Очі Келен наповнилися сльозами.

— Ти навіть не уявляєш, як я щаслива чути твої слова, Везелен.

Бути сповідницею — значить вселяти людям жах. Скільки я себе пам'ятаю, люди боялися й уникали мене. Ніхто не ставився до мене, як до жінки, ніхто навіть не говорив зі мною, як з жінкою. Тільки Річард розгледів в мені мене. Жодна господиня не запрошувала мене в свій будинок. Жодна мати не дозволяла мені потримати на руках її дитину. — Вона витерла сльози. — Це плаття стане найкрасивішим і найдорожчим з усіх, що у мене є і будуть. Я буду носити його з гордістю, бо його зшиє мені подруга.

Везелен, примружившись, глянула на неї:

— Коли твій чоловік побачить тебе в цій сукні, йому відразу захочеться зробити тобі дитинку.

Келен засміялася крізь сльози. Вона ніколи не дозволяла собі навіть мріяти, що хтось буде ставитися до неї інакше, ніж як до сповідниці.

Весь ранок вони займалися шиттям. Везелен раділа тому, що вона це плаття пошиє, а Келен — тому, що буде його носити. В Ейдіндрілі було безліч майстерних кравчинь, але жодна не змогла б зрівнятися з Везелен з її кістяними голками.

Втомившись від роботи, вони перекусили коржиками з тави і курячим бульйоном.

Везелен сказала, що продовжить шиття ввечері, і запитала, чи не хоче Келен зайнятися чим-небудь ще. Келен відповіла, що з задоволенням приготувала б що-небудь.

Буваючи в Племені Тіни, Келен ніколи не їла тут м'яса. Вона знала, що люди Тіни їдять людське м'ясо, їдять своїх ворогів, щоб дізнатися їх таємні думки. Не бажаючи нікого ображати, вона говорила, що не їсть м'яса взагалі. Знаючи про це, Везелен запропонувала потушити овочі, і Келен з радістю погодилася, тим більше що вчора Річард відреагував на м'ясо досить дивно.

Вони нарізали тави і ще якісь невідомі Келен овочі, додали перець, квасолю, горіхів і, приправивши все це зеленню і сушеними грибами, поклали у велику каструлю. Везелен підкинула у вогонь полін і, сказавши, що чоловіки навряд чи повернуться до темряви, запропонувала сходити до великих печей на площі, поговорити з іншими жінками, а заодно спекти хліб. Келен погодилася.

— Ми будемо обговорювати твоє весілля, — сказала Везелен. — Весілля — це така подія, про яку завжди приємно поговорити. Особливо, — вона посміхнулася, — якщо поруч немає чоловіків.

Келен з радістю виявила, що тепер молоді дівчата вже не соромляться її і охоче з нею розмовляють. Жінкам постарше не терпілося обговорити майбутнє весілля, а молодих цікавили далекі країни. Ще їм хотілося знати, чи правда, що чоловіки коряться Матері-сповідниці і виконують її накази. Затамувавши подих, вони слухали розповіді Келен про Раду та про те, як Мати-сповідниця захищає племена, схожі на їх власне, від загрози вторгнення з боку великих і сильних держав. Келен пояснила, що користується своєю владою над людьми тільки в крайньому випадку і в рівній мірі служить усім народам Серединних Земель. Коли її запитали, чи доводилося їй командувати арміями під час битв, вона сказала, що ні, бо її обов'язки полягають саме в тому, щоб уникнути битв. Нарешті дівчатам захотілося знати: чи багато у Келен служниць і, природно, суконь. Останнє питання увігнало її у стид, а більш дорослі співрозмовниці помітно захвилювалися.

— Найкрасивіше плаття зі всіх, що в мене є, це те, яке пошиє Везелен, — відповіла Келен, — тому що вона зробить це в знак дружби, а не за наказом. Немає більшого скарбу, ніж дружба. Я б погодилася віддати все, що в мене є, і голодувати, аби мати справжнього друга.

Ця відповідь сподобалася всім: і старим, і молодим, і розмова, до задоволення Келен, знову переключилася на майбутнє весілля.

День уже хилився до вечора, коли в селі піднялася метушня, і Келен побачила Річарда. Він широкими кроками прямував до хатини Везелен. Навіть на відстані було видно, що він розлючений. За ним, намагаючись його заспокоїти, бігли мисливці.

Келен витерла забруднені в борошні руки і поспішила назустріч. Вона перехопила їх майже біля самого будинку.

