— Прости мене, старий, — тихо сказав Ричард, — але я змушений вбити тебе, щоб врятувати життя багатьом. Знай, що я прощаю тебе і жалкую про те, що зобов'язаний зробити.

Келен перевела, але втримала Річарда за руку:

— Річард, почекай. Прошу тебе, дай спробую я. Він похмуро кивнув:

— Спробуй. Але якщо у тебе нічого не вийде, я його вб'ю.

Келен розуміла, що його мета — налякати бантаків, щоб страх зруйнував накладені на них закляття. Але Річард досяг успіху в цьому настільки, що налякав навіть її. Він піднісся над магічним гнівом меча, і це було страшніше, ніж будь-яка лють.

Келен повернулася до старого:

— Ма-Бан-Грід, Річард говорить правду: він готовий вбити тебе. Я попросила його почекати, щоб дарувати тобі своє прощення, якщо ти прислухаєшся до наших слів і зрозумієш, що ми не збрехали. Я можу попросити його зберегти тобі життя, і він виконає моє прохання. Але всього лише один раз. Потім він мене не послухається. Якщо твоє розкаяння буде нещирим, ти виявишся винним у загибелі багатьох людей. Річард — людина слова, і якщо ти спробуєш обдурити його, він виконає свою погрозу. Я даю тобі останню можливість прислухатися до істини. Ще не пізно. Мати-сповідниця не бажає, щоб помирали люди. Життя будь-якої людини Серединних Земель однаково дороге моєму серцю. Але іноді доводиться жертвувати одним, щоб врятувати багатьох. А тепер я чекаю твоєї відповіді, вождь.

У воїнів, що стоять навколо, був вид людей, які виявили раптом, що вони роблять зовсім не те, що хотіли. Бантаки були миролюбним плем'ям, і тепер здавалося, вони збентежені і засмучені. Річард вселив їм страх, який виявився сильнішим того, що привів їх сюди.

Різкий порив вітру зметнув волосся Келен. Вона відкинула назад неслухняне пасмо і продовжувала чекати. Ма-Бан-Грід підняв голову. Вогонь, палав в його очах, погас. Закляття впали.

— Я чув, що говорили духи, — сказав він тихо. — Я думав, вони говорили правду. Але все так, як він говорить. Я просто старий дурень. — Він подивився на примовклих воїнів. — Ніколи бантаки не несли смерть іншим людям. Не буде цього і зараз. — Нахиливши голову, він зняв з себе медальйон і простягнув його Келен. — Прошу тебе, Мати-сповідниця, передай це Племені Тіни. Я віддаю його з миром. Війни не буде. — Він повернувся. Річард прибирав меч у піхви. Ма-Бан-Грід знову подивився на Келен. — Дякую тобі за те, що зупинила нас. Якби не ти, я продовжував би прислухатися до голосів духів обману і творив би жахливі речі.

Келен шанобливо схилила голову перед старим:

— Я рада, що змогла запобігти кровопролиттю.

Річард глянув на неї:

— Запитай, як духам вдалося схилити його до вчинків, що суперечить традиціям його народу?

— Ма-Бан-Грід, яким чином духи пробудили в твоєму серці спрагу крові?

Він кинув на неї невпевнений погляд:

— Їх голоси приходили до мене серед ночі. Вони нашіптували мені почуття, які були їм потрібні. Спочатку я не підпорядковувався їм, але в цей раз не зміг встояти. В моєму серці спалахнула ненависть, якої я не знав раніше.

— Завіса, що відокремлює наш світ від Підземного, порвана, — сказав Річард.

Келен перевела, і по натовпу воїнів пробіг переляканий шепіт. — Духи брехні можуть заговорити з тобою знову, вождь. Будь напоготові. Я розумію, що ти був обманутий, і не тримаю на тебе зла. Але сподіваюся, що тепер, коли ти знаєш правду і попереджений, ти будеш обачнішими.

— Дякую, чарівник, — кивнув Ма-Бан-Грід. — Я буду остерігатися.

— А що ще говорили тобі духи?

Старий насупився, пригадуючи:

— Насправді я не пам'ятаю, щоб голоси говорили щось конкретне.

Просто їх шепіт породжував в мені жагу крові. Мій син… — Вождь опустив очі. — Той, хто загинув… Він був біля мене і чув їх теж. Але я відчував, що з ним духи говорять інакше, ніж зі мною. Потім в його очах спалахнула дика ненависть. Вона була набагато сильніша моєї. Після цього він відразу пішов.

