Роран так само вбрався в обладунки й на додачу взяв дерев'яного щита з м'якою залізною окантовкою, яка допомагала краще стримувати удари ворожих мечів. Щодо Ерагона, то він просто тримав у руках свою палицю з глоду, покладаючись на власну швидкість і реакцію.

За спину Ерагон повісив сагайдак, який йому подарувала королева Ісланзаді. Крім двадцяти важких дубових стріл з оперенням із сірого гусячого пір'я, у сагайдаці лежав і сам лук, прикрашений срібними деталями, що його королева виготовила спеціально для Ерагона з тисового дерева.

«Давайте вже вирушати», — сказала Сапфіра, нетерпляче тупцяючи на одному місці.

Повісивши сумки та припаси на гілці ялівцю, Ерагон і Роран вилізли на спину Сапфірі. На ніч дракон не знімав сідла, тож тепер їм не треба було гаяти часу, щоб знову його сідлати. Пресована шкіра під Ерагоном була теплою, майже гарячою.

Юнак тримався за шийний шип Сапфіри, аби не вилетіти із сідла під час неочікуваних віражів. Позаду нього примостився Роран, однією рукою міцно схопившись за Ерагона, а іншою стискаючи свій вірний молот.

Урешті-решт Сапфіра стрибнула на край ущелини й, перш ніж розпростерти свої крила, кілька секунд балансувала на ньому. Під її велетенськими лапами затріщав сланець. Тонкі мембрани Сапфіриних крил, здійнятих догори, лопотіли на вітрі й нагадували два прозорих блакитних вітрила.

— Трохи легше, — прохрипів Ерагон.

— Вибачай, — відгукнувся Роран і послабив хватку.

За мить жодні розмови стали неможливі, бо Сапфіра знов стала здійматися в повітря. Спочатку вона звела крила догори, а потім різко, із гучним «ж-ж-ух», опустила їх униз. Із кожним їхнім помахом мандрівники наближалися до розплесканих, вузьких хмар. Коли Сапфіра повернула в бік Хелгрінда, Ерагон глянув ліворуч і побачив за кілька миль від них широку смугу озера Леона. Над його водою здіймався густий шар сірого передсвітанкового туману. Невдовзі його почало підсвічувати сонце, й здавалося, що на поверхні озера палає якийсь відьомський вогонь. Ерагон хотів був розгледіти дальній берег озера й південні схили Хребта, за якими дуже сумував, проте навіть його соколиному зору це було не під силу.

На півночі височіла Драс-Леона, велика чорна глиба, зусібіч оповита туманом. Однією-єдиною будівлею, яку Ерагонові пощастило розгледіти, був собор, де на нього напали разаки. Його ребристий шпиль височів над рештою міста, ніби зазублене вістря списа.

Ерагон знав, що десь там, далеко внизу, були залишки табору, в якому разаки смертельно поранили Брома. І тоді вся лють, усе горе й бажання помститись за Брома, Герроу та зруйновану ферму так і завирували в серці юнака. Тепер він був готовий будь-якої миті кинутися в бій проти разаків.

«Ерагоне, — мовила Сапфіра. — Сьогодні нам не треба захищати свідомість і приховувати свої думки одне від одного, чи не так?»

«Якщо ми не зустрінемо якогось чарівника, то саме так».

Коли на обрії з'явилась маківка сонця, від неї бризнуло віяло золотавого світла. За мить світ став кольоровим і звичним: туман засяяв білістю, вода набула глибокого синього кольору, стіна, що оточувала центр Драс-Леони, показала свої брудні жовті боки, дерева вбрались у розмаїті відтінки зеленого, а земля замерехтіла червоним і жовтогарячим. Один тільки Хелгрінд залишився таким, як і був, — чорним.

Скеляста гора ставала дедалі більшою й більшою. Тепер навіть повітря сповнював якийсь неспокій.

Наближаючись до підніжжя Хелгрінда, Сапфіра так сильно перехилилась на лівий бік, що Ерагон і Роран неодмінно б випали із сідла, якби не поприв'язували до нього ноги. Потому вона стала кружляти над горою битого каміння й над вівтарем, де священики Хелгрінда влаштовували свої ритуали. Через круті віражі Сапфіри під Ерагонів шолом увірвався вітер і завив так, що в юнака аж у вухах задзвеніло.

— Ну що там? — крикнув Роран, якому було не видно, що відбувається попереду.

— Рабів немає!