Праворуч від Річарда йшов Чандален, ліворуч — Савідлін. По плечу Чандалена текла кров. Очі у нього були божевільні.

Келен підбігла до Річарда і смикнула його за рукав. Він різко повернувся, але, побачивши її, злегка заспокоївся і відпустив руків'я меча.

— Річард, що трапилося?

Він кинув на Чандалена нищівний погляд і знову повернувся до неї.

— Мені треба, щоб ти перевела. Сталася чергова невелика «пригода», а я не в змозі пояснити їм, що до чого.

— Я хочу знати, чому він намагався вбити мене! — Перебив Чандален.

— Про що це він? Каже, що ти намагався його вбити.

— Вбити? Я врятував цього ідіотові життя! І не питай мене чому. Не треба було втручатися. Наступного разу і не стану. — Він провів рукою по волоссю. — Прокляття, моя голова мене доконає.

— Ти зробив це навмисно! — Продовжував Чандален, вказуючи на своє плече. Я бачив, як ти стріляв. Це не могло бути випадковістю!

Річард звів руки до небес.

— Ідіот! — Він у сказі втупився на Чандалена. — Так, ти бачив, як я стріляв. Невже ти думаєш, що, якби я хотів тебе вбити, ти б зараз обурювався? Звичайно, я зробив це навмисно! Це був єдиний спосіб тебе врятувати! — Він розсунув великий і вказівний пальці приблизно на півдюйма. — Ось в який проміжок я повинен був потрапити, бачиш? Візьми я трохи вище або нижче, ти був би мертвий.

— Що ти несеш? — Чандален теж був розлючений.

— Річард, заспокойся. — Келен взяла його за руку. — Краще поясни мені, що сталося.

— Вони не могли мене зрозуміти. Ні один. А я не міг їм нічого втовкмачити. — Він розгублено подивився на неї. — Я вбив людину…

— Що?! Це був мисливець?

— Ні! Убитий тут взагалі ні при чому. Навпаки, вони щасливі, що я його вбив. Я врятував Чандалену життя. Але вони думають…

— Заспокойся! — Повторила вона. — Поясни їм, а я переведу.

Річард потер очі тильним боком долоні і на мить опустив очі.

Потім він підняв голову:

— Я буду говорити тільки один раз, Чандален. І якщо ти не зрозумієш, що я хочу сказати, ми з тобою станемо по різні сторони цього поля і почнемо стріляти один в одного. І врахуй: мені знадобиться тільки одна стріла.

— Пояснюй, — кинув Чандален, схрестивши на грудях м'язисті руки.

Річард зробив глибокий вдих.

— Ти стояв далеко. Не знаю чому, я раптом відчув, що він там, у тебе за спиною. Я повернувся відразу, але все, що я побачив, це… Ось. — Він схопив Келен за плечі і розгорнув особою до Чандалену, а сам пригнувся за її спиною. — Приблизно так. Я бачив тільки верх його голови. І ще спис, яким він збирався тебе проткнути. У мене був тільки один спосіб зупинити його. Тільки один. Я не бачив, як він стоїть, бачив тільки частину його голови. Туди я і змушений був стріляти. Трохи вище — і він відбувся би легкою подряпиною, а ти б помер. Щоб убити його напевно, я повинен був пустити стрілу зачепивши твоє плече.

Він знову показав пальцями відстань у півдюйма.

— Дивися, в яку щілину треба було потрапити. Трохи нижче, і стріла увійде тобі в кістку. Трохи вище, і він буде жити, а ти помреш. По-моєму, десяток швів невелика ціна за життя.

— Звідки мені знати, що ти говориш правду? — В голосі Чандалов вже було менше упевненості, але обличчя його залишалося як і раніше злим.

Річард пробурчав щось собі під ніс. І раптом його осінило. Він підскочив до одного з воїнів і вихопив у нього з рук полотняний мішок. Засунувши туди руку, він витягнув з мішка людську голову і простягнув Чандалену. Стріла пробила голову наскрізь. Оперення стирчало з середини чола, а вістря визирало з іншого боку.

Келен відвернулася, затиснувши рот рукою, а Річард став за спиною Чандалена, тримаючи відрубану голову так, що древко стріли лягло прямо на рану.

— Дивись сам, — сказав Річард, — якби цей чоловік стояв на весь зріст, то стріла, що потрапила йому в лоб, не зачепила б твого плеча.