— І все ж…

— Якщо я не піду, вона вб'є людей. Чи ти сумніваєшся, що вона виконає свою загрозу?

— Ні… Але ж вона може вбити й тебе.

Річард посміхнувся:

— Мене? Не думаю. Вона мене любить. Я врятував їй життя. Принаймні побічно.

Келен розлютилася. Вона не забула, як Шота одного разу хотіла спокусити Річарда, і їй це зовсім не подобалося. Крім сестер Світу, відьма була останньою людиною, кого Келен хотіла б побачити ще раз.

— Мені це не до душі, — сказала вона. Річард кинув на неї швидкий погляд:

— Якщо ти бачиш інший вихід, скажи.

— Знаю, знаю, — сердито буркнула Келен. — Вибору, як завжди, немає. І все ж тримайся подалі від її лап.

Річард здивовано подивився на неї і повернувся до Самюелю:

— Веди нас, але не забувай, в чиїх руках тепер меч. І пам'ятай, що я говорив тобі минулого разу. Я насаджу тебе на рожен перш, ніж ти тільки захочеш підсмажити мене.

Самюель скоса подивився на меч і, ні слова не кажучи, рушив у бік села. Він раз у раз озирався, чи йдуть вони за ним. Річард, не прибираючи меч, одягнув лук на плече і пішов, тримаючись між Самюелем і Келен. В очах у нього як і раніше танцював магічний гнів. Самюель швидко пробирався крізь густу траву. Час від часу він обертався і сичав на своїх супутників.

Келен буквально наступала Річарду на п'яти.

— І нехай краще не пробує знову напустити на мене своїх змій! — Бурмотіла вона. — Ніяких змій! Я не жартую!

— Наче у тебе є вибір, — пробурчав Річард. Коли вони дійшли до села, вже майже стемніло. Село здавалося мертвим. Всі жителі збилися в купку на площі, оточені кільцем воїнів, що стояли плечем до плеча.

Келен знала, що Плем'я Тіни панічно боїться цієї відьми. Тут навіть не наважувалися вголос вимовляти її ім'я.

Власне кажучи, всі, хто хоч раз зустрічався з Шотою, боялися її — в тому числі і Келен. У той пам'ятний день, в землі Агад, Шота вбила б її, якби не Річард: відьма пообіцяла виконати будь-яке його бажання, і він скористався цим, щоб врятувати Келен. Було дуже сумнівно, що вона запропонує йому виконати ще одне бажання.

Самюель провів їх до будинку духів з такою впевненістю, наче прожив у селі все життя. Сміх його нагадував булькання. Він раз у раз підстрибував і посміхався своїми безбарвними губами. Час від часу Річард погрожував йому мечем, на що Самюель невдоволено сичав і виблискував жовтими очима.

Нарешті вони підійшли до будинку духів, Самюель вхопився своїми довгими пальцями за засув, але відкривати не поспішав.

— Красива пані почекає тут. І Самюель теж. Господиня хоче бачити тільки Шукача.

— Річард, я піду з тобою, — твердо сказала Келен. Він скоса глянув на неї і повернувся до Самюелю:

— Відкривай.

З неприязню глянувши на нього, Самюель відсунув засув. Тримаючи меч напоготові, Річард увійшов до будинку. Слідом за ним увійшла Келен. Двері зі скрипом зачинилися, і кисла фізіономія Самюеля зникла з очей.

Посередині будинку духів стояв високий, витончений трон, освітлений факелами.

Відблиски полум'я грали на різьблених позолочених зображеннях троянд, змій, кішок та інших тварин, що покривали кожен дюйм його поверхні. Над троном нависав важкий парчевий балдахін, прикрашений золотими китицями. Підставою трону служили три біломармурові плити, що утворювали високі сходинки. Трон був суцільно оздоблений щільним червоним оксамитом. Вся ця величезна споруда виглядала вельми велично. Келен не могла уявити собі, як його примудрилися втягнути у вузькі двері і скільки для цього знадобилося чоловіків.

На троні з царственим видом сиділа Шота. Її мигдалеподібні очі безпристрасно дивилися на Річарда. Звільна відкинувшись на червоний оксамит, вона поклала руки на широкі підлокітники у вигляді золотих горгуль. Горгулі відразу ж взялися лизати їй зап'ястя, а відьма незворушно постукувала по підлокітниках нафарбованими нігтиками. Її пишне, відливаюче бурштином волосся каскадом спадало на плечі.