Деякий час Річард мовчки дивився на вождя, а коли заговорив, голос його був м'який:

— Прости, Ма-Бан-Грід, що мені довелося убити твого сина. Це розриває мені серце. Але я повинен був це зробити. Якби у мене був інший вихід, я скористався б ним, повір мені.

Старий кивнув, але нічого не зміг вимовити. Потім він оглянув своїх людей і, здавалося, раптово засоромився чогось.

— Я не знаю, що ми тут робимо, — прошепотів він. — Це не наш шлях, о бантаки.

— Це вина духів обману, — сказав Річард. — Я радий, що ми опинилися тут вчасно і допомогли вам побачити істину.

Вождь знову кивнув і, кинувши ще один погляд на своїх людей, мовчки побрів на схід. Келен важко зітхнула. Бантакі йшли за своїм вождем, тягнучи по землі списи.

— І що ти про це думаєш? — Запитала нарешті вона. Річард поклав руку на ефес меча.

— Володар тьми випереджає нас, — сказав він і заглянув їй в очі. — Це була спроба дискредитувати тебе. Дискредитувати Мати-сповідницю. Він готує нам пастку. У нього, безсумнівно, є якийсь план, але я, як на зло, не маю ні найменшого уявлення, в чому цей план полягає.

— І що ж нам робити?

— Те, що і збиралися. Сьогодні вночі буде рада, а завтра ми одружимося і полетимо в Ейдіндріл. Келен уважно подивилася на нього.

— Ти й справді — чарівник, — м'яко сказала вона. — Ти використав магію, щоб розбити закляття Володаря.

На обличчі Річарда нічого не відбилося.

— Ні. Це всього лише маленький трюк, якому навчив мене Зедд. Одного разу він сказав мені, що люди бояться смерті від магії більше, ніж будь-якої іншої. Ніби від неї їх душі також стають мертві. Я використав цей страх і Перше Правило Чарівника, щоб їх переконати. Жоден інший довід не зміг би вселити їм такого жаху.

— А як же ти зробив Меч Істини білим? Річард відповів не відразу:

— Пам'ятаєш, ще в Вестланді Зедд пояснював, як діє цей меч? Що ти не можеш вбити ним того, кого вважаєш невинним? — Вона кивнула. — Так от, Зедд помилявся. Коли меч стає білим, ти можеш вбити кого завгодно. Навіть того, про кого точно знаєш, що він ні в чому не винен. Навіть того, кого любиш. — Погляд його став важким. — Ненавиджу магію.

— Річард, твій дар щойно допоміг тобі врятувати життя багатьох людей!

— А якою ціною? — Прошепотів він. — Варто мені лише подумати про те, щоб змінити колір клинка, я відразу ж згадую, як я мало не вбив ним тебе.

— Але не вбив же. А трохи — не рахується.

— Мені від цього не легше. Якщо мені доводиться вбивати когось білим клинком, я відчуваю біль — я відчуваю біль навіть коли просто думаю, що здатний це зробити. Тоді я відразу згадую, що я — Рал. — Він важко зітхнув і заговорив про інше. — На раді нам треба бути дуже обережними.

— Річард… Після історії з бантаками речі постають у новому світлі. Ми були двічі попереджені про те, що говорити з духами — небезпечно. Може бути, краще все-таки відмовитися від ради?

Він подивився кудись убік:

— А чи є у мене вибір? Володар випереджає нас. Події розвиваються дуже швидко, а ми все більше переконуємося у власному невігластві. Треба дізнатися про все, що можна.

— Але якщо духи предків не зможуть нам допомогти?

— Все одно ми дізнаємося хоч щось. Не можна нехтувати ані найменшою можливістю: ризик і без того великий. — Він м'яко взяв її за руку. Келен… Я не можу позбутися від відповідальності. І від почуття провини.

Келен дочекалася, поки він подивиться на неї:

— Але чому? Тому що Даркен Рал — твій батько? Ти відчуваєш відповідальність, тому що ти теж Рал?

— Можливо. Але Рал я чи ні, я не можу допустити, щоб Володар тьми захопив все живе. Захопив тебе. Я повинен знайти спосіб зупинити його. Даркен Рал переслідує мене навіть з могили. Як не крути, але причина в мені. Не знаю, як так вийшло, але в усьому, що трапилося, моя вина. Я повинен щось зробити, інакше загинуть усі. А головне — загинеш ти, і ця думка завдає мені такої муки, якої я ніколи ще не відчував. І заради того, щоб цього не сталося, я не зупинюся ні перед чим. Я використаю будь-яку можливість, який би великий не був при цьому ризик. Я повинен піти на раду. — Він виразно глянув на неї. — Навіть якщо я думаю, що саме тут і криється пастка, я зобов'язаний спробувати.