А вже наступної миті обох воїнів втисло в сідло, бо Сапфіра вийшла з крутого віражу й почала по спіралі облітати Хелгрінд, шукаючи вхід до схованки разаків.

«Тут нема жодної шпаринки, навіть для щура», — мовила вона, вповільнюючи свій лет і зависаючи над місцем, де гребінь поєднував найнижчу з чотирьох верхівок із виступом на горі. Через луну кожен удар її крил ставав схожим на грім, і було так вітряно, що в Ерагона почали сльозитись очі.

Скелі й колони Хелгрінда були помережані памороззю, тут не було ані дерев, ані кущів, ані трави, ані лишайників. Самі тільки скелі й порожнє небо, в якому не було жодного птаха. Хелгрінд завжди залишався місцем смерті й стояв, закутий у гострі, як леза, скелі, нагадуючи кістлявого привида, що мав сповнювати страхом усіх мешканців землі.

Ерагон поринув думками в скелі й так само, як і вчора, відчув двох людей, проте геть не відчував рабів і не міг зрозуміти, де саме перебувають разаки або летрблаки. І це хвилювало його найбільше. «Якщо їх тут нема, то де ж тоді вони?» — не міг збагнути Ерагон. Тоді юнак іще раз уважно оглянув усе довкола й помітив те, чого не помічав раніше: на твердій скелі росла самотня квітка тирлич. Вона була зовсім недалеко, футів за п'ятдесят від друзів. «І як же вона змогла вижити, коли тут ніколи не буває сонця?» — подумав Ерагон.

Сапфіра хотіла було відповісти на його питання, примостившись на крихкому виступі, що був за кілька футів праворуч, та, приземлившись, вона на мить втратила рівновагу й змушена була змахнути крильми, аби не зірватись униз. Вільного простору лишалося дуже мало, тому вона неодмінно мала б зачепити своїми крилами каміння. Проте крила ні з того ні з сього занурились у скелю, ніби рука у воду, а потім випірнули назад.

«Сапфіро, ти теж це бачила?»

«Бачила».

Сапфіра нахилила морду до каміння, за пару дюймів від нього трішки повагалась, ніби чекала якоїсь пастки, а потім торкнулася носом стіни. Сантиметр за сантиметром голова Сапфіри проникала в Хелгрінд, аж доки назовні не залишилися самі тільки шия, тіло й крила.

«Це примара!» — вигукнула Сапфіра.

Одним ривком своїх потужних м'язів вона залишила виступ і вся зникла в стіні. І вже наступної миті скеля ніби кинулась на Ерагона — це сталося так несподівано, що юнак був дуже близький до того, аби втратити самовладання й по-дитячому затулити обличчя долонями.

Тільки тепер він нарешті збагнув, що дивиться на широку куполоподібну печеру, сповнену теплим ранковим сяйвом. Луска Сапфіри відбивала сонячне світло й розсипала по камінню тисячі мерехтливих сонячних зайчиків. Роззирнувшись довкола, Ерагон побачив, що за ними немає ніякої стіни, а є лиш вихід із печери та широкий краєвид позаду.

Це був один із небагатьох моментів, у яких Ерагон повівся зовсім не так, як належало б Вершникові. Адже йому навіть на гадку не спадало, що Галбаторікс міг замаскувати лігво разаків за допомогою магії. «Дурню! Слід думати головою, а не… — картав він себе. — Це ж вірний шлях до самогубства — недооцінка свого ворога».

Із задуми юнака вивів голос Рорана.

— Перш ніж іще раз утнути щось подібне, — сказав він і вилаявся, — будь ласка, попереджай мене.

Нахилившись уперед, Ерагон став відв'язувати ноги від сідла, водночас уважно роззираючись навсібіч.

Вхід до печери мав неправильну овальну форму, на око — п'ятдесят футів заввишки та шістдесят футів завширшки. А сама печера тягнулася на відстань доброго польоту стріли і в самісінькому кінці ставала вдвічі ширшою. Стіну, якою вона закінчувалась, було складено з кам'яних пластин.

Підлога печери була помережана численними подряпинами, тож тепер Ерагон напевне міг сказати, що тут злітали, сідали й вештались летрблаки. У стінах печери було п'ять довгих, великих тунелів, якими б змогла пересуватися навіть Сапфіра. Ерагон спробував до них зазирнути, проте вони зяяли темрявою, що була, наче смола, й здавалися порожніми. Тим не менше, юнак вирішив не довіряти власному зорові й перевірив тунелі, проникнувши до їхніх глибин свідомістю. Тунелі й справді були порожніми.