— Російські військовополонені, — це ж на їхньому обов'язку було прибирати після залпів усі сліди техніки, — навмисне залишили ці «лижі». Того дня була злива, і охорона не перевірила, і всіх їх, хто залишився живий після бомбування, потім повісили, — сказав Фрідріх, зухвало дивлячись у вічі Йоганнові. — З точки зору росіян, то був подвиг.

Йоганн, у свою чергу, пильно подивився на нього.

— Ну, що ж, мабуть, це так і є.

Після цих слів Фрідріх остаточно осмілів і розповів Йоганнові про свою роботу в Пенемюнде. Наприкінці він сказав замислено:

— По суті, ми вбивці. Наші літаючі снаряди призначалися для того, щоб знищувати населення, а не армії противника. — Подивився на свої обрубки, пробурмотів: — Аж тоді, коли моя голова опинилась ближче до землі, я став думати, що земля — це не літаюча в космосі велетенська могила всіх попередніх поколінь людства, загиблих у війнах, а зоряна колиска поколінь, які прийдуть після нас і навічно скажуть війні своє «ні!».

— Чому ж після нас? — спитав Йоганн. — Сподіваюсь, що це станеться не в такі далекі часи.

— Ви мрійник, — усміхнувся самими губами Фрідріх.

Фольксштурмистам не вистачало армійського обмундирування, їх обряджали у старі формені куртки листонош, залізничників, кондукторів метро і трамваїв, мундири дрібних міністерських урядовців, здані колись у фонд зимової допомоги. Загони фолькештурму маршували вулицями у калошах. То був марш обшарпаних примар, які наче знущалися з колишньої могутності Третьої імперії.

І Геббельс, посилаючи їх на смерть, вищав з усіх радіорупорів:

«Німецький мрійник повинен прокинутись від своєї сплячки, якщо він не хоче разом із своєю свободою втратити також і своє життя».

Есесівці з вівчарками конвоювали, як в'язнів, колони фольксштурму до залізничних ешелонів.

А Геббельс волав з радіорупорів, встановлених на руїнах вокзалів:

«Чотирнадцятилітній хлопчик з бронебійною рушницею, який підстерігає ворога і чинить йому опір, сьогодні цінніший для нації, ніж десяток «мудреців», які детально намагаються довести, що наші шанси впали до нуля».

Гестапівці виловлювали таких «мудреців» і вішали на першому ж ліхтарному стовпі, хоч би хто вони були, хоч би й інваліди війни, які на собі зазнали всю невідпорну силу ударів наступаючої Радянської Армії.

«Нас чекає година кінцевого тріумфу, — горлав Геббельс. — Цієї години ми домагаємось ціною сліз і крові. Однак вона винагородить нас за жертви, які ми принесли… Кінець цієї війни вирішиться тільки за секунду до дванадцятої».

«Мільйони німців будуть вести партизанську війну», — тоном судді, який урочисто оголошує смертний вирок, сповіщали радіорупори. Передачі він знаменитий берлінський радіодиктор Гегенхельм, і ніде було сховатися від його оксамитного голосу:

«Кожен з нас, умираючи, старатиметься забрати з собою в могилу п'ятеро чи десятеро ворогів…»

Гегенхельм мав жіночу зовнішність і мужній голос. Він був свого часу коханцем Рема. Після страти Рема його заслали в концентраційний табір, але не чоловічий, а жіночий, щоб цим посилити міру покарання.

Згадали про Гегенхельма тоді, коли знадобився його голос, — він звучав лунко, немов з каналізаційного колодязя. Своїм загробним баритоном він благословляв на смерть старих і юнців, що йшли в колонах фольксштурму.

З тонучого судна Третьої імперії кидали в пучину війни людей, як скидали в давні часи з трюму рабів, якщо кораблі переслідував флот країни, що бореться з работорговцями.

То були конвульсії Третьої імперії. Фашизм ставив під рушницю тих німців, які через старість або через молодість не могли поповнити поріділі ряди вермахту: загони фольксштурму були занадто крихкою затичкою для відступаючих армій. І, гинучи, ці немічні старі люди і неоперені юнаки не знали, що фюрер скаже про них з ненавистю і зневагою: «Якщо німецький народ виявився таким боязким і хирявим, то він не заслуговує нічого іншого, крім ганебної загибелі… Немає потреби в тому, щоб звертати увагу на збереження елементарних основ життя народу. Навпаки, найкраще ці основи знищити».