Шота перевела погляд своїх дивних очей на Келен. Цей важкий, як скеля, і настільки ж непроникний погляд пронизав Келен наскрізь. Вона не могла рушити з місця. З балдахіна зісковзнула покрита різнокольоровими смугами змія і, зашипівши, торкнулася Келен роздвоєним язиком. Потім змія вповзла на коліна господині і згорнулася там, немов задоволена кішка.

Це був натяк на те, яка доля чекає непрохану гостю, якщо вона наважиться прогнівити відьму. Келен проковтнула клубок у горлі, намагаючись зробити це непомітно. Їй здалося, що минула ціла вічність, перш ніж Шота, переконавшись, що натяк зрозумілий, знову не кліпаючи дивилася на Річарда.

— Прибери меч, Річард. — Голос відьми був м'який, як оксамит, що покривав трон. Келен подумала, що несправедливо на додачу до краси мати ще й голос, здатний розтопити серце будь-якого чоловіка.

— Пам'ятається, під час нашої останньої зустрічі ти обіцяла вбити мене. Голос Річарда теж був на диво спокійним.

— Якщо мені прийде в голову вбити тебе, мій хлопчику, меч тобі не допоможе.

Раптово Річард скрикнув і, немов обпікшись, випустив меч. Він здивовано подивився на нього, трясучи обпаленою рукою.

— А тепер Всунь його у піхви, — все так же ласкаво сказала Шота.

Спідлоба глянувши на неї, Річард підібрав меч і вклав його в піхви.

Задоволена усмішка торкнула повні губи Шоти. Вона прибрала з колін змію і встала, пильно дивлячись на Річарда. Потім вона нахилилася вперед, і при цьому русі її пишні груди ледь не випали з глибокого вирізу повітряної сірої сукні. Чому цього не сталося, Келен так і не зрозуміла. З улоговинки між грудей вискочив невеликий флакончик на витонченому срібному ланцюжку.

Келен скривилася, дивлячись, як Шота граціозно спускається по трьох мармурових сходах. Поділ її сукні здіймався і опадав, немов від легкого вітру. Але в будинку духів не було ніякого вітру. Ця тканина, подумала Келен, занадто тонка для одягу. Вона уявила себе в цьому платті і почервоніла.

Спустившись на землю, Шота вийняла з флакончика пробку. Трон за її спиною розплився, немов затуманившись легким серпанком, і раптово перетворився на сіру хмару. Хмара закрутилася, все швидше і швидше, звилася в тонкий джгут і втягнулася у флакончик. Шота заткнула флакон корком і відправила на колишнє місце. Келен шумно зітхнула.

Погляд відьми опустився на розстебнуту сорочку Річарда. Здавалося, вона вражена, але разом з тим і задоволена. Річард зніяковів.

— Яке чудове порушення пристойності! — Посміхнулася Шота. Її довгий нафарбований нігтик торкнувся його оголених грудей і опустився нижче, до самого живота. — Застебни гудзики, Річард, інакше я можу забути, навіщо я тут.

Обличчя його стало червоним. Він почав застібати сорочку, а Келен інстинктивно присунулася ближче до нього.

— Шота, — сказав Річард, заправляючи сорочку в штани. — Я повинен подякувати тобі. Може, ти цього і не знаєш, але ти мені дуже допомогла.

Допомогла мені розкрити таємницю.

— Я, власне, і хотіла тобі допомогти.

— Ні, ти не розумієш. Я маю на увазі себе і Келен. Ти допомогла мені зрозуміти, як ми можемо бути разом. Розкрити таємницю любові. — Він посміхнувся. — Тепер ми одружимося.

На мить в повітрі повисло крижане мовчання.

— Це правда, — сказала Келен, намагаючись тримати голову вище. — Ми любимо один одного… І тепер можемо бути разом… Завжди. — Вона ненавиділа себе: якась відьма змушує її пояснюватися і мало не виправдовуватися!

Шота пильно глянула на Келен, і усмішка повільно сповзла з її обличчя.

Келен знову відчула клубок у горлі.

— Ви просто діти, — прошепотіла Шота, похитавши головою. — Дурні, неосвічені діти!

Річард відчув прилив гніву.

— Можливо, ми дечого і не знаємо, але ми не діти. Ми любимо один одного.

І збираємося одружитися. Я сподівався, що ти порадієш за нас, адже в цьому частково є й твоя заслуга.

— Хіба не я говорила тобі, мій хлопчику, що її треба вбити?

— Але все вже позаду, — обурилася Келен. — Ми впоралися з цим завданням, і тепер все буде добре. У нас все буде в порядку.