверу, протиставляючи вигадливість згасаючого в муках розуму тупій ретельності катів. І часто вигравали поєдинок.

Використання ампули з ядом ці люди вважали чимось схожим на капітуляцію, наслідком безвілля, втрати віри в останню можливість, яка обов'язково мусить бути і допоможе виплутатися із слідчих тенет.

То була вища етика, що керувала розвідниками в їхній боротьбі. Її ніхто їм не приписував, але вона стала для них ніби духовним уставом. До кінця залишатися бійцем. Бійцем без імені. Твоє ім'я — Ніхто.

І людей, які не назвали себе і страчені були безіменно, високо вшановують їхні соратники. Про таких кажуть: він загинув, як чекіст. Це означає: він нічого не сказав, і його, безіменного, стратили. Ворог не довідався його імені. Н і хт о — ось його ім'я для ворога.

Безмовна безіменність — вища доблесть для людини, що ніби вибрала девізом свого життя слова прекрасного болгарського революціонера Василя Левського: «Якщо виграю — виграє весь народ, якщо програю, то тільки себе». В цих словах — суть роботи розвідника в тилу ворога. Цими словами визначається значення його подвигу…

На світанку самокатник у формі служби гестапо доставив на мотоциклі начальникові тюрми секретний пакет на його ім'я. І цей пакет і документ з наказом прийняти в'язнів було виготовлено в майстерні «штабу Валі».

Одночасно, ще вдосвіта, один з бойовиків засів у траншеї, викопаній під кабелем лінії зв'язку, що йшла з тюрми. Однак він не перерізав кабель, а лише замикав його, настільки порушуючи чутність, що будь яка телефонна розмова відбутися не могла.

Надвечір група розмістилася у вантажній машині, строго дотримуючись усіх правил звичайною конвоювання в'язнів.

Зубов у формі есесівця сів у Вайсову машину. Місце поруч з шофером Пташеком зайняв одягнений у форму гестапівця парашутист Мєхов, призначений бути особистим Йоганновим охоронцем.

Зовнішня охорона, тільки-но Вайс пред'явив документ абверу, без перешкод пропустила машину за фортечну стіну…

Операція пройшла, як і було задумано.

Йоганнові запам'яталось відкинуте назад обличчя врятованої ним Ельзи на чорній цератовій подушці коляски мотоцикла. Худеньке, виснажене, безкровне, воно, після всіх мук, які витерпіла Ельза, виражало тільки втому. І волосся світле, гладенько зачесане, а по пухнасте, яскраво-рудо-бронзове, зухвало начесане, як колись.

Сильні руки Мєхова, в саднах і синяках, лежали на рулі. З-за широких халяв з чобіт стирчали запасні касети до автомата, а з незастебнутої шкіряної сумки для інструменту виглядав вибухопакет великої руйнівної сили, більшої, ніж протитанкова міна.

Слід гадати, Мєхов щасливо довезе Ельзу на місце. А потім її перекинуть через лінію фронту, і не буде більше зв'язкової Ельзи, і стане вона — ну, як її звуть? — Лена, Ліза, Надя, Настя, Ксеня чи Катерина?

Зустрінуться вони колись на вулиці і пройдуть мимо, не пізнають одне одного. Що ж, можливе й таке…

Вайс з Водицею відходили останні.

Водиця, високий, худий, як і Пташок, але, на відміну від нього, чорнявий як смоль, був родом з Югославії. Серед товаришів Зубова він вважався найхоробрішим. Тому Вайс старався не спускати його з ока і до останньої хвилини хотів тримати його при собі.

Якось Водиця тікав з концтабору таким способом: задушив вартового, кинув труп на проводи високої напруги і, спираючись на нього, як на ізоляційний матеріал, перебрався через мур.

У Воєводині фашисти одрубали на базарній площі голови батькові і двом старшим братам Водиці і повісили обезглавлені тіла на стовпах, прикріпивши на груди дощечки з написом: «Партизан».

У сімнадцять років Водиця вперше опинився в концентраційному таборі. Але не за те, що навчився вбивати ворогів одним ударом шила в спину, а за те, що украв хліб у німецькій армійській лавці. Водиця тікав з концтаборів, його ловили. Останній раз він утік з Освенціму, коли фірми «Топф і сини» ще не обладнала там крематорію і групи по спилювали, а закопували в рови за межами табору. З ночі Водиця сховався між трупами, складеними стосами на подвір'ї. І вранці його разом з покійниками шпурнули в кузов вантажної машини. З рову він устиг вибратися до того, як прибула команда могильників.

З допомогою Ельзи Водицю, видаючи за італійця, бо він знав італійську мову, влаштували в ресторан при готелі. Найважче для Ельзи було переконати цього худого, жилавого хлопця з чорними, як агати, очима, що аж горіли, щоб він спокійно поводився на новій посаді.

Для певності вона навіть повела його в костьол і там узяла з нього клятву. І Водиця слухняно присягнув на хресті. Але потім, коли вийшли з костьолу, похмуро сказав, що він не тільки не католик, але взагалі не вірить у бога, а один з його братів був навіть комуніст.

— Ну тоді заприсягни мені як комуніст, — попросила Ельза.

Водиця печально розвів руками:

— Але я не член партії…

— Ну тоді пам'яттю батька і братів.

Водиця замислився, потім промовив зажурено:

— Ні, не можу. — Але, побачивши відчай на Ельзиному обличчі, пообіцяв: — Добре. Не чіпатиму нікого з тих, хто ходить у ресторан.

Перед від'їздом Вайс з Водицею вилізли на караульну вишку, щоб оглянути околиці. Вони дивилися звідти на пустельну дорогу, на силуети гір, на гігантський простір зоряного неба.

— Поглянь, як гарно! — не стримався Вайс.

Водиця похмуро похитав головою.

— Ти не бачив Югославії. Ти не можеш знати, що гарно і що негарно.

Але Вайс помітив, як жадібно хапали тонкі ніздрі Водиці чисте гірське повітря, з яким смутком дивився він на шпичасті силуети гірських вершин. І не заперечував.

50

На світанку Вайс був уже в Варшаві.

Багатий панський особняк, що стояв у глибині саду на Маршалковській, був своєрідним готелем для старших абверівських офіцерів, які прибували до Варшави у відрядження. Відомо, що справжнє службове становище розвідника часто визначається не його чином і навіть не посадою, а тим завданням, яке на нього покладається. Найчастіше — зв'язками з вищими колами і місцем, що посідає розвідник у цих колах. Тому одержання кімнати в цьому секретному абверівському готелі залежало не стільки від того, що стояло у службовому посвідченні співробітника абверу, скільки від того, як він тримався з комендантом, що сидів за столиком для куріння у вестибюлі.

Комендант був у цивільному — такий собі напівпортьє-напівсищик. Він навіть не розкрив поданого йому посвідчення. Постукуючи твердим корінцем по столу, мило всміхаючись, запитав, звідки Вайс приїхав.

Вайс у свою чергу ласкаво запитав коменданта, чи подобається йому Піцца, і запропонував:

— Якщо подобається, вважатимемо, що я приїхав з цього чудесного містечка. — І одразу суворо, вже без усмішки попередив: — Про мій приїзд доповісте майорові Штейнгліцу не раніше, ніж я прийму ванну, приведу себе до порядку і побачуся з гером Лансдорфом. Він питав про мене?

Комендант розкрив Вайсове посвідчення.

137
{"b":"251915","o":1}