А посередині кімнати розташувалося троє чарівників — ті самі, що їх Ерагон уже бачив раніше в місті. Вони стояли обличчям одне до одного, каптури на їхніх балахонах були відкинуті назад, а руки випростані так, що кінчиками пальців чарівники торкалися один одного. Погойдуючись у такт, ця трійця бурмотіла якесь закляття прадавньою мовою. Але між ними був ще й хтось четвертий. Вбраний так само, як і троє перших, він мовчки стояв посеред їхнього кола й корчився, немов від болю.
Ерагон спробував прорватися в розум одного з чарівників, але той був так зосереджений на своєму завданні, що Вершникові не вдалось підкорити його своїй волі. Більше того — чоловік, здавалось, навіть не помітив того нападу. Тоді те саме спробувала зробити вже Арія. Та її спроба теж була невдала.
— А вони непогано треновані, — похмуро прошепотіла ельфійка.
— Що ж це вони роблять? — так само пошепки спитав Ерагон.
Ельфійка тільки знизала плечима.
Якраз у цей час жінка в лавандовій сукні звелася. Вона побачила Ерагона та Арію, які завмерли на кам'яних сходах. На превеликий подив Вершника, вона не стала кликати на допомогу, а просто приклала палець до губ і кивнула незваним гостям.
Ерагон збентежено зиркнув на Арію.
— Це може бути якась пастка, — прошепотів він.
— Мабуть, так воно і є, — відповіла та. — Сапфіра вже близько?
— Майже поруч.
— Ну що ж, тоді ходімо… привітаємо нашу хазяйку.
Рівною ходою ельфійка та Вершник зійшли вниз по сходах і рушили через кімнату, не відводячи очей від чарівників.
— Ви леді Лорана? — спитала Арія м'яким голосом, коли вони зупинилися біля жінки.
Жінка поважно схилила голову:
— Так, світлий ельфе, — потім вона перевела погляд на Ерагона: — А ти, мабуть, Вершник дракона, про якого ми так багато чули останнім часом? Ти Ерагон, Убивця Тіні?
— Так, — відповів Ерагон.
На шляхетному обличчі жінки з'явився вираз полегшення.
— Ах, я так сподівалася, що ти прийдеш. Ти мусиш зупинити їх, Убивце Тіні, — і вона показала поглядом на чарівників.
— А чому ж ви самі не накажете їм відступити? — здивувавсь Ерагон.
— Я не можу, — сказала Лорана. — Вони слухають тільки короля та його нового Вершника. А я дала клятву Галбаторіксові… У мене не було вибору… Отож, я не можу підняти руку ані проти нього самого, ані проти його чарівників. Інакше я б уже давним-давно їх знищила.
— Але чому? — спитала Арія. — Чому ви їх так боїтесь?
Леді Лорана на мить поринула в глибоку задуму, а потім примружила очі:
— Вони знають, що ми не в змозі відігнати варденів і що Галбаторікс не прислав нам нікого на допомогу. Отож вони намагаються, щоправда, не знаю, як саме, створити Тінь, щоб те чудовисько повстало проти варденів і посіяло сум'яття у ваших рядах.
Ерагон здригнувся від жаху. Він навіть уявити не міг, що доведеться ще раз битися з кимось, схожим на Смерка.
— Але ж Тінь може повстати проти них самих, проти всіх у Фейнстері, так само легко, як і проти варденів.
Лорана кивнула на знак згоди:
— Звісно. Та їм байдуже. Вони хочуть завдати перед смертю якомога більше болю й страждань. Вони божевільні, Убивце Тіні. Будь ласка, зупини їх заради мого народу!
Щойно леді Лорана сказала це, як Сапфіра приземлилася на балконі кімнати, розтрощивши ледь не всю балюстраду хвостом. Вона одним ударом лапи вибила віконниці й рами, а вже за мить із ревом просунула голову й плечі до зали.
Чарівники так і продовжували творити своє закляття, очевидно, навіть не помітивши присутності дракона, тим часом леді Лорана таки добряче злякалась.
— Лишенько моє, — скрикнула вона, схопившись за підлокітники стільця.
Тоді Ерагон підняв Брізінгр і рушив до чарівників. Сапфіра наблизилась до них із другого боку. Аж раптом усе закружляло довкола Ерагона, і він зрозумів, що знову дивиться на світ очима Глаедра:
«Червоне… Чорне… Пульсуючі спалахи жовтого… Біль… Біль, від якого хрущали ребра й вогнем горіло біля лівого крила. Біль, якого він не відчував понад сотню років. Потім настало полегшення, коли супутник-його-життя Оромис загоїв йому рани.
