Можливо, труна була набита землею, а в цей час сам Хакке, змінивши мундир на цивільний одяг, вже тільки як рядовий пасажир «Люфтганзи» перекочовував у нейтральну країну. А можливо, у труні справді лежало тіло Хакке. Все-таки не в правилах Мюллера було прощати підлеглим такі вихватки, яку дозволив собі Хакке, так настійливо вимагаючи підвищення по службі.

А що ж до тих досьє, які зберігались у Хакке, то вони тепер ні для кого не були цікаві. Жоден з керівників імперії не міг використати цей концентрат підлоти й мерзенності на шкоду іншим: було вже пізно. Залишались лічені секунди історичного часу до тієї пори, коли радянські артилерійські гармати повинні були пробити останню, дванадцяту годину існування фашистського рейху.

Генріх, зустрівшись з Йоганном, розповів, що його дядько перетворився тепер на типового господарника: заготовляє у величезній кількості продукти харчування, здатні довго зберігатись, а також різноманітний цивільний одяг, аж до робітничого. І, очевидно, намагаючись приховати свою образу на те, що йому доручили таку непривабливу роботу, удає, ніби він має завдання особливої секретності й важливості. Вайс запитав:

— Що ж, усе це зберігається на якому-небудь певному складі?

— Та ні, — відповів Генріх, — вивозять в якісь селища, яких навіть на карті немає, або в такі місця, де, на мою думку, і селищ ніяких немає. Та що цікаво ще. — Генріх усміхнувся. — Був час, коли закрили всі кустарні підприємства, що виготовляли іграшки, вічні ручки і всякі там речі хатнього вжитку. А тепер, уяви собі, вони знову працюють, але режим на них такий самий секретний, як на військових заводах.

— А ти не бачив у дядька виробів таких підприємств?

— Він тримає зразки у вогнетривкій шафі.

— Так, — з протягом мовив Йоганн, — це і справді цікаво. — Сказав заклопотано: — Якщо тобі, Генріху, не пощастить записати назви всіх пунктів, куди Віллі відправляє спорядження, треба буде постаратися сфотографувати карту, на якій ці пункти позначено. І хоч як це важко, але необхідно здобути один зразок таких секретних виробів. І будь обачний, Генріху, коли візьмеш у руки таку іграшку.

— Чому?

— Я думаю, вони мають здатність вибухати, — серйозно сказав Йоганн. — Фашистські льотчики вже розкидали такі дрібнички над радянськими містами, і діти, підбираючи їх, гинули від вибухів.

— Добре, — погодився Генріх, — припустімо. Ну, а навіщо тобі карта розміщення складів? Та ж їх, на мою думку, сотні. Може, краще дізнатись, де міститься базовий склад?

— Ні продукти харчування, ні запаси одягу — хоч би скільки їх було — тепер не мають ніякого значення. Головне — встановити, для кого і для чого вони призначені. Знаючи пункти, ми зможемо це з'ясувати.

— Ми з тобою? — здивувався Генріх. — Та для того, щоб об'їздити їх, і півроку не вистачить!

Вайс усміхнувся.

— Ми — це Радянська Армія. Вона знайде і час, і людей, щоб усе це зробити.

— Ну, знаєш, збирати такі трофеї!.. — обурився Генріх.

— Не збирати трофеї, а виявляти тих, для кого призначаються склади, — сказав Йоганн.

За кілька днів Генріх з'ясував, в яких пунктах розміщено секретні склади, що їхнім постачанням був заклопотаний Віллі Шварцкопф. Та коли Йоганн звірив назви цих пунктів з картою, їх на ній не виявилось. Видно, всі ці назви були вигадані або закодовані, і розшифрувати їх без ключа не було можливості.

Генріх, почувши про це, стривожився:

— Значить, дядько мені не довіряє.

— Не гарячкуй, — сказав Вайс. — Можливо, система конспірації така, що про місце, де розташовано той чи інший склад, знає тільки старший тієї групи, що базуватиметься саме в цьому пункті.

— Навряд, — висловив сумнів Генріх. — Тоді навіщо Віллі зберігає карту на внутрішніх дверцятах особливої, плоскої вогнетривкої шафи? Я одного разу зайшов до нього в кабінет, коли він робив позначки на цій карті, але він зразу ж захлопнув дверцята.

