Дітріх, як добре було відомо Вайсові з минулих часів, звик скидати всю роботу на інших, а собі приписував чужі заслуги. До того ж він не мав навіть найелементарнішого знання табірного діловодства, хоч і видавав себе за спеціаліста в цій галузі. Тому його дуже порадував прихід Вайса.

Особливих «справ» на новоспечених «в'язнів» не заводили. Обмежилися тільки тим, що у «справах» убитих змінили фотографії: замість попередніх приклеїли нові, спершу штучно обробивши їх хімічно, щоб надати їм давнішнього вигляду. На всіх цих «справах» був гриф, який означав, що ув'язнені підлягають «особливому режимові», тобто мають бути умертвлені.

До кожної «справи» слід було прикласти копію з гестапівської картотеки, а в ній відзначено, за який «злочин» в'язня приречено до страти.

Підпис рейхсфюрера ставився штампом. І також за допомогою штампа наносився на картки гриф; він означав, що цей в'язень не може бути страчений без особливого на те розпорядження гестапо.

Намальована тушшю на зворотному боці картки в нижньому лівому розі тонка стрілка з роздвоєним оперенням вістрям догори підтверджувала, що цей гриф дійсний.

У канцеляріях секретної служби такий значок звичайно ставили перед датою народження, а перед датою смерті стрілку повертали вістрям униз. Якщо стрілка була без дати, вона означала тільки одно — в'язень мусить померти. Саме цей знак і ставив Йоганн, коли переглядав документи, стежачи, щоб усе в них було за формою.

Дітріх і не думав перевіряти його.

За інструкцією, до кожної стрілки у «справі» з обох боків слід прикріпити трикутничок з червоного паперу. Дітріх вважав це суто канцелярською витонченістю. Але Йоганн знав, що кожна деталь оформлення «справи» має особливе значення. Тому пін нарізав трикутнички з чорного паперу і підсунув коробку Дітріхові. І той машинально прикріпляв їх до карточок, бо більше полюбляв роботу із скріпками, ніж копітку мороку з перевіркою деталей оформлення. Чорні папірці під скріпками звичайно означали, що на цього в'язня постачання не виписується, інакше кажучи, табірна адміністрація може «списати» його в день прибуття до табору.

Під час їхньої спільної роботи Дітріх розповів Вайсові чимало цікавого. Розповів, Наприклад, що всі співробітники майстерень абверу, які раніше виготовляли фальшиві радянські документи, тепер фабрикують фальшиві німецькі документи. І до кращих часів багато співробітників секретних служб перетворяться віднині на селян, ремісників, торговців. А деякі навіть одержують документи, які підтверджують, ніби ці люди побували в полоні і радянське командування їх відпустило спеціально для пропагандистської роботи серед населення. Такі документи власники їх повинні показувати німецькому населенню і просити сховища. І якщо їх прихистять, вони повинні власноручно розправитися з усією сім'єю, що дала їм притулок. Крім того, цим людям ставиться в обов'язок виявляти тих німецьких військовополонених, яких справді радянське командування відпустило на батьківщину для того, щоб вони закликали до опору фашистам.

Дітріх спитав Вайса, чи розмовляв він про нього з ким-небудь з керівництва зарубіжної розвідувальної служби.

Вайс відповів ствердно, бо він справді говорив про Дітріха з Густавом.

Дітріх промовив мрійливо:

— Я б дуже хотів опинитися тепер в Іспанії: адже не міг Франко забути, які послуги ми йому робили у придушенні революції. Я гадаю, що Іспанія буде для німців найгостиннішою країною.

Доповідаючи Густавові про закінчення роботи, що виконувалася з доручення Лансдорфа, Вайс вважав потрібним поскаржитися на Дітріха: сказав, що, на його думку, той не досить обізнаний з правилами оформлення подібних документів і міг припуститися помилок у цій спішній роботі, яка водночас вимагає виняткової уваги.

Густав заспокоїв Вайса:

— А, плюньте! Якщо навіть помилково ліквідують кількох есесівців, біда невелика.

Дальшими днями Вайс разом з Дітріхом побував на збірних пунктах молоді, заліченої у підрозділи «Вервольфу». І хоч у багатьох із цих хлопців на поясах висіли кинджали, вигляд вони мали досить жалюгідний. Майже всі «призовники» були п'яні: шнапс їм видавали без обмежень.