Глаедр сяк-так відновив рівновагу й пошукав поглядом Торнака. Той маленький-червоний-птах-дракон був сильніший і швидший за Глаедра, і він корився волі Галбаторікса.
Торнак ударив Глаедра в лівий бік, його слабкий бік, той, де була колись передня лапа. Вони кружляли навколо одне одного, опускаючись до твердої-пласкої-небезпечної-для-крил-землі. Глаедр люто клацнув щелепами, ударив задніми лапами, намагаючись збити меншого дракона.
„Ти не переможеш мене, пташеня, — пообіцяв він. — Я був старий, коли ти ще й не народився“.
Білі-кинджали-пазури пройшлися по ребрах Глаедра та по його животу. Тоді він махнув хвостом і ударив ошкіреного-довгозубого Торнака по нозі, різонувши його в стегно великим шипом. Ця битва вже давно виснажила обом їхні невдимі-закляття-щити. Тепер дракони були вразливі для кожного удару.
А коли вертка земля була всього за кілька тисяч футів під ними, Глаедр глибоко вдихнув і відтягнув назад голову. Він напружив шию, стиснув живіт і дмухнув із глибин свого черева густу-рідину-вогню. Та рідина, поєднавшись із повітрям, обдала червоного дракона полум'ям. На якийсь час він став схожий на вкритий пухирцями кокон. Тоді Глаедр закрив пащу, припинивши потік вогню. Він та різак-кіготь-дракон, котрий верещав і звивався, мов той черв'як, розлетілись у різні боки.
— їхня сила слабне, — почув Глаедр голос Оромиса, — я можу це бачити з їхньої поведінки. Ще кілька хвилин, і зосередженість Мертага буде така, що я зможу взяти контроль над його думками. Або ми вб'ємо їх мечем і кігтями.
Глаедр ревнув на знак згоди, хоч і був розчарований тим, що вони з Оромисом не спілкуються подумки, як завжди робили колись раніше. Піднявшись на хвилі теплого-вітру-з-глиняної-землі, він повернув до Торнака, чиї лапи сочились червоною кров'ю. Дракон заревів. Він знов був готовий до битви».
Ерагон безтямно поглянув у стелю. Він лежав на спині посеред кімнати. Поруч із ним навколішки стояла Арія. Ельфійка була вкрай стурбована. Вона схопила його за руку й допомогла звестись на ноги. Вершник хитнувся і, мабуть, упав би, якби його не підтримала Арія. Неподалік була й Сапфіра, яка трусила головою. Юнак добре відчував її сум'яття.
Троє чарівників так і стояли з розпростертими руками, погойдуючись і проказуючи слова прадавньою мовою. Ці слова ніби бриніли якоюсь надзвичайною силою й іще довго висіли в повітрі після того, як голоси чарівників змовкали. Чоловік, який сидів біля їхніх ніг, обхопивши коліна, трусився всім тілом і хитав головою туди-сюди.
— Що сталося? — тихо спитала Арія. Вона потягнулась до Ерагона й іще більше притишила голос: — Звідки ти знаєш, про що думає Глаедр, адже він так далеко, а крім того, його розум закритий навіть для Оромиса… Вибач, що торкаюсь твоїх думок без дозволу, Ерагоне, та я була надто стурбована твоїм станом. Що це за зв'язок у тебе з Глаедром?
— Скажу трохи пізніше, — Ерагон розправив плечі.
— Оромис дав тобі амулет, що дозволяє контактувати з його драконом?
— Ні… Але щоб усе пояснити, треба надто багато часу. Пізніше… я обіцяю.
Арія трохи повагалась, проте потім кивнула на знак згоди:
— Ловлю на слові.
Часу на розмови й справді не було. Ерагон, Сапфіра й Арія рушили до чарівників і напали на них. Шалений брязкіт металу розлігся по кімнаті, коли Брізінгр, мов блискавка, відскочив від одного з чарівників. Він не завдав тому жодної шкоди, натомість ледь не вивихнув плече Вершникові. Так само відскочив від своєї цілі й меч Арії. Передня лапа Сапфіри теж не змогла дістати чарівника, хоч і залишила помітні сліди на кам'яній підлозі.
— Нам треба зосередитись на одному! — крикнув Ерагон і показав мечем на найвищого чарівника — блідого чоловіка з кошлатою бородою. — Тільки хутчіш, поки вони ще не встигли викликати духів!
Звісно, Ерагон та Арія могли б спробувати здолати охоронні закляття чарівника своїми власними закляттями, але використання магії проти іншого чарівника завжди приховує в собі чималу небезпеку, якщо не контролюєш свідомість супротивника. Ні Ерагон, ні Арія не хотіли загинути від закляття, про яке вони нічого не знали.