— А що в тій шафі ще?

— Нічого, тільки карта. Очевидно, шафу спеціально призначено для зберігання секретних карт. У кабінеті було темно, але карту освітлював рефлектор зсередини шафи.

— І дядько ніколи при тобі не відчиняв цю шафу?

— Ніколи.

— Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — розміркував Йоганн.

— Я розумію, як це важливо! — палко сказав Генріх. — І зроблю все, щоб здобути карту.

— Яким же способом?

Генріх знизав плечима.

Тоді Йоганн вийняв олівець і папір, зупинив його:

— Ти ж інженер, правда ж?

— Ну, майже.

— Дивись: от схема. Коли шафа відчиняється, засвічується рефлектор. Дверцята шафи, натискаючи на контакти від проводу до замаскованого фотоапарата, з'єднують їх, працює автоматичний затвор — і знімок готовий.

— Дядькової спини, — усміхнувся Генріх.

— Ну, а якщо припустити, що дядько в цю мить не стоятиме коло шафи?

— Що ж, можливо… Не уявляю собі тільки, де встановити фотоапарат.

— А ти подумай.

— Але ж дядько відчинить шафу тільки тоді, коли йому треба буде глянути на карту.

— Це вже ми знаємо. Але можна відкликати його в цю мить.

— Яким же способом?

— Дуже просто: телефонним дзвінком.

— Але, перш ніж підійти до телефону, він зачинить дверцята — і все. Та й як дізнатись, коли треба подзвонити йому по телефону?

— Бачиш, — сказав Йоганн, — все це можна об'єднати проводом у загальний ланцюг, щоб, припустімо, через п'ять секунд після телефонного дзвінка опускався затвор фотоапарата.

— А клацання фотоапарата?

— Можна розрахувати, щоб він був синхронний з другим телефонним дзвінком. Адже дядько, не почувши голосу, покладе трубку, і новий дзвінок збіжиться з клацанням камери.

— Ну що ж, — невпевнено сказав Генріх, — можна спробувати.

Вайс помітив, що всі великі німецькі резиденти, прибувши в Берлін з тієї чи іншої західної країни, де вони працювали, найменше часу приділяли складанню звітів. В основному вони влаштовували справи своїх начальників. Видно, їх зобов'язали забезпечити всі вигоди для проживання керівників німецької розвідки в країнах, де резиденти міцно акліматизувались.

Шелленберг виїхав до Швеції.

Густав викликав до себе п'ятьох молодих офіцерів, серед них і Вайса, і представив їм чоловіка атлетичної будови, але вже літнього, плішивого, з обличчям, посмугованим однаково глибокими шрамами та зморшками.

— Можете називати його Поль.

Тепер ранком вони вп'ятьох регулярно виїздили разом з Полем до Груневальдського лісу на тренування. Поль навчав їх усяких способів вбивства: застосовували холодну зброю, всякі підсобні засоби — шматок дроту, шийку від пляшки. Вчилися обходитись і самими руками.

Поль сказав, що з наказу рейхсфюрера він навчає тих самих прийомів вищих чинів служби, але тільки вдома в кожного з них.

Відсутність Шелленберга давала Йоганнові більше вільного часу, і він зміг написати докладну інформацію в Центр. Зашифрував і переправив її до професора Штутгофа через умовлений між ними тайник.

Якось тими днями в кімнаті Йоганна пролунав телефонний дзвінок. Це було дивно: адже він не знав номера свою телефону і, отже, нікому не міг його сказати. Користуватися телефоном можна було тільки через внутрішній комутатор.

Знявши трубку, Йоганн почув голос Лансдорфа. Той просив відвідати його і сказав, що вже послав по Йоганна.

Шофер довго ганяв машину по околицях Берліна, кружляв по вулицях та провулках, а потім повернувся до району Ванзее і зупинився біля особняка, до якого з Бісмаркштрасе ходу було не більше як п'ятнадцять хвилин.

Лансдорф зустрів Вайса по-дружньому просто, начебто, підкреслюючи, що теперішнє становище гостя ставить їх майже на один рівень.

Він схуд ще більше, обличчя його так висохло, що шкіра, здавалося, рипіла, коли він, як завжди, обережно усміхався самими губами. А проте в цілому вигляд він мав бадьорий і очі не втратили холодного, допитливого виразу.