Звичайно, ніхто з цієї молоді не може знати, про що насправді говорить Камінь.

— Я чарівник Зеддікус З'ул Зорандер. А ти хто, дитя, щоб вказувати мені?

Вона зблідла ще сильніше.

— Вибачте мене, чарівник… — І замовкла, як тільки Зедд поклав їй пальці на виски. Від болю в нього так різко припинилося дихання, що він відсмикнув пальці і закликав на допомогу всю свою мужність, щоб стримати сльози.

Тепер він знав без всяких сумнівів: ця жінка носила Камінь за покликанням. Камінь, під колір її очей, на лобі, ніби око розуму, був талісманом, який підтверджував внутрішнє бачення.

Чиясь рука схопила його ззаду за балахон і різко смикнула.

— Чарівник, — долинув з-за спини кислий голос. — Спочатку ви повинні подбати про мене!

Зедд повернувся і побачив обличчя, абсолютно під стать голосу.

— Я — леді Ордіт Кондатіт де Дакідвіч, з будинку Бургаласса. Ця дівка всього лише моя покоївка. Будь вона спритнішою, я не страждала б так!

Через її нерозторопність я ледь не загинула! Ви повинні спочатку подбати про мене! Я ось-ось помру!

Зедд, і не торкаючись до неї, міг сказати, що вона практично не постраждала.

— Вибачте, пані. — Приклавши пальці до її скронь, він подумав: важкий забій ребер, зовсім невеликий — колін, і дуже маленький поріз на кисті, що вимагає, найбільше, одного-двох стібків.

— Ну? — Вона вчепилася в свій сріблястий гофрований комір. Чарівник, — пробурчала вона. — Теж мені, чарівник. Нікудишній, якщо хочеш знати правду. А ці солдати! Заснули, напевно, на своїх постах!

Магістр Рал ще почує про це! Ну? Що зі мною?

— На жаль, пані. Боюся, я нічим не зможу вам допомогти.

— Що?! — Вона схопила його за комір балахона і різко рвонула. — Дивися краще, не то я ще помилуюся, як Магістр Рал насадить на піку твою голову! Подивимося, чим тоді тобі допоможе твоя нікчемна магія!

— О, зрозуміло, пані. Я постараюся зробити для вас все, що в моїх силах.

Він різко рвонув темно-бордовий атласний рукав, і тканина звісилася з руки леді Ордіт, як прапор, потім поклав руку на плече жінки з блакитним каменем. Вона застогнала, коли чарівник трохи заблокував її біль і надав їй сили. Її нерівне дихання вирівнялося. Він тримав руку на її плечі, вливаючи в неї магію розради і затишку.

Леді Ордіт заверещала:

— Моє плаття! Ти знищив його!

— Вибачте, пані, але ми не можемо ризикувати зараженням рани. Я б скоріше втратив сукню, ніж руку. Або ви дотримуєтеся іншої думки?

— Ну… Так, я розумію…

— Тут потрібно десять або п'ятнадцять стібків, — сказав Зедд, звертаючись до міцного складу цілительки, що сиділа на підлозі між двома жінками.

Її суворі, сіро-блакитні очі блиснули легким подивом і звернулися на чарівника.

— Вам видніше, чарівник Зорандер, я не сумніваюся, — рівним голосом промовила цілителька. Тільки пильний погляд видав, що вона зрозуміла його справжній намір.

— Що?! Ви збираєтеся дозволити цій корові, цій повивальній бабці робити за вас вашу роботу?

— Пані, я старий чоловік. У мене ніколи не було здібностей до шиття, і мої руки страшенно тремтять. Боюся, я принесу більше шкоди, ніж користі, але, якщо ви наполягаєте, я докладу всі старання…

— Ні, — фиркнула вона. — Краще вже ця корова.

— Дуже добре. — Він подивився на цілительку. Ніщо не спотворило її обличчя, тільки щоки вкрилися червоними плямами. — Що стосується інших її травм, боюся, тут тільки одна надія — це зняти біль. У ваших кишенях знайдеться трохи кореня мімози?

Цілителька в замішанні підняла брови.

— Так, але…

— Відмінно, — різко обірвав її Зедд. — Думаю, двох кубиків буде достатньо. Її брови зметнулися вгору.

— Двох?

— Не смійте на мені економити! — Зойкнула леді Ордіт. — Якщо на всіх не вистачить, отже, менш знатним має дістатися менше! Дайте мені повну дозу!

— Дуже добре. — Зедд кинув погляд на цілительку. — Призначаю їй повну дозу. Три кубика. І не цілком, а подрібнені.

Цілителька ще ширше розкрила очі і, не вірячи своїм вухам, перепитала:

— Подрібнені?

