Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Правильно, — мовив Хакке. — Правильно кажеш, командире. Справжні слова, — і простягнув руку.

Але Вайс не подав своєї. Сказав холодно:

— Гаразд, побачимо, який ти там будеш.

— Теж правильно. — І Хакке, задоволено всміхаючись, заявив: — Міцний ти хлопець — саме такий, які нам потрібні.

І, слухаючи Хакке й розмовляючи з ним, Йоганн невпинно думав, чим викликане рішення «штабу Валі» закинути його в тил. Він засік час зльоту, за його розрахунками, літак уже мав би проминути лінію фронту і летіти над радянською територією. Але мотори чомусь працюють на однаковому режимі, і немає розслабляючого відчуття висоти. Вайс знав, що за інструкцією літаку належить брати над територією противника стелю від 4 тисяч до 6 тисяч метрів і кабіну споряджено кисневими апаратами. Дивно.

Потім він думав про те, що йому доведеться зразу ж заволодіти рацією Хакке. Треба попередити Центр про небезпеку, яку являє зараз група, куди входить Гвіздок, а також сповістити, де він приземлився. Але як заволодіти рацією? Застосувати зброю?

Він може пристрелити і Хакке, і Синицю ще в повітрі, коли ті висітимуть під ним на парашутах: адже він стрибає останнім. Але тоді безповоротно, назавжди загине Йоганн Вайс. Залишиться тільки Олександр Бєлов, який, по суті, згубив єфрейтора абверу Вайса, безцінну людину. А його обов'язок — врятувати Вайса, зберегти Вайса й повернути Вайса туди, де він має зараз бути. А як тоді одвернути злочинства групи, де Гвіздок опинився блокованим агентами школи «Зет»? Заодно з ним тільки двоє — він встиг привернути на свій бік двох і в свій час сповістити про це Йоганна.

До кабіни зайшов другий пілот і наказав готуватися.

Парашути були напівавтоматичної дії: шпильку кришки смикає не парашутист, а канатик, прикріплений до літака. Над люком для скидання протягнутий сталевий трос, а на кришці парашута вкладено змійкою канатик довжиною 8-10 метрів з карабіном на кінці.

Перед стрибком частина канатика відпускається, карабін защіпається на тросі, і розвідник вниз головою сповзає по жолобоподібному люку.

Ніякого спеціального парашутного тренування, навіть пояснень, як треба стрибати, курсантам не дається. Попереджують лише, що, приземляючись, ноги треба тримати разом, а падати на бік.

Ці самі рекомендації дістали Вайс, Хакке і Синиця.

Командування «штабу Валі» вважало недоцільним витрачати моторесурси і пальне на навчання курсантів парашутних стрибків. І оскільки, як завжди, під час приземлення хто-небудь з агентів діставав тяжкі травми, старшого групи зобов'язували безшумно збутися пораненого. Командування «штабу Валі» — так само як і керівництво інших розвідувальних шкіл — прагнуло максимальної економії всіх матеріальних коштів, і з надзвичайною старанністю домагалося зниження витрат. Навіть зимове обмундирування агентам видавали розпароване: до суконної гімнастьорки — бавовняні штани або навпаки. Ось чому добротні радянські офіцерські шинелі не одержував ніхто. Їх, коли вони були, розпорювали й одсилали в посилках своїм домашнім.

Першим сповз по жолобу Хакке, за ним Синиця.

Світний зоряний простір океаном повис над головою Йоганна. Він почав підтягувати стропи з одного боку, щоб приземлитися трохи далі од своїх напарників, сподіваючись на можливість випадкової зустрічі з кимось із радянських людей, коли він піде на зближення.

Дивлячись униз на спливаючу назустріч землю, Йоганн помітив виразну випуклу сітку меж, яку не міг покрити слабенький шар снігу, а трохи далі промайнув шпиль кірхи. Ось розгадка того, чому він так марно шукав пояснення!

Йоганн став швидко підтягувати стропи, тепер уже для того, щоб приземлитися ближче до напарників. Пізно. Він підібгав ноги, торкнувся землі й звалився на бік, на здуте полотнище парашута.

Відстебнувши й закопавши парашут, квапливо попрямував до місця приземлення напарників. Але раптом зупинився, вийняв пістолет, сів навпочіпки, скинув шапку й, засунувши в неї руку з пістолетом, натиснув спусковий гачок.

Клацнув гачок. Пострілу не було. Відтягнув ствол, повторив усе спочатку — пострілу не було. Він вийняв з гранати запал і оглянув його: латунна трубка з вибухівкою виявилася порожньою.

