Вардени, що були в нього за спиною, теж, як могли, допомагали своєму командирові — над його головою пролітали вбік ворога списи, час від часу збоку зблискували мечі, рятуючи Рорана від ударів, які той неодмінно б пропустив. Та й повстанські лучники посилали з дахів на землю гострі, оперені краплі свого смертельного дощу. Але все ж таки головний тягар бою падав на юнака, бо саме йому треба було зустрічати ворожих солдатів, коли ті опинялись у вузькому проході поміж возом і купою закривавлених тіл.
У розпалі битви Міцний Молот ударив списом одного з ворожих солдатів. Древко тріснуло й розкололось на дві частини. Залізні обладунки врятували нападника. Однак ошелешений тим, що смерть була так близько, воїн запізнився з ударом у відповідь, тож Роран встиг ухилитись і підняти із землі ще один спис. Він таки зумів смертельно поранити свого супротивника. Та невдовзі й новий спис не витримав напруги бою й розсипався на тріски. Тоді Роран пожбурив їх в обличчя ворогам, схопив із землі чийсь щит і висмикнув з-за пояса свій вірний молот, який іще ніколи його не підводив.
Щоправда, сил уже майже не лишилось. Коли до командира загону підскочив іще один ворог, той ледь стояв на ногах. Його руки налилися свинцем утоми, а зір затуманився. Було таке враження, ніби навколо поменшало повітря, бо як не ковтав його Роран, воно не могло втамувати його задухи. Зібравшись на силі, він змахнув молотом і зламав нападнику шию. Але втома брала своє. Рухи Міцного Молота робились дедалі повільнішими. Він став пропускати удари, яких легко уникнув би на початку бою.
Зрештою, перед ним залишилося всього дванадцять воїнів. Міцний Молот уже бачив, що його пекельне випробування нарешті добігає кінця. Він би ніколи в житті не пощадив останніх ворогів, хоча ті, правду кажучи, навряд чи й стали б прохати в нього пощади. Розуміючи, що їм уже ніяк не проскочити повз варденів, що шлях до порятунку назавжди відрізано, дванадцятеро воїнів із відчайдушними криками кинулись уперед, щоб бодай спробувати забрати із собою на той світ зухвальця, який порішив так багато їхніх побратимів.
На якусь мить у Рорановій душі зринула навіть повага до цих солдатів. Але тільки на мить… Не всім відчайдухам пощастило добігти до Міцного Молота. Четверо з них упали зі стрілами в грудях, а п'ятий, божевільно скрикнувши, розпростерся на землі, коли йому в горло влучив спис. Повстанські списи забрали життя іще двох воїнів Галбаторікса, проте решті вдалося прорватися до того місця, де стояв Міцний Молот. Перший із нападників замахнувся на Рорана гострою сокирою, але той, поборовши різкий біль у плечі, викинув уперед щит і відбив удар. А вже наступної миті ватажок опустив на голову свого супротивника молот, а потім відштовхнувся здоровою ногою й стрибнув уперед, двічі вдаривши ще одного солдата в груди. Той упав йому під ноги з розтрощеними ребрами. Третій воїн спромігся відбити пару ударів Рорана, але потім юнак зробив обманний випад, блискавично змахнув молотом, і солдат Галбаторікса, пронизливо скрикнувши, полетів у обійми смерті. Тепер проти Рорана билося тільки двоє солдатів. Вони пробували завдавати йому ударів по ногах. Кілька разів ті удари навіть зачепили Рорана, та він і не думав падати. Сутичка тривала досить довго, аж поки один із нападників не пропустив потужного удару по голові. Його побратим на секунду застиг із німим жахом на обличчі, зиркнувши на квадратну вм'ятину в шоломі товариша. Цієї секунди вистачило, щоб Роран ударив його по шиї…
Бій закінчився. Міцний Молот опустивсь на коліна, заплющив очі, а потім упав навзнак…
Перше, що він побачив, коли прийшов до тями, було стурбоване обличчя Харалда, який підніс йому до губ металеву флягу.
— Випий-но, — прошепотів воїн. — Тобі стане легше.
Груди Рорана важко здіймалися. На превелику силу він усе ж таки зробив кілька чималих ковтків, відчувши, як тепле вино опалило йому пересохле горло. За кілька хвилин Міцний Молот остаточно оговтався.
— Здається, все гаразд, — тихо сказав він, — дайте-но я зведусь…
Сяк-так Роран став на ноги, зіперся на свій молот й обвів поглядом поле бою — довкола лежали купи понівечених ворожих тіл. Більшість солдатів Галбаторікса загинули від стріл, та було й чимало таких, які відчули на собі вагу Роранового молота.
