Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Потому вона взяла шматки твердого та м'якого металу й поклала їх у горно. На прохання ельфійки Сапфіра стала нагрівати його, відкривши свої щелепи всього на якусь частинку дюйма, так, щоб синьо-біле полум'я, яке тонким струмочком полилося з її рота, було сфокусоване тільки на металі. Гуркотливий потік драконового полум'я освітив дворик синюватим світлом, від якого луска Сапфіри сяяла й переливалась.

Коли метал набув вишнево-червоного кольору, Рунон примусила Ерагона взяти його обценьками й покласти на ковадло. Швидкими ударами молота Вершник розплескав шматки металу на пластини, які були близько чверті дюйма завтовшки. Після цього червоні розпечені пластини миттю опинились у холодній воді. Потримавши пластини там якийсь час, Рунон витягла їх і почала чистити кожну шматком піщаника, щоб прибрати темну луску, яка утворилась на поверхні металу. Тепер можна було добре роздивитись його структуру й розсортувати за твердістю й чистотою.

Ерагон знав кожну думку, кожне почуття Рунон. Глибина її знань неабияк здивувала Вершника. Справді-бо, ельфійка бачила в металі такі якості, про існування яких він навіть не здогадувався, а те, як вона розраховувала його обробку, взагалі було поза межами розуміння. Щоправда, одне Вершник знав напевне: ельфійка була невдоволена тим, як вони тримали ковальський молот, коли розплескували метал.

Її незадоволення продовжувало зростати, аж поки вона не сказала: «Тьху на мене! Ти поглянь на ці вибоїни в металі! Мабуть, я таки не зможу викувати тобі меч… Мій контроль над твоїми руками не такий добрий, щоб викувати гідний меч…»

Ерагон хотів щось відповісти, але Сапфіра випередила його: «Не інструменти роблять майстра, Рунон-ельдо. Я гадаю, ти знайдеш якийсь спосіб компенсувати цю незручність».

«Незручність? — скрикнула Рунон. — Ти називаєш це незручністю! Та в мене координація, як у незграбного пташеняти. Я ж ніби той сліпець у незнайомому будинку». Якийсь час вона лаялась, а потім сказала Вершникові: «Гаразд, може, я щось і придумаю, але попереджаю тебе: я не буду продовжувати доти, доки не зможу працювати зі своєю звичайною майстерністю».

Ельфійка не стала нічого пояснювати ні Ерагонові, ні Сапфірі, а почала одну за одною класти пластини металу на ковадло й розплескувати їх на шматочки, не ширші за пелюстки троянди. Потім, зібравши добру половину пелюсток твердішої сталі, Рунон склала їх у форму, обмазала її глиною та ще й обліпила корою берези. Форму вона поставила на товсту сталеву лопату з держаком у кілька футів, що була схожа на ті, які використовують пекарі, щоб ставити й витягувати хліб із гарячої печі.

Лопату з формою Рунон поклала всередину горна й відсторонила Ерагона назад так далеко, аби він тільки міг тримати держак. Потім вона попрохала Сапфіру дихнути вогнем, і дворик знов освітило мерехтливе блакитне сяйво. Вогонь був такий гарячий, що Ерагон відчував, як його оголена шкіра ледь не лускалась. Навіть граніт, із якого було зроблене горно, почав набувати жовтуватого кольору.

Якби це було звичайне полум'я, то знадобилося б не менше години для того, щоб метал сягнув належної температури. Але це було полум'я Сапфіри, тож не минуло й кількох хвилин, як він уже став білий. Тоді Рунон подякувала Сапфірі, й та зімкнула свої щелепи. Горно миттю огорнула темрява.

Підштовхуваний Рунон, Ерагон переніс білі пелюстки металу на ковадло, а там вони заходилися кувати їх в одне ціле. Поступово пелюстки перетворились на видовжений брусок. У ньому вони зробили посередині розріз, згорнули обидві половинки докупи й скували їх. Схожий на дзвіночки, брязкіт металу луною котився по віковічних деревах, які оточували дворик.

А щойно колір металу змінився з білого на жовтий, Рунон примусила Ерагона нести його до горна, і знову Сапфіра скупала метал вогнем зі свого черева. Шість разів поспіль Рунон нагрівала й згортала яскравий метал, і щоразу він ставав усе більш гладеньким і гнучким, аж доки не міг згинатися, не розриваючись.