Система протиповітряної оборони була практично усунена: загони авіації, зенітної артилерії і служби нагляду відправляли на Східний фронт. І «літаючі фортеці» американців, «Галіфакси» й «Ланкастери» англійців майже безперешкодно звалювали на міста Німеччини свій смертоносний вантаж. Рятувальні загони й пожарників послали на Східний фронт ще раніше.

Проїжджаючи розбомбованими вулицями Берліна, Йоганн знов і знов бачив, як радянські військовополонені, працюючи в диму та полум'ї, виносять дітей, жінок, старих людей з-під кам'яних руїн.

Чорні від кіптю, здавалось, обвуглені, ці люди дбайливо, як найбільшу на землі коштовність, виносили на руках поранених і ударених під час обвалів дітей. І діти не хотіли розжимати рученят, що обіймали худі шиї своїх рятівників, наче не було у них тепер на світі нікого ближчого, наче тільки ці люди могли захистити їх від жаху та страждань.

Зупинивши одного разу машину біля напівобваленого будинку, Йоганн побачив ридаючу жінку; у неї обпалене волосся обсипалося з голови, як попіл. Вона простягла до полонених обпечені руки і осудливо кричала:

— Коли ж ваша армія прийде? Коли? Боже, хоч би скоріше!

І один з полонених заспокоював німецькою мовою:

— Та прийдуть, скоро вже… — Озирнувся на своїх, сказав по-російськи — Чули? Виходить, ми ж і винні…

— Я не розумію! — вигукнула жінка. Полонений попросив по-німецьки:

— Не треба кричати, фрау, ви ж бачите, чим ми зайняті.

Жінка крізь ридання промовила:

— Чому ви рятуєте нас?

— Ви люди, і ми люди! — сказав військовополонений.

— А потім нас усіх в Сибір?

Полонений усміхнувся глянсувато-блискучим від загоєних опіків обличчям.

— Ні, — сказав він. — Ні. Ваш будинок — ваша земля. Наш будинок — наша земля. І все. Ми не фашисти…

Генріхові пощастило зняти карту, що зберігається у Віллі Шварцкопфа. Передаючи знімки Йоганнові, він сказав:

— Але я для фотографування іншу схему вигадав. Оригінальну. І от вийшло.

— Молодець! — схвалив Йоганн. І додав: — Це у тебе, мабуть, спадкове: винахідник, у батька пішов.

— Як ти гадаєш, — спитав Генріх, — коли б живий був батько, як би він поставився до того, що я зробився радянським розвідником?

— Переживав би, хвилювався б, як і мій батько, — сумно сказав Йоганн. — І пишався б сином, як пишається і мій батько. — Пообіцяв: — Я тебе з ним обов'язково познайомлю.

Та коли Йоганн доставив фотокопію карти професорові, виявилось, що назви пунктів, де розташовано секретні бази для терористичних груп, не збігаються з відомостями, здобутими з документів, які зберігаються у Дітріха. Йоганн сказав розгублено:

— Значить, або карту закодовано, або документи. А може, і те, і друге. І без ключа все це ні до чого.

— Ви тільки наполовину маєте рацію, — усміхнувся професор. — Документи, які показав вам Дітріх, справді закодовані, тому він і дозволив вам глянути на них. А карта — ключ до кода. Нічого, наші спеціалісти розберуться, — заспокоїв він Вайса. — Не такі головоломки вони розв'язували. Все гаразд. — Поклав руку на фотокопію карти, подумав трохи. — По суті, це все означає, що терористичні акти, які мали провести вцілілі фашисти, будуть відвернені. Ми врятуємо життя багатьом нашим солдатам і офіцерам, а ще більшому числу німців — тих, які будуватимуть нову Німеччину. Тож можете вважати: ви й ваш друг Генріх Шварцкопф уже попрацювали на майбутнє німецького народу. До речі, чи не думаєте ви, що треба представити товариша Шварцкопфа до урядової нагороди?

Йоганн зрадів.

— Складіть шифровку, — діловито сказав доктор. — Вона буде передана.

Кілька діб підряд Берлін зазнавав безупинних нальотів авіації союзників. Повертаючись машиною в одну з цих страшних ночей до себе на Бісмаркштрасе, Йоганн побачив Зубова. Той повільно йшов вулицею, явно прямуючи до того місця, де розташовано секретну службу. Неприпустиме порушення конспірації! Зубов не мав права показуватися не тільки на цій, а навіть на близьких вулицях.