— Скіль… Скільки їх? — прошепотів юнак до Харалда.
Забризканий кров'ю воїн лиш скрушно похитав головою:
— Я перестав рахувати після тридцяти двох… Може, хто інший скаже, але я не наважуся… Те, що ти зробив, Міцний Молоте… Словом, я ще ніколи не бачив, щоб хтось із простих смертних таке виробляв. Сапфіра недарма обрала вашу родину. Ви з Ерагоном — неперевершені воїни. І знай, що б там не чекало на нас попереду, від сьогодні я завжди вважатиму тебе героєм…
— Їх було сто дев'яносто три! — крикнув Карн, який встиг за цей час обнишпорити все довкола.
— Ти впевнений? — не повірив власним вухам Роран.
Карн ствердно кивнув:
— Так! Я все бачив і уважно порахував. Їх було б сто дев'яносто чотири, якби бідолаху, якому ти випатрав кишки, за мить до того не вразила в спину стріла.
Міцний Молот хрипко розреготався:
— Шкода, що їх було… так мало… Ще б семеро, і я дотягнув би до двох сотень.
Решта воїнів теж зареготали.
— Дозволь я огляну твої рани, — попрохав Рорана Карн, побачивши стрілу, що стирчала в того з лівого плеча.
— Ні! — прибрав його руку юнак. — Гадаю, серед наших солдатів чимало таких, що потребують твоєї допомоги більше, ніж я. Оглянь спершу їх.
— Роране, кілька твоїх ран можуть бути смертельними, якщо я зараз не спиню кровотечу. Це не забере багато часу.
— Ні, зі мною все гаразд, — рішуче сказав юнак. — Дай мені спокій.
— Міцний Молоте, та ти лиш поглянь на себе!
Роран не чекав на таку відповідь. Він трохи постояв, а потім і справді оглянув себе з ніг до голови.
— Отакої! — вдавано спокійно присвиснув Міцний Молот. — Тоді зроби все якомога швидше.
Доки Карн витягував з його плеча стрілу й бурмотів різні закляття, Роран бездумно дивився в глибоке небо, що в цю мить було таким порожнім, як і його душа. Рани, що їх лікував чарівник, спочатку боліли, потім давали знати про себе свербінням, а потім усе поступово вщухло. Щоправда, Роран ще й досі відчував неймовірну втому, зате його голова була значно яснішою, ніж раніше. Схоже, Карн витратив на його зцілення чимало сил, бо обличчя чарівника геть посіріло, а сам він тремтів усім тілом. Аби не впасти, Карн обіперся руками собі об коліна й простояв так доволі довго.
— Ну, я піду… — нарешті сказав він, насилу перевівши подих. — Спробую допомогти іншим пораненим. — І він пішов, похитуючись так, ніби випив надто багато елю.
Роран стурбовано глянув йому вслід. Треба було рушати й самому, бо Міцний Молот іще й досі не знав, чи залишився хто живим із решти повстанців. Юнак обвів поглядом поле бою. Скрізь лежали мертві тіла, одні — у червоних строях армії Галбаторікса, другі — у сірих вовняних сорочках, яким надавали перевагу вардени.
— А що з Едріком і Сандом? — спитав Роран у Харалда.
— Мені дуже шкода, Міцний Молоте, але я не бачив нічого, крім свого меча.
Невдовзі Роран помітив на даху найближчої хатини кількох лучників.
— Що з Едріком і Сандом? — закричав він до них.
— Ми не знаємо, Міцний Молоте! — відповіли ті.
Тоді Роран у супроводі Харалда та ще трьох воїнів повільно пішов до центрального майдану селища, добиваючи кожного ворожого солдата, який видавав себе рухом чи стогоном. Невдовзі вони опинилися там, де число загиблих варденів значно перевищувало загиблих солдатів Галбаторікса. Сумно роззирнувшись навкруги, Харалд грюкнув мечем об щит і гукнув:
— Агов, є хто живий?
— А хто ви такі? — почувся за якусь мить голос із-за стіни одного з найближчих будинків.
— Харалд, Міцний Молот і ще кілька варденів. Якщо ти служиш Імперії, то здавайся, бо всі твої брати мертві й ти не зможеш нас подолати!
За будинком хтось завовтузився, а потім зі схованки почали виходити воїни. Дехто з них допомагав іти своїм пораненим товаришам. І всі вони були так сильно заляпані кров'ю, що Роран спочатку навіть не зрозумів, повстанці це чи слуги Галбаторікса. Загін складався з двадцяти чотирьох відчайдухів. Одним з останніх до Рорана вийшов Едрік, який майже ніс на собі воїна, що втратив під час бою праву руку.