Коли Ерагон бив молотом по металу, ельфійка вправно керувала кожним його рухом. Невдовзі вона почала тихенько наспівувати. Власне, співали вони обоє: Вершник та його порадниця. Їхні голоси зливались у приємну гармонію, яка то піднімалась, то опускалася разом із ударами молота. Ерагон відчував, як Рунон посилає йому в словах постійний потік енергії. Він розумів, що та пісня є не чим іншим, як закляттям. Рунон співала про метал, котрий лежав на ковадлі. Вона змальовувала його властивості, змінювала їх, накладала на нього складне, тільки їй відоме, мереживо заклять, щоб надати йому неймовірної сили та пружності. А ще ельфійка співала про руку Ерагона, і під впливом цього тихого монотонного співу кожен удар падав якраз у потрібне місце.

Нарешті після шостого й останнього складання Рунон охолодила брусок. Те саме вона зробила також з іншою половиною твердого яскравого металу. А потім ельфійка зібрала фрагменти м'якшого металу й кувала їх добрий десяток разів, аж доки не перетворила на короткий важкий клин.

Після цього Рунон попрохала Сапфіру знову нагріти два бруски більш твердої сталі. Вона поклала сяючі бруски поруч на ковадлі, схопила їхні обидва кінці парою щипців і повернула навколо осі сім разів. Іскри здійнялись у повітря, коли ковалиха вдарила молотом по вигинах, щоб утворити із них один-єдиний шмат металу. Усю цю масу ельфійка склала, збила докупи й знов розтягнула в довжину — і так шість разів. А коли якість металу стала такою як слід, Рунон розплескала його на товстий прямокутний лист, розрізала вподовж гострим різцем і зігнула кожну з двох половин удвічі, так, щоб вони були схожі на довгі літери V.

На все це, як із подивом відзначив Ерагон, пішло всього півтори години. Спритність ельфійки справді була дивовижна. Вершник іще ніколи в житті не бачив коваля, який надавав би форми металу з такою легкістю. Те, що забрало б у Хорста кілька годин, Рунон робила за лічені хвилини. І весь цей час вона продовжувала співати, сплітаючи тканину закляття всередині яскравого металу й спрямовуючи руки Ерагона з блискавичною швидкістю.

Серед цього напруження, вогню та іскор Ерагон навіть не помітив, коли саме на краю дворика з'явилось трійко якихось струнких фігур. Спершу Вершник навіть подумав, що йому це примарилось, однак невдовзі він почув голос Сапфіри: «Ерагоне, ми не самі».

«А хто вони такі?» — спитав юнак. Сапфіра послала йому зображення маленької кішки-перевертня Мод у людській подобі, яка стояла між двома блідими ельфами, трохи вищими за неї. Один із тих ельфів був чоловічої статі, інший — жіночої, і обоє були надзвичайно гарними навіть за мірками ельфів. Їхні серйозні личка, котрі нагадували краплі води, здавалися водночас мудрими й дитячими, тому Ерагон ніяк не міг визначити їхній вік. А від шкіри ельфів линуло легеньке сріблясте сяйво, так, неначе вони були вщерть сповнені магією, котра аж просочувалась крізь їхні тіла.

Якраз у той час Рунон дозволила собі короткий перепочинок, і Ерагон, скориставшись нагодою, спитав у неї, що це за ельфи.

«Це Алана і Дусан, — відповіла йому Рунон, усе ще співаючи свою пісню, — єдині діти-ельфи на всю Елесмеру. Коли дванадцять років тому вони народились, було влаштоване справжнє свято».

«Але вони не схожі на інших ельфів, яких я зустрічав», — сказав Вершник.

«Наші діти особливі, Убивце Тіні. Природа благословила їх надзвичайними дарами — витонченістю й силою. Жоден дорослий ельф не може навіть мріяти, щоб зрівнятися з ними, бо, коли ми дорослішаємо, наші дари зменшуються, хоч, звісно, магія перших років ніколи цілком не покидає нас».

Пояснювати докладніше Рунон не стала — часу на балачки в них зовсім не було. Натомість вона примусила Ерагона покласти клин яскравого металу поміж двома смугами у формі літери V і бити по них молотом, аж доки смуги майже обгорнули клин. Потім вона з'єднала ці шматки докупи і, поки метал був іще гарячий, почала видовжувати його. Потроху метал починав набувати форми меча. М'який клин став його серцем, а дві твердіші смуги перетворилися на боки, краї та вістря. І тільки-но цю роботу було закінчено, як Рунон легко пройшла молотком по всьому лезу, надаючи йому остаточних пропорцій. Потім вона попросила Сапфіру нагрівати окремі сегменти леза, дюймів по шість-сім. Для цього ковалиха тримала лезо прямо перед ніздрями Сапфіри, а та випускала короткі вузенькі спалахи вогню. І при кожному спалахові по всьому дворикові пробігали тремтливі звивисті тіні.

159
{"b":"246928","o":1}