Зедд примружився і кивнув, підтверджуючи свої слова. Кути її губ зігнулися в ледве помітній усмішці.

Корінь мімози в малих дозах дійсно знімав біль, але його необхідно ковтати цілим, не розжовуючи. Одного маленького кубика було б цілком достатньо. Подрібнений, та ще три кубика… хм… мабуть, леді Ордіт доведеться побігати в убиральню.

Більшу частину наступного тижня добра леді, мабуть, проведе в своїх покоях.

— Як тебе звуть, мила? — Запитав він цілительку.

— Келлі Халлік. Зедд втомлено зітхнув.

— Келлі, є тут хто-небудь ще, кому цілительки допомогти не в змозі?

— Ні, пане. Міддея і Аннелі вже закінчують з останніми.

— Тоді, будь так добра, забрав леді Ордіт куди-небудь, де вона не… де їй буде зручніше лежати, поки ти будеш лікувати її.

Келлі швидко подивилася на жінку, яку Зедд, втішаючи, тримав за руку, на рану поперек її живота і знову на Зедда.

— Звичайно, чарівник Зорандер. Ви виглядаєте дуже втомленим. Якщо ви потім зайдете до мене, я відновлю ваші сили стенадіновим відваром. — Куточки її губ знову зігнулися в легкій усмішці.

Зедд підморгнув Келлі:

— Може, зайду.

В будь який інший час він куди серйозніше поставився б до подібної пропозицією — Келлі була жінкою красивою, — але якраз зараз йому було зовсім не до того.

— Леді Ордіт, як звуть вашу покоївку?

— Джебр Бевінвье. І ще вона — нікчемна дівка. Зухвала і лінива.

— Ну що ж, ви не будете більш обтяжені її нікчемними послугами. Їй, судячи з усього, буде потрібно немало часу на одужання, а ви незабаром збираєтеся покинути палац.

— Покинути? Що значить «залишити»? — Леді Ордіт підвела голову. — У мене немає наміру виїжджати звідси.

— Зараз в палаці небезпечно залишатися таким знатним панам, як ви. Боюсь, вам самій доведеться піклуватися про власну безпеку. Як ви вірно помітили, солдати сплять на своїх постах. Доведеться вам поїхати.

— Але, у мене просто не було наміру…

— Келлі, — Зедд суворо подивився на цілительку, — будь добра, допоможи леді Ордіт пройти туди, де ти зможеш надати їй допомогу.

Келлі відтягла леді Ордіт, як пакунок з білизною, на достатню відстань, щоб у тієї не залишилося ні найменшої можливості заподіяти чарівникові будь-яких неприємностей. Зедд з теплою посмішкою повернувся до Джебр і відкинув з її обличчя коротке, світле волосся. Він уже практично зупинив кровотечу, але це її не врятує. Те, що виявилося зовні, необхідно повернути туди, де йому слід перебувати.

— Дякую вам, пане. Мені тепер набагато краще. Якби ви допомогли мені стати на ноги, я б пішла геть.

— Лежи, дитя, — м'яко сказав він. — Ми повинні поговорити.

Зедд важким поглядом обвів глядачів. Солдатам Внутрішньої гвардії достатньо було зловити його погляд, і вони тут же розігнали цікавих.

Губи Джебр затремтіли, вона насилу зробила вдих і ледь помітно кивнула.

— Я вмираю, так?

— Не хочу тебе обманювати, дитя. Поки я не відпочину, твоя рана — на межі моїх можливостей. У тебе немає часу чекати, поки я відпочину. Якщо я нічого не зробимо, ти помреш. Якщо я спробую щось зробити, я можу прискорити кінець.

— Скільки мені залишилося?

— Якщо я нічого не зроблю — можливо, годину. Може бути, ніч. Я можу полегшити біль настільки, щоб принаймні зробити її терпимою.

Вона закрила очі, і з-під повік просочилися сльози.

— Ніколи не думала, що я дорожу життям.

— Через Камінь провидиці, який ти носиш? Її очі широко розкрилися.

— Ви знаєте? Ви впізнали Камінь? Ви знаєте, хто я?

— Знаю. Багато часу пройшло з тих пір, коли люди впізнавали провидців по Каменю, але я старий. Я бачив таких, як ти. Ти через це не хочеш, щоб я тобі допоміг? Ти боїшся того, що може зробити зі мною дотик?

Вона ледь помітно кивнула.

— Але я раптом зрозуміла, що мені дороге життя. Зедд поплескав її по плечу.

— Ось це-то мені і треба було знати, дитя. Не турбуйся про мене. Я Чарівник першого рангу, а не якийсь там новачок.