Побачивши пришитий до щоки одного хлопчака ґудзик, Вайс спитав, навіщо це потрібно. Очі хлопчака були заплакані, губи тремтіли від болю, але він заявив гордо:

— Я пройшов найвище випробування на відданість фюрерові! — І, боячись доторкнутися до багрової, опухлої щоки, тільки вказав на неї пальцем: — Можна було з'їсти пацюка, як інші. Але я волів краще це. — Додав довірче: — Ми самі вирішили зазнати випробувань. А ті, що бояться пройти через випробування, стають нашими слугами, і ми їх шмагаємо, якщо вони не слухають нас.

— Хто це «ми»? — спитав Вайс.

— Ті, кого після випробувань посвятили в лицарі.

Німеччина металась, мов тифозний хворий. Німецька армія, відступаючи, виселяла із східних районів країни безліч людей, що колись покинули західні території, щоб врятуватися від повітряних бомбардувань.

Тисячі солдатів, у минулому робітників, знімали з фронту і відправляли на військові заводи, а через кілька тижнів знову посилали на передову.

Пересилали військові частини з Західного фронту на Східний. Людей, чиї житла були зруйновані бомбардуванням, гнали під конвоєм функціонерів на села і змушували працювати у фермерів тільки за їжу.

З міст виселяли тих, хто не являв собою цінності для імперії і не мав цінностей, щоб харчуватися з чорного ринку. І на ці сотні тисяч знедолених, бездомних сімейств влаштовувались облави: тотальна мобілізація, яку проводили нижчі чини вермахту, змітала всіх уцілілих чоловіків до шістдесяти років. Хапали й підлітків і залічували їх у підрозділи «Вервольфу».

Ніщо не могло зламати, порушити чіткий хід велетенської чиновницької машини націстської Німеччини. Хоч би в якому стані була людина, хоч би де вона опинилась, її вмить брали на облік, під нагляд, піддавали насильству її волю й думки. Прониклива скрізь поліцейська система, вдягнена в різні форми, скрізь настигала людей.

Одного разу на околиці Берліна Йоганн побачив фрау Дітмар, вона стояла у довгій черзі по воду. Він не зразу пізнав її. Фрау Дітмар дуже змінилась за ці роки: схудла, постаріла, зсутулилась. Вона зраділа, пізнавши його, і почала просити зайти до неї в її аж занадто скромне житло. Хазяйка квартири, нарікала вона, ставиться до неї і до її сина, Фрідріха, як до окупантів.

Фрідріхові під час бомбувань Пенемюнде відірвало обидві ноги. Його відправили в берлінський госпіталь. Коли він виписався звідти, йому як інвалідові дали змогу вселитися в чужу квартиру. Правда, кімната дуже погана, навіть не кімната — майже комірчина. Але господарі ненавидять його за це вторгнення. Ненавидять і за те, що він хоч і інвалід, але зостався живий. А їхні сини загинули на фронті.

Йоганн увійшов у кімнату слідом за фрау Дітмар. Все тут було пристосоване для існування безногої людини: низький, з коротко обрізаними ніжками стіл, такі ж стільці.

Фрідріх неприязно зустрів Вайса, хоч колись вони листувались. Стоячи на підлозі, він ледве діставав Йоганнові до пояса. Обличчя його було брезкле, бліде. Очевидно, він ніколи не вибирався з цієї похмурої комірчини, сидів тут, мов ув'язнений.

Фрау Дітмар, видно, пригнічував офіцерський Вайсів мундир. Вона поводилась надзвичайно несміливо, запобігливо і навіть не наважувалась нагадати Йоганнові, що він колись був її пожильцем.

Йоганн не став затримуватись, записав адресу і швидко пішов. Того ж дня він постарався через Франца переселити фрау Дітмар в одну із залишених заможними хазяями квартир, які агенти СД тримали під контролем, про всяк випадок.

Квартира була велика, комфортабельна, добре обставлена. У шафах висів різноманітний одяг, на кухні зберігались запаси консервів та вина.

Фрідріх потроху відтанув і дещо розповів про себе Йоганнові. Так, він розказав, що авіація противника ніколи не виявила б їхній об'єкт, якби на піщаній обмілині не залишились «лижі» пускового устрою літака-знаряддя.