І тоді Келен дала волю своїй магічну силу, вразивши цього — зі шрамом.

Беззвучний грім прокотився вздовж людського ланцюга. Сильний поштовх відкинув багатьох геть. Вони закричали від болю при зіткненні з настільки потужною силою магії.

Нік, який так і стояв поруч з Келен, теж здригнувся від болю і вдарив копитом по голові ворога праворуч від Келен. Затріщала кістка, і на обличчя її потрапили бризки крові.

Одноокий з благоговінням дивився на Келен. Він прошепотів:

— Пані, повелівай мною!

— Захисти мене! — Наказала вона.

Він тут же сів зручніше і, піднявши за волосся кожною рукою по воїну, відкинув їх убік, як кошенят.

Права рука Келен тепер була вільною, і вона завдала удару мечем ще одному воїну, смертельно поранивши його.

Одноокий гігант з диким ревом розкидав воїнів, як кеглі. Тепер Келен зовсім звільнилася і схопилася на ноги. Треба поспішати.

— Допоможи мені сісти на коня! — Звеліла вона. Одноокий схопив її за ногу однією рукою і підсадив в сідло, Келен з розмаху вдарила мечем того, хто тримав Ніка, і він упав. Одноокий рубав голови воїнам Д'хари своєю бойовою сокирою.

— Біжи, пані, рятуйся! — Закричав він. — Орск прикриє тебе.

— Зараз, — відповіла вона. — Біжи сам, Орськ, не дозволяй їм схопити себе.

Д'харіанці залишили Келен в спокої, тепер їм було не до неї, треба подумати про власний порятунок, коли одночасно нападають Орск з його сокирою і люди з ланцюгом. Сповідниця пришпорила Ніка голими п'ятами, коли під'їхали Брін і Пітер. Утрьох вони поскакали геть.

Вони мчали долиною по засніженій стежці, яка губилася в тумані, а люди Ордена тим часом схаменулися і кинулися в погоню. Загинуло не так вже й багато д'харіанців, в живих залишилися ще багато тисяч.

Пітер підібрав ланцюг, яким він вразив сотні ворогів, і, щоб він не мішав, обгорнув навколо хомутів.

Під час цієї гонкии в пітьмі Келен почувся чийсь тихий сміх за спиною.

Вона зіщулилась, чомусь виразно згадавши, як її цілував у шию Даркен Рал. І знову вона гостро відчула свою наготу. Незважаючи на холод, її кинуло піт. З розпухлої губи текла кров.

— Я вже й не думала, що знову побачу вас, — крикнула вона. Брін і Пітер посміхнулися.

— Ми ж говорили, що зробимо свою справу, — відповів Брін.

У перший раз за всю цю ніч Келен посміхнулася. Тут вона розгледіла в тумані вершників на ломових конях, які віддалялися.

— Он там ваші, — сказала вона. — Бажаю удачі.

Брін і Пітер поскакали, помахавши їй на прощання. Келен поскакала далі одна і незабаром догнала тих, хто йшов пішки. Спочатку вона помітила одного з них — він був поранений в ногу і не міг йти. Вона знала, що їй доведеться залишити його тут на снігу. Д'харіанці занадто близько, от-от наздоженуть. Побачивши її, поранений підняв голову, намагаючись встати. Він теж знав, що вона повинна буде залишити його. Адже це був її власний наказ: триматися, або тебе залишать.

Порівнявшись з пораненим. Сповідниця нахилилася над ним, простягнула руку і допомогла сісти на коня позаду неї.

— Тримайся, воