Вони були в хатинці самі-самісінькі. Охорона Вершника, до якої замість Квесторка приєднався Транд, один із найкращих солдатів Орика, чекала юнака надворі разом із перекладачем Хюндфастом. Його Ерагон відпустив відразу ж потому, як дізнався, що Глумра доволі непогано розмовляє мовою людей.

Оговтавшись після нападу, Ерагон полинув думками до свідомості Орика, і той наказав йому негайно тікати до печер Інгейтум, де можна було почуватися в цілковитій безпеці. Вершник не мав іншого вибору, як послухатись, і залишався на землях Інгейтум, аж доки Орикові не пощастило вмовити решту ватажків зробити перерву до наступного ранку. Він дуже перепрошував і пояснив, що в його клані сталася надто неприємна подія, яка потребувала його негайного втручання. Потому, взявши своїх найкращих воїнів і чарівників, ватажок Інгейтум попрямував до місця засідки, де загін уважно все обстежив. Закінчивши оглядати місце бою, Орик поспішив до своїх печер.

— Нам треба дуже багато чого зробити, — сказав він Ерагонові, щойно його побачив, — але в нас мало часу. Засідання кланів розпочнеться завтра о третій годині ранку, але перш ніж воно розпочнеться, нам конче треба дізнатися, хто стоїть за цим зухвалим замахом. Якщо нам пощастить, тоді ми матимемо потужну зброю проти наших ворогів, а якщо ні — то нам і надалі доведеться шкопиртати в темряві, так і не знаючи, хто на нас гострить зуба. З одного боку, ми можемо нікому не казати про все, що сталося, хоча, з іншого — усі й так про це дізнаються, щойно почнеться засідання. Адже кнурлани, напевно, чули відлуння бою в тунелях під Тронжхеймом, тож обов'язково захочуть дізнатися, що там сталося. Згодься, гуркіт був такий сильний, що міг нагадати їм землетрус, а вони завжди попереджають мешканців Тронжхейма про всі можливі катастрофи. Словом, ми довго не протримаємо в таємниці напад на тебе. — Орик тупнув ногою й виголосив ціле море прокльонів, адресуючи їх пращурам тих негідників, які намагалися вбити Ерагона. Потому він сперся кулаками собі на коліна й мовив: — Нам треба діяти блискавично. Гадаю, спочатку ми маємо знайти кнурланів і зробити так, щоб вони мовчали, як риби. Ми докладно про все в них розпитаємо, а потім запропонуємо їм хабаря або ж викрадемо їхні літописи, а тим, хто відмовиться мовчати, нагадаємо про те, що в нас дуже гостра зброя. І лише після цього нам можна буде шукати ворогів. Часу лишилося зовсім обмаль — або ми встигнемо до світанку, або на тебе й далі полюватимуть.

— А як же я? — спитав Ерагон.

— Ти маєш залишатися тут, аж доки ми не дізнаємось, що Аз Свелдн рак Ангуін чи якийсь інший клан не зібрав великі сили, аби вдруге спробувати тебе вбити. До того ж, ніхто не повинен знати, чи ти живий, чи мертвий, а чи смертельно поранений. Чим довше ми зберігатимемо це в таємниці, тим непевніше почуватимуться наші вороги.

Спочатку Ерагон був погодився з усім, що сказав йому Орик, але побачивши, як гном заметушився, даючи своїм підлеглим десятки наказів, став почуватися геть безпорадним. Урешті-решт Вершник схопив Орика за руку й палко зашепотів йому на вухо:

— Якщо я сидітиму тут і витріщатимусь на стіну, доки ти будеш шукати тих покидьків, які наважились на мене напасти, то я згризу собі всі нігті аж до кісток. Адже має бути хоч щось, чим я можу допомогти. Як щодо Квесторка? У нього є родина в Тронжхеймі? Їм уже хтось повідомив про героїчну смерть їхнього сина? Бо якщо цього ще ніхто не зробив, я був би згоден принести до його дому цю сумну звістку, бо він помер, захищаючи саме мене.

Орик поговорив зі своїми охоронцями й дізнався від них, що в Квесторка й справді є родина, яка мешкає під Тронжхеймом. Почувши таке, гном пробурчав собі під носа якесь дивне слово своєю мовою.

— Це мешканці глибини, — мовив він, — кнурлани, що покинули земну поверхню заради підземного світу. Вони виходять нагору дуже рідко, живучи зазвичай під Тронжхеймом і Фартхен Дуром. Ці місця заміняють їм справжню землю, адже більшість із них так звикли до тунелів і коридорів, що геть забули, який вигляд має справжнє сонце. Не знав, що Квесторк був одним із них.

