— А твоє серце сердець ще й досі в тебе? — поцікавився Ерагон.

Глаедр дмухнув юнакові під ноги таким гарячим повітрям, що трава довкола його черевиків миттю зів'яла.

„Ти можеш ставити таке питання тільки Сапфірі, тож більше ніколи в мене про це не питай, пташеня“.

Попри те що слова Глаедра прозвучали доволі образливо, Вершник миттю опанував себе й, уклонившись, відповів з усією чемністю, на яку тільки був здатен:

— Гаразд, Майстре…

Та вже за мить юнак нетерпляче почухав потилицю й запитав:

— А що… що стається тоді, коли ваше Елдунарі розбивається?

„Якщо свідомість дракона на той час перебуває в його серці сердець, то він загине. — Глаедр швидко закліпав очима, а його внутрішні й зовнішні повіки пробіглися по сяючій сфері райдужної оболонки. — До того, як ми підписали угоду з ельфами, ми тримали свої серця сердець у Ду Фелс Нангороех — у горах, що лежать посеред Хадарацької пустелі. Але пізніше Вершники збудували сховище для Елдунарі на острові Вройнгард, тому дикі дракони стали довіряти їм свої серця“.

— А потім, — майже пошепки сказав Ерагон, — Галбаторікс захопив усі Елдунарі?

На це питання юнакові відповів Оромис:

— Він і справді зробив це, проте не відразу. З тих пір, як хтось востаннє серйозно загрожував Вершникам, спливло чимало часу, тож багато хто з нашого ордену почав ставитись до захисту своїх Елдунарі дуже легковажно. А тоді, коли проти нас повстав Галбаторікс, більшість драконів виймали свої серця сердець тільки тому, що це було зручно.

— Зручно?

„Саме так, адже кожен, хто триматиме в руках наше Елдунарі, — мовив Глаедр, — зможе спілкуватися з нами, де б ми не були, незважаючи на відстань. Вершник міг бути на одному кінці Алагезії, дракон — на протилежному, і тим не менше, якщо у Вершника було драконове Елдунарі, вони могли обмінюватися думками так само легко, як зараз ви із Сапфірою“.

— І найголовніше! — мовив Оромис. — Чарівник, який має Елдунарі, може використовувати силу дракона, щоб накладати свої закляття, де б той дракон не перебував і що б не робив. Коли…

Оромис на мить змовк, коли над їхнім столом стала кружляти барвиста колібрі, чиї крила нагадували пульсуючі плямки. Пташка зависла над вазою з фруктами й присмокталася до однієї з розчавлених ягід, намагаючись видобути з неї сік. Трохи підживившись, колібрі жваво пурхнула вгору й розчинилася між деревами.

Тільки тоді ельф заговорив знову:

— Коли Галбаторікс убив свого першого Вершника, він викрав серце сердець його дракона. Потому він довгі роки переховувався в дикій пустельній місцині, час від часу пробиваючись до драконової свідомості, й урешті-решт таки підкорив її. І аж тоді він розпочав свій заколот по-справжньому, збільшивши свою силу за рахунок енергії серця сердець. Одним словом, він поставив собі за мету вбити якомога більше Вершників і здобути якомога більше Елдунарі. Він не зупинявся ні перед чим, часом жорстоко катуючи драконів, аж доки вони, напівживі, не вивергали своє серце сердець.

Але перш ніж ми зрозуміли, чого Галбаторікс прагне, він уже був такий могутній, що ми ніяк не могли його зупинити. Йому неабияк допомогло й те, що Вершники зазвичай мандрували не лише з Елдунарі власного дракона, а й з Елдунарі тих драконів, що вже давно були мертві. Проте найбільшої сили Галбаторікс досяг тоді, коли разом із рештою клятвопорушників сплюндрував місто Дору Ареба на острові Вройнгард і захопив усі Елдунарі, які там зберігалися.

Отож, Галбаторікс став таким могутнім тільки завдяки силі й мудрості драконів усієї Алагезії. Спочатку він міг контролювати лиш деякі Елдунарі, які йому пощастило захопити, адже дракона дуже важко собі підкорити, байдуже, яким би могутнім він не був. Та щойно Галбаторікс розбив Вершників і проголосив себе королем Урубейна, він присвятив усього себе підкоренню сердець…

Схоже було на те, що тиран віддав цій нелегкій справі цілих сорок років життя, під час яких він майже не зважав на те, що діялось в Алагезії. Саме тому, скажімо, Сурді пощастило так легко відокремитись від Імперії. Але потім Галбаторікс повернувся й став відновлювати контроль як над Імперією, так і над прилеглими до неї землями. Проливаючи кров два з половиною роки, він знову відступив до Урубейна й усамітнився у своєму замку, скоріше за все, експериментуючи з магією».