«Здорово. Значить, он вони що зі мною утнули. Гаразд».

Йоганн уже не йшов, а біг через галявину до узлісся, де, як він і гадав, його ждали напарники.

Хакке, уже з навушниками на голові, сидів коло рації.

— Наказано йти прямо просікою, в лісникову сторожку, і там ждати дальших вказівок.

Сторожка виявилася нежилою, занедбаною. Біля грубки Йоганн побачив напівобгорілі клапті польського букваря, а на порожній консервній бляшанці, що стояла на підвіконні, була датська етикетка.

Поки Хакке переплітав антенним канатиком вірьовку для білизни, що висіла в дворі, щоб замаскувати антену, Вайс у думці збирав докупи все ним підмічене, виявлене й остаточно переконувався в тому, що став об'єктом перевірної комбінації, задуманої і зімпровізованої Дітріхом. І усвідомлення того, що тепер він може приймати рішення не всліпу, вселяло в нього бадьорість і впевненість у собі.

Вайс заборонив розводити вогонь. Повечеряли всухом'ятку. Наказавши Синиці чергувати першим, він запропонував Хакке виспатись як слід. І сам теж ліг на дощаний ослін.

У сторожці пахло гниллю, сирістю. Спати на голих дошках було твердо, холодно. Але Йоганн наказав собі заснути, ні про що не думать, бо треба відпочити, повернути свіжість ясної і чіткої думки.

І, думаючи про те, що не треба ні про що думати, він заснув.

Їх взяли на світанку.

Синиця сидів на землі, погойдувався, стогнав, притискаючи долоню до закривавленої голови. З ним не церемонились, стусанами змусили підвестися.

Хакке, зв'язаний, корчився, скреготів зубами. Але його ніхто не бив, як не били й Вайса, тільки нили руки, скручені за спиною куском антенного канатика.

Два парашути, замазані землею, як докази внесли в сторожку.

Чоловік з двома шпалами в петлицях і зіркою політпрацівника на рукаві командував бійцями, які захопили їх.

Хакке і Вайса одвели в льох-льодовню поряд із лісниковою сторожкою і замкнули там.

Значить, допит вирішили почати з Синиці.

Вони добре провели операцію, ці хлопці. Але якщо вони особісти, чому ними командує батальйонний комісар? І чому вони зразу ж виявили два парашути на точці приземлення і не могли знайти третій, який Вайс, загріб не на умовленому місці, тільки злегка прикидавши землею? Усе підтверджувало Вайсову догадку.

Один з тих людей безперестану, як заведений, старанно лаявся матом, інші перемовлялися неголосними й короткими фразами, підкріпляючи їх жестами, начебто не були впевнені, що їхні слова можна зрозуміти.

Батальйонний комісар у лайкових рукавичках. Цікаво. Бойова операція, а він у рукавичках. У рукавичках! Яка ж може бути точність стрільби в рукавичках? Ясно, він не думав, що доведеться застосовувати зброю.

А чому не думав? Адже він переконаний, що взяв німецьких парашутистів. І правильно переконаний: хіба радянські військові будуть викидатися самі в себе в тилу на парашутах? Адже парашути знайдено.

Крізь дерев'яну витяжну трубу льоху долинули зойки і страдницький вереск Синиці. В темряві Вайс не бачив Хакке, але чути було, як той перевертався на соломі, покладеній на льоду. Хакке спитав хрипло:

— Чуєш? — Додав глухо: — Та я не дам такого концерту росіянам. Нехай хоч шкіру здеруть. — Потім поцікавився: — А може, вони хочуть нас тут живими заморозити?

— Не думаю, — сказав Вайс. Від холоду його голос тремтів.

— Боїшся?

— Поки що не дуже.

Синиця перестав репетувати. Викликали Хакке. Він намацав у пітьмі Вайсову руку, потиснув. Пообіцяв:

— Від мене ти ані звука не почуєш, я краще одкушу собі язика.

Двері клацнули. Йоганн лишився сам. Прислухався. Крім вовтузіння, падіння тіла й глухих ударів, — нічого. Оце-то Хакке! Міцний чолов'яга.

Йоганн уже не сумнівався в тому, як йому слід тепер триматися. Зараз він турбувався тільки про те, коли б не застудитися в льоху: адже самого цього досить, щоб у кращому разі лишитися інвалідом. Тільки не сидіти непорушно, бо замерзнеш. І він став підстрибувати, ворушив пальцями на руках і ногах, звивався, стукався об кам'яні стіни льоху.

106
{"b":"251915","o":1}