— То ти не проти, якщо я піду й провідаю його родину? — спитав Ерагон. — У цих кімнатах є сходи, які ведуть униз, правда ж? Отже, я зможу піти звідси так, що жодне вороже око цього не помітить.

Орик трохи подумав, а потім кивнув:

— Ти маєш рацію. Шлях униз і справді доволі безпечний, до того ж навряд чи хтось здогадається шукати тебе серед мешканців глибини. Якщо вже тебе хтось і шукатиме, то шукатиме саме тут, у моїх печерах і тунелях. Гаразд. Іди й не повертайся аж доти, доки я не пришлю за тобою гінця, навіть якщо родина Морд прожене тебе й тобі доведеться тинятися між сталагмітами до самого ранку. Але будь обережний, брате… Мешканці глибини дуже болісно реагують, якщо хтось намагається образити їхню честь… І в них дуже дивні звичаї. Тримайся з ними обережно, так, ніби мандруєш печерою з гнилого сланцю, гаразд?

Відразу ж потому, дочекавшись, поки до його охоронців приєднається Транд і перекладач Хюндфаст, Вершник позичив у Орика короткого меча, почепив зброю собі на пояс і попрямував до найближчих сходів, які мали вивести його до глибоких підземель, де йому ще жодного разу не доводилося бувати.

Знайшовши Глумру, юнак у кількох словах розповів їй про героїчну смерть Квесторка й тепер мовчки сидів у її хатині, сумно поглядаючи, як мати оплакує загибель сина, і намагаючись зрозуміти бодай щось із її безладного белькотіння.

На обличчі Глумри був такий смуток і жаль, що Вершник не стримався й відвів очі, розглядаючи зелену стеатитову піч із напівзатертим різьбленням, яка тулилася попід однією зі стін. Потому його погляд став блукати кімнатою — від зелено-коричневого килимка, що лежав перед вогнищем, до бідона, і далі — до провіанту, який звисав із балок, що тримали стелю. Під круглим вікном із лавандового скла стояв важкий дерев'яний ткацький верстат.

Ерагон так поринув у споглядання, що геть не помітив, як Глумра скочила зі стільця, підбігла до робочого столу й поклала ліву руку на дошку для різання. Перш ніж Вершник устиг її зупинити, жінка-гном схопила ножа й відрубала собі половину мізинця, запричитавши іще голосніше й скрутившись від болю.

Побачивши таке жахіття, Ерагон мимохіть зойкнув і геть розгубився, не знаючи, що йому робити — залишатись на місці чи спробувати зупинити Глумру, доки та не завдала собі ще більшої шкоди. За мить він розкрив був рота, збираючись спитати, чи не хоче та, щоб він загоїв її рану, проте враз передумав, згадавши, як Орик розповідав йому, що мешканці глибини напрочуд вразливі й мають дуже дивні звичаї. «Адже немає жодних гарантій, що, коли я запропоную їй допомогу, вона не поцінує це як образу», — подумав Ерагон і повернувся на свій крихітний стілець.

За мить Глумра гордо розправила плечі, глибоко вдихнула на повні груди, а потім залила скалічений палець бренді, обробила його якоюсь жовтою маззю й забинтувала руку. Невдовзі вона знову сиділа навпроти Ерагона, ховаючи в долоні своє бліде, ніби місяць, обличчя.

— Дякую тобі, Убивце Тіні, — мовила вона врешті-решт, прийшовши до тями. — Дякую тобі, що ти сам приніс мені звістку про мого сина. Я дуже щаслива, що він помер гідно, як і має помирати справжній воїн.

— Квесторк був дуже сміливий, — відповів Ерагон. — Він добре бачив, що наші вороги були швидкі, ніби ельфи, проте безстрашно кинувся вперед, щоб захистити мене. Він справді врятував мене від ворожих кинджалів… Якби не ваш син, то я навряд чи сидів би зараз тут.

Глумра повільно кивнула й опустила очі додолу, нервово розправляючи складки своєї сукні:

— Ти знаєш, хто стоїть за цим нападом, Убивце Тіні?

— Ми можемо лиш здогадуватись, але грімстборітхн Орик наразі робить усе можливе, аби дізнатися, хто саме був нашим кривдником.

— Невже це були Аз Свелдн рак Ангуін? — спитала Глумра, вельми здивувавши Ерагона. Той зробив усе, щоб приховати свій подив, а бідолашна мати тим часом вела далі: — Ми ж бо всі знаємо, що вони вважають тебе своїм найлютішим ворогом, Арджетламе. Про це відомо кожному кнурлану в наших горах. Дехто з нас, так само, як і вони, теж вважає тебе своїм ворогом, але я не думаю, що їхня ненависть аж така велика, щоб хтось наважився тебе вбити.