Ерагон дослухав розповідь до кінця й глибоко замислився, поглядаючи кудись у далечінь. Він усоте чув про надприродну силу Галбаторікса, проте вперше зрозумів, звідки вона взялася. Усвідомлюючи це, юнак мимохіть посміхнувся й подумки сказав: «Я ще не маю остаточної певності, та мені здається, що, коли ми викрадемо в Галбаторікса Елдунарі, він буде не страшнішим за звичайного Вершника дракона».

Від думки про це в Ерагона полегшало на душі, бо тепер він знав принаймні одне слабке місце свого супротивника.

— А чому я ніколи не зустрічав згадок про серця драконів у старих історіях? — спитав Ерагон після тривалої паузи. — Адже якщо вони такі важливі, то барди й учені мали б весь час про них говорити.

Оромис почухав потилицю, поклав долоні на стіл і тільки тоді відповів:

— В Алагезії існує безліч таємниць, Ерагоне, але мій народ найдужче оберігав саме історію Елдунарі. Багато віків дракони прагнули приховати свої серця від цілого світу й розповіли нам про них тільки тому, що між нашими расами було підписано магічну угоду.

— Але чому? — ще й досі не розумів Вершник.

«Ах, — мовив на те Глаедр, — якби ми всім розповідали про наші Елдунарі, то їх прагнув би викрасти кожен мерзотник. І врешті-решт комусь би вдалося-таки це зробити. Одним словом, ми дуже не хотіли розкривати цієї таємниці».

— А хіба дракони не могли знайти спосіб, як захистити свої Елдунарі? — не повірив юнак, помітивши, що очі Глаедра засяяли значно яскравіше, ніж раніше.

«Дуже доречне запитання… Розумієш, дракон, який вивергнув своє Елдунарі, проте ще й досі продовжує насолоджуватись власним тілом, може захистити серце кігтями, іклами чи хвостом, але той дракон, чиє тіло вже мертве, на жаль, не може цього зробити. Тож єдиною його зброєю залишається розум… І часом магія… Якою ми не можемо користуватися за власним бажанням. Це — одна з найважливіших причин того, що більшість драконів не наважились обрати існування поза межами свого тіла. Адже, не маючи власної плоті, ми можемо відчувати світ тільки через свідомості тих істот, які нас оточують. Ми також не можемо впливати на цей світ фізично, володіючи самими тільки думками й сплесками магії… Отож, це аж ніяк не той спосіб життя, який хотілося б мати таким волелюбним істотам, як ми».

— Але навіщо ж тоді дракони це робили? — спитав Ерагон.

«Часом це відбувалося випадково. Якоїсь миті тіло дракона ставало слабким, тож він у паніці тікав до свого Елдунарі. За власною волею так робили здебільшого старі дракони, що були значно старшими за нас із Оромисом. За довге життя їм так набридало тіло, що вони хотіли сховатися в себе й решту вічності розмірковувати про ті речі, які молодим драконам було годі збагнути. Ми дуже шанували й цінували серця цих драконів, бо вони були страшенно мудрі й розумні. А часто бувало так, що молодий дракон приходив до них зі своїм Вершником, аби отримати якусь важливу пораду. Словом, те, що Галбаторікс наважився захопити їх у полон, є дуже жорстоким злочином».

«Тепер я й собі хотіла б дещо спитати, — мовила Сапфіра, і у свідомість Ерагона полився густий потік її думок: — Коли хтось із нас переходить до свого Елдунарі, чи конче він мусить продовжувати життя й чи може звільнити себе від світу, відійшовши до темряви, що його оточує?»

— Може, але не самотужки, — відповів Оромис. — Якщо тільки на нього не зійде натхнення скористатися магією, завдяки якій він зуміє розбити своє Елдунарі зсередини. Але таке траплялося надто рідко. Отож, якщо вже дракон аж так цього прагне, то краще буде, якщо він умовить розбити своє серце когось іншого. До речі, це ще одна причина, чому більшість драконів так неохоче переселялися до своїх сердець. Оселившись у них, вони опинялися у в'язниці, з якої неможливо було вийти.