Йоганн притишив хід і, порівнявшись із Зубовим, прочинив дверцята машини.

— Сідай!

Зубов покірно вліз у машину.

Йоганн помчав на великій швидкості, прагнучи швидше опинитися якомога далі від цього району. Він мовчав, але весь аж кипів від люті. А Зубов раптом гримнув:

— Куди женеш? Повертай до мого будинку! — І звелів вимогливо: — Швидше! — Потім махнув рукою. — А, тепер уже байдуже… Поспішати нема куди.

— Ти що, п'яний? — спитав Йоганн крізь зуби. — Від тебе перегаром тхне.

— Може, і тхне…

— То ти п'яний?

— Хотів би, але не виходить.

— Та що з тобою?

— Брігітта… — Зубов насилу вимовляв слова. — Два дні була ще трохи жива, а потім вмерла. Ну, зовсім умерла, розумієш? Нема її. Я добу коло неї просидів. А потім більше не зміг. Тобто зміг би… — Прошепотів. — А вона ж, знаєш, не одна вмерла — разом з дитинкою. Ще б два місяці — і ми мали б сина або дочку. Вона найбільше страждала не через те, що сама вмирає, а через те, що дитинка загине. Дуже, розумієш, хотіла залишитися живою, щоб родити. Я наказував їй: не ходи без мене на вулицю, не ходи. А вона: мені шкідливо не ходити. Осколок попав — ну, всього як кусочок безпечної бритви. Лікар вийняв, кинув у посуд — навіть і непомітно його зовсім.

Під'їхали до будинку, піднялись у квартиру Зубова. В кімнаті на столі у труні лежала Брігітта. Зубов спитав пошепки:

— Слухай, а не можна її сховати, а потім відвезти?

— Куди?

— Ну до нас, додому… Розумієш, я весь час думав, думав, як це зробити? Може, дозволять, га?

Обличчя Зубова було бліде. І Вайс наважився на неприпустимий вчинок: подзвонив професорові Штутгофові і попросив негайно приїхати.

Тільки-но професор увійшов і побачив Зубова, як його суворе обличчя полагіднішало. Він сів поруч, уважно, не перебиваючи, слухав, що бурмоче Зубов, і у всьому погоджувався з ним. Потім вийняв шприц і зробив Зубову укол у руку. Той наче й не помітив цього, але очі його поступово стали сонні, голова поникла…

Професор попросив Вайса допомогти йому перенести сплячого Зубова на диван і сказав:

— Якщо глибокий сон не допоможе і він не зуміє приборкати себе, вам доведеться вивезти його куди-небудь. А ще краще скажіть, що він викриває всіх нас.

Вранці Вайс повторив Зубову ці слова. Той тільки мовчки кивнув у відповідь. І витримав весь похоронний ритуал, а потім приймав співчуття родичів і знайомих Брігітти.

Через день Вайс відвідав Зубова. Як видно було з недокурків, розкиданих навколо стільця, він не вставав з місця довго — можливо, цілу ніч…

Зубов мовчки підвівся, взяв з підлоги рюкзак, запропонував:

— Ходім.

— Куди?

— Я не повернусь сюди, — заявив Зубов.

— Ні, — заперечив Вайс. — Ти повинен жити тут.

— Навіщо?

— Я наказую. — І Вайс додав лагідніше — Це потрібно для всіх нас. Потрібно, зрозумів? І заради Брігітти також. Адже, коли ти втечеш з її дому зараз, одразу після її смерті, ти образиш її пам'ять.

— Це правди, — погодився Зубов. — Ти саме в точку влучив. Я мушу залишитися. Правильно. Тепер я вже нікуди від неї не втечу аж до самої своєї смерті. Ти розумієш, вона знала…

— Що?

— Ну, не все, звичайно, але знала, хто я.

— Чому ти так думаєш? — спитав Вайс.

— Розумієш, — квапливо казав Зубов, — я начебто не догадувався, а тільки почував іноді: знає. А от коли вже зовсім підступила смерть, вона показала рукою, щоб я до неї нахилився. І ніби всім обличчям мені усміхнулась і прошепотіла по-нашому: «Добре, спасибі, здрастуйте!» Очі її страшенно розширились — і все. На це у неї останні залишки життя пішли, щоб, значить, сказати мені, що вона знає. От і все. Жила і знала. — Посварився кулаком перед Вайсовим обличчям. — Та якби я знав, що вона знає, я б, розумієш, був найщасливіший на світі чоловік. А то мучився: немов я з нею фальшивий, але ж я її по-справжньому кохав. Зрозумів?

