Невдовзі Міцний Молот порівнявся з плямистою кобилою Карна й замислено глянув уперед. Перед ними простирались безмежні лани, посеред яких де-не-де височіли самотні верби й тополі. У небесах зависло кілька яструбів, а в траві, під ногами їхніх коней, метушились наполохані миші, зайці та всяка інша дрібна звірина. Швидше за все, люди бували в цій місцині лиш одного разу, та й то зовсім недавно, оскільки на схід ген до горизонту тяглася смуга прим'ятої трави.
Карн глянув на сонце, яке було майже в зеніті, й примружив очі, через що на його вилицях з'явилися глибокі борозни зморщок:
— Ми маємо наздогнати їх, перш ніж наші тіні стануть довшими за наш зріст.
— Угу… І саме тоді ми дізнаємось, чи досить нас, щоб гідно їм протистояти, — буркнув Роран. — Інакше вони просто нас переріжуть. Ніде правди діти, я люблю подвиги, але цього разу мені б дуже хотілося, аби нас було більше за ворогів.
На Карнових вустах з'явилась похмура посмішка:
— Звикай, у варденів вічно не слава богу.
— Шикуйсь! — гаркнув Едрік і, пришпоривши свого коня, помчав униз витоптаною в траві стежкою. Роран стис зуби, легенько торкнувся п'ятами боків Сніговія й попрямував слідом за своїм капітаном.
За шість годин потому Роран ховався в заростях буків неподалік невеличкого струмка, береги якого густо поросли очеретом. Він уважно розглядав старе селище, що складалося з двох десятків будиночків із посірілими від часу стінами. Самі ж селяни метушились на виїзді з нього, намагаючись мерщій посадити свої родини на коней. Із заходу повільно наближався загін Галбаторікса, тож, швидше за все, мирні мешканці збиралися тікати в центр Сурди. Так воно й сталося.
Якби була на те Роранова воля, то він спробував би зупинити їх і напевно переконав би, що його побратими-повстанці не дадуть Імперії знищити їхні домівки. Адже Міцний Молот ще дуже добре пам'ятав, із яким болем і відчаєм він покидав своє рідне село. До того ж, Роран міг закликати місцевих чоловіків битися разом із ними, бо десять чи двадцять пар рук могли запросто вирішити долю поєдинку. Юнак був переконаний, що ці люди билися б із потрійним завзяттям, оскільки їм належало захищати свою батьківщину. Проте Едрікові не сподобалась ця затія, і він наказав варденам сховатися на пагорбах за селищем.
— Нам пощастило, що маємо справу з піхотою, — пробурчав Карн, тицьнувши пальцем на колону солдатів у червоних мундирах, яка марширувала вбік селища. — Інакше ми ніколи не дісталися б сюди першими.
Роран кивнув і глянув на воїнів, що скупчились у нього за спиною. Едрік на певний час зробив його командиром невеличкого загону, який налічував двадцять вісім воїнів — серед них було півдюжини лучників, а також солдати, озброєні мечами й списами. Іще один загін із двадцяти восьми солдатів очолював далекий родич Едріка — Санд, а решту воїнів капітан збирався вести в бій під своїм командуванням. Ховаючись у заростях бука, усі три загони перебували надто близько один від одного, що, на думку Рорана, було грубою тактичною помилкою. Адже, коли вони вийдуть на поле бою, їм буде потрібен час, щоб вишикуватись, а ворог обов'язково скористається цією затримкою й зуміє належно зорганізувати свої оборонні порядки.
Невдовзі юнак схилився до Карна.
— Схоже, серед них немає поранених, — прошепотів він, — усі воїни з цілими руками й ногами. Як гадаєш, там є ті потвори, які не відчувають болю?
Карн зітхнув:
— Якби ж то я знав. Твій двоюрідний брат легко б упорався з цим завданням, а я — звичайнісінький чарівник, тому не наважуся перевіряти самотужки аж таку кількість ворожих солдатів. До того ж, серед них можуть бути маги, а вони легко мене відчують, перш ніж я встигну проникнути до їхніх свідомостей. І тоді — пиши пропало… Вони відразу ж повідомлять своїм побратимам про наш загін.
— Як мені набридло вагатися перед кожною битвою, — мовив Роран, розглядаючи озброєння ворожих солдатів і намагаючись вирішити, як би краще зорганізувати напад своїх людей.
