— І син Морзана, — прошепотів юнак, — обидва сини Морзана.
— Часом мені кортить, аби ти ще й ще раз переповів мені історію мого порятунку, бо все це було таким неймовірним, що мені часом і досі здається, ніби це — всього лиш мої божевільні вигадки.
— Але навіщо тобі знову чути про всі ці страшні, сповнені болю пригоди, якщо ти на свободі? — знизав плечима Ерагон.
— Ото ж бо, — відповіла вона й витерла з очей манжетом лівого рукава кілька сльозинок. — Коли я отямилась у Фартхен Дурі, в мене було надто багато справ, аби копирсатися у своєму минулому. Проте невтішні події знову й знову лізуть мені в голову, і я згадую те, про що хотіла б забути назавжди. Часом мені здається, що я розучилась радіти життю. — Ельфійка стала на коліна й поклала руки на землю так, ніби була готова зірватись на ноги й бігти світ за очі. — Ельфи не схильні виявляти свою дружбу, а крім того, я звикла від народження бути одиначкою. Але якби ти знав мене до Джиліда, якби ти знав мене такою, якою я була раніше, то напевно б не думав, що я черства й холодна. Я вміла веселитися, співати й танцювати, незважаючи на те, що доля завжди мала для мене про запас якісь неприємні сюрпризи.
Ерагон поклав їй на плече праву руку.
— В історіях про героїв минулих часів, — сказав він, — ніколи не йдеться про ту ціну, яку слід заплатити, щоб перемогти всіх чудовиськ, які можуть оселитися в нашій душі. Продовжуй думати про сади Тіальдар Холу, і я певен, що все буде гаразд.
Арія не прибрала його руки, бо відчувала, що це був дружній жест. Юнакові страшенно хотілося її обняти, проте він ніколи б не зробив цього без її волі, оскільки цінував довіру ельфійки понад усе на світі, якщо не брати до уваги його дружби із Сапфірою. І він готовий був кинутись голіруч на цілий загон ворогів, аби тільки не дати ельфійці бодай на мить опинитись у небезпеці.
Урешті-решт, Арія легенько звільнилась від його руки. Ерагон розгублено роззирнувся навсібіч і, міркуючи, що б його таке зробити, аби хоч трохи розвеселити Арію, ледь чутно прошепотів собі під носа: «Ловісса». За допомогою магії юнак занурив пальці в землю й миттю знайшов те, що було йому потрібно: тонке-тонке кружальце, удвічі менше за ніготь на його мізинці.
Затамувавши подих, він поклав його на праву долоню, якраз посередині гедвей ігназія, так обережно, як тільки міг. Потім юнак кілька разів повторив закляття, якого колись навчив його Оромис, аби переконатися, чи нічого бува не наплутав, і дзвінко та мелодійно, неначе справжній ельф, почав наспівувати:
Ельдріммернєн о ловісса нуанен, даутр абр делоі,
Ельдріммернен оно веохнатаі медх солус ун трінга,
Ельдріммернєн ун форта онр феон вара,
Віол аллр сіон. Ельдріммер о ловісса нуанен…
Ерагон знов і знов повторював ці чотири рядки, спрямовуючи їхню магічну енергію на коричневу пелюсточку, що була в нього на руці. Аж раптом пелюсточка затремтіла, а потім набрякла й випнулась, набуваючи круглої форми. З нижнього боку пелюсточки з'явилися два вусики, що почали розгортатися, лоскочучи Ерагонові зап'ястки, тимчасом як згори з'явилося стебло, котре вже невдовзі стало заввишки з цілий фут. За якусь мить кінчик стебла розділився на п'ять сегментів, що обернулися на довгі, воскового кольору пелюстки лілії. А сама квітка була блідо-блакитною й мала форму дзвіночка.
Коли квітка набула своїх звичайних розмірів, Ерагон припинив дію магії й став зачудовано розглядати свій витвір. Ельфійська раса вміла виспівувати квіти ще змалечку, проте сам Вершник робив це всього кілька разів за життя, тому не був певен, що все вийшло саме так, як належить. Магічне закляття було доволі потужним, адже юнак буквально за кілька хвилин створив лілію, яка б у природі мала рости принаймні рік. У голові йому неприємно загуло, проте він залишився дуже вдоволений і, посміхнувшись, подав квітку Арії:
— Це не біла троянда, однак… — Вершник ніяково знизав плечима.