— Ти йдеш на кладовище?

— Так.

— Я піду з тобою.

— Ходім, — сказав Зубов. І додав: — Спасибі тобі.

Біля могили Брігітти він спитав:

— Згодом можна буде на камені приписку зробити нашою мовою, що вона Брігітта Зубова?

— Обов'язково, — підтримав його Вайс. — А як же інакше? Вона ж твоя дружина…

Склад дислокованої на Бісмаркштрасе особливої групи при Вальтері Шеллеибергу за останні місяці набагато змінився. Люди непомітно зникали, і так само непомітно на зміну їм з'являлися нові.

Замість Густава групу тепер очолював Альфред Файєргоф — довгов'язий, худорлявий чоловік, з вузьким, подібним до мумії обличчям, на якому нерухомо застигла ввічлива усмішка.

Файєргоф був університетським товаришем Шелленберга і колись постояв за його честь. Хтось із студентів сказав йому, що Шелленберг — донощик і працює в службі безпеки. Обурений Файєргоф викликав цього студента на дуель і вийшов з неї переможцем. Відважним випадом рапіри він роздряпав до крові щоку противника.

Після закінчення університету Файєргоф відкрив у Бонні адвокатську контору, але провалився вже на першому судовому процесі: він не захищав свого клієнта, а звинувачував його, мов прокурор. Те саме сталось і на другий раз. І це не було випадковістю. Файєргоф хотів влади над людьми, а професія адвоката ставила його в становище людини, яка хитрує перед могутністю державних законів, ухиляється від них. Але стати прокурором він не наважився, боячись, щоб ті, хто відбув покарання, не почали мститись йому. Такі випадки бували, він знав це.

Вальтер Шелленберг, ставши начальником шостого відділу служби безпеки, запропонував Альфредові Файєргофу пост у секретній слідчій частині цього відділу.

До слідчої частини надходили донесення тих, хто потай наглядав за роботою агентів і резидентів іноземної розвідки шостого відділу СД. І на підставі таких донесень Файєргоф міг винести заочний вирок агентові або резидентові. Виконання покладалось на спеціально для того призначених співробітників, а прийоми та способи вони добирали самі.

Це була вже справжня влада над людьми, над їхнім життям, до того ж не доводилось вести полеміки з підсудними та їхніми захисниками.

Іноді агента, який, встиг проштрафитись, викликали в слідчу частину. Та це не був ні допит, ні слідство. Файєргоф зустрічався з агентом на будь-якій із затишних, добре обставлених конспіративних квартир. Чемно приймав гостя, витончено й вільно розмовляв з ним.

Викликаючи чергового смертника на відвертість, Файєргоф дозволяв собі такі гострі висловлювання про правителів імперії, за які будь-кого іншого повісили б негайно. Він твердив, що для людей їхньої професії не існує загальнолюдських норм. Вони обізнані з усіма таємницями влади імущих, і це дає їм право почувати себе особливою кастою. Для них не існує і обтяжливих передсудів совісті, честі і тому подібної дурниці, вигаданої, щоб держати людину у вузді.

Досягши мети, Файєргоф у вишуканих висловах дякував агентові, що став такий відвертий, за приємну розмову, міцно тиснув йому руку. Поки той спускався зі сходів, він підходив до вікна і, якщо це було вдень, спускав штору, а вночі ставив на підвіконня лампу з рожевим абажуром.

Люди, що чекали його знака, зустрічали агента на вулиці. Решта вже стосувалась їхньої роботи, надзвичайно вузько спеціалізованої.

Принципіальний аморалізм Файєргофа, яким він кокетував перед самим собою, був характерною рисою всіх фашистських лідерів. Вільгельм Хеттль, один з найближчих сподвижників Вальтера Шелленберга, маючи вже час подумати про минуле, у своєму зізнанні, зробленому публічно, говорив про одного з таких лідерів, Гейдріха, і, хоч його характеристика Гейдріха відзначалась улесливими перебільшеннями, вона все-таки давала змогу зрозуміти, що являли собою й інші фашистські ватажки.

«Він, — казав про Гейдріха Хеттль, який добре його знав, — безперечно, був видатною особою і провідною постаттю не тільки в націонал-соціалізмі, але й в усій концепції тоталітарної держави. В історичному плані його можна порівняти, мабуть, з Чезаре Борджіа.