Карн посміхнувся:
— Твоя правда. Але я б волів, аби ми й надалі вагалися. Якщо ми перестанемо вагатись, це означатиме…
— Що один із нас або ж ми обоє вже мертві…
— Або те, що Насуада віддала нас під командування різних капітанів…
— І тоді в нас знов-таки безліч шансів померти, бо я не захищатиму твоєї спини, а ти — моєї. — По цих словах Роран посміхнувся й витяг з-за пояса молот, похмуро глянувши на свою праву ногу, яку проймав біль. Сплюнувши, він потягнувся рукою до того місця, де його поранив бик, і став повільно його розтирати.
Карн стривожено глянув на свого супутника:
— З тобою все гаразд?
— Через це не вмирають, — мовив Роран, а потім замислився над своїми словами: — Хоча, може, й умирають, але хай я буду тричі проклятий, якщо залишуся тут, коли ти рубатимеш на шматки тих піших бовдурів.
За півгодини загін противника ввійшов до села, проте не став у ньому довго затримуватись. Воїни швидко повибивали двері в усіх будинках, аби пересвідчитись, що в них нікого не залишилося, й стали шикуватися на протилежному кінці села. Несподівано з-за барила з дощовою водою вистрибнув дворовий пес і став відчайдушно гавкати на непроханих гостей, немовби самотужки збирався прогнати їх геть. Тоді один із воїнів відразу ж поспішив приструнчити зухвалу тварину. Він кинув у неї спис і пришпилив її до землі.
Коли перші солдати досягли протилежного кінця селища, Роран міцніше стис руків'я молота й приготувався до атаки, проте з котрогось із будинків несподівано долинув пронизливий лемент. За мить купка воїнів витягла на вулицю трійко людей, що відчайдушно пручалися: худого чоловіка з білим волоссям, молоду жінку в порваній сорочці й хлопчину, якому було не більше одинадцяти рочків.
Чоло Міцного Молота рясно вкрилося потом, і він став проклинати всіх на світі. Спочатку селян, за те, що вони не втекли разом зі своїми сусідами, потім ворожих солдатів, за те, що вони їх знайшли, а далі — Галбаторікса, за те, що він просто був найостаннішим на землі покидьком. Потому він почув, як його воїни почали обурено перешіптуватись, певно, маючи намір покарати ворожих солдатів за їхню жорстокість.
Оглянувши решту будинків, частина солдатів Галбаторікса попрямувала до центру селища й оточила своїх бранців грубим колом.
«Так!» — сказав сам собі подумки Роран, коли вороги повернулись до варденів спинами. Адже за планом Едріка повстанці мали напасти саме тоді, коли трапиться якась слушна мить. Чекаючи наказу, Міцний Молот звівся на кілька дюймів у сідлі, напружившись усім тілом. Він хотів був проковтнути слину, але горло йому геть пересохло.
Головний офіцер солдатів, що єдиний серед ворогів мав коня, зліз на землю, перекинувся з біловолосим селянином кількома словами, а потім спокійно витяг свою шаблю й зітнув йому голову з плечей. Побачивши це, молода жінка заголосила й ледь не впала без тями.
— Уперед, — прошепотів Едрік, і Роран миттю збагнув, що одне-єдине капітанове слово було такою довгоочікуваною командою.
— Уперед! — наказав Санд, галопом помчавши разом зі своїми людьми вбік селища.
— Уперед! — крикнув Роран і легенько вдарив Сніговія ногами в боки. Продираючись крізь зарості, юнак прикривався від гілля щитом, а коли опинився на відкритій місцині, знову його опустив. Міцному Молоту понад усе хотілось урятувати жінку й хлопчика, тому він витис зі свого Сніговія все, на що той був здатен. Якоїсь миті юнак озирнувся назад і побачив, як його загін швидко й без зайвого клопоту відокремився від решти варденів, не беручи до уваги кількох воїнів, які трішки відстали. Усі ж інші мчали вперед в бойовому порядку на відстані тридцяти футів за його спиною.
Потому Міцний Молот став відхилятись ліворуч, оминувши кілька будинків і намагаючись обійти ворогів із флангу. Помітивши його маневр, Санд зробив те саме з правого боку, а Едрік мчав прямісінько на селище.
Роран не бачив перших секунд бою, оскільки завершував маневр, але до його слуху долинули шалені крики, якийсь дивний металевий звук і відчайдушне іржання коней.