— Не варто було витрачати сили, — мовила ельфійка. — Але мені дуже приємно, що ти зробив це для мене. — Арія провела кінчиками пальців по зовнішньому боці квітки й піднесла її до носа, щоб насолодитись запахом. Невеличкі зморщечки на її обличчі миттю розгладились, і вона кілька хвилин вдихала неземний аромат лілії. Потому ельфійка вирила в землі невеличку ямку, ще раз провела пальцями по пелюстках і, не зводячи з квітки очей, сказала:
— Дякую. Обидві наші раси звикли дарувати квіти, проте ми, ельфи, більш помірковані, ніж люди. І це стосується всього хорошого на світі: життя, краси, народження, дружби — розумієш? Я кажу це для того, щоб ти знав, як багато це для мене важить. Ти, мабуть, не підозрював, але…
— Я знав…
Арія зиркнула на нього з дуже серйозним виразом, ніби намагалася збагнути, про що саме він зараз говорить.
— Вибач мені, схоже, я вдруге забуваю, якими глибокими є твої знання. Відтепер це не повториться.
Наостанок вона вимовила слова подяки прадавньою мовою. Ерагон і собі, не зволікаючи, перейшов на прадавню мову, щоб сказати їй, що він дуже радий і що йому дуже приємно, оскільки його скромний дарунок припав їй до душі. Невдовзі потому Ерагон увесь аж здригнувся, бо в нього голосно забурчало в животі, хоч вони з Арією й попоїли менше, ніж годину тому.
Помітивши це, Арія лагідно мовила:
— Ти витратив надто багато сил, тож якщо в тебе лишалась енергія в Арен, скористайся нею, аби хоч трішки підживитися.
Ерагон не відразу збагнув, що Арен — це назва Бромової каблучки, оскільки чув її тільки одного разу від Ісланзаді, того дня, коли прибув до Елесмери. «Тепер це моя каблучка, — сказав він сам собі. — І мені слід відучитися думати, ніби вона Бромова». Юнак зацікавлено глянув на великий сапфір, що сяяв на його пальці в золотій оправі.
— Аріє, але ж я не знаю, чи є в Арен енергія. Сам я ніколи нічого туди не вкладав, і жодного разу не перевіряв, чи робив це Бром.
По цих словах Вершник спробував проникнути до сапфіра й невдовзі відчув, що в ньому вирує ціле розбурхане море. Камінь увесь аж тремтів від надміру енергії, і якусь мить Ерагонові здавалося, що він може не витримати й розлетітися під її гігантським тиском на мільярди крихітних скалочок. Вершник узяв із Арена достатню кількість енергії, аби залікувати свої рани й утамувати голод, з подивом помітивши, що в сапфірі її майже не поменшало.
Урвавши зв'язок із каменем і відчуваючи в усьому тілі приємне пульсування сили, Вершник засміявся й розповів про свою несподівану знахідку Арії.
— Схоже, Бром відкладав кожну крихітку енергії, яку міг заощадити, перебуваючи в Карвахолі, усі ті довгі роки… Ти навіть не уявляєш, яка сила ховається в цій каблучці. За допомогою цієї енергії я міг би зруйнувати цілий замок одним-єдиним закляттям.
— Він знав, що це буде потрібно для того, щоб новий Вершник почувався в безпеці, коли вилупиться Сапфіра, — мовила на те Арія. — Я чула, що Бром дуже часто захищав себе Ареном, б'ючись зі своїми найзатятішими ворогами, тож тепер, знаючи, що каблучка перейшла до тебе, вони навряд чи наважаться стати тобі поперек дороги. Я б на твоєму місці берегла цю енергію для найважливішого в житті бою. Берегла б і весь час накопичувала.
«Ні, — подумав чомусь Ерагон, — цього ніколи не буде. — Він покрутив каблучку на пальці, поглядаючи, як та переливається у світлі вогнища. — Відтоді, як Мертаг поцупив Зарок, оця каблучка, сідло Сапфіри й Сніговій — єдине, що в мене залишилось від Брома. І хоч гноми й забрали Сніговія з Фартхен Дура, мені дуже рідко доводиться бувати разом із ним. Тож Арен — одна-єдина згадка про старенького… Мій єдиний спадок від нього. Як би мені хотілося, щоб він і досі був живий! Я ж не встиг поговорити з ним ані про Оромиса, ані про Мертага, ані про свого батька… Господи, я ж узагалі майже ні про що не встиг із ним поговорити… А що б він сказав про мої почуття до Арії? — посміхнувся сам до себе Ерагон. — Я майже впевнений, що він назвав би мене закоханим йолопом і весь час би сварив, що я витрачаю енергію на марну справу. І мав би рацію, хоча… що я можу вдіяти, адже це єдина жінка, поряд з якою мені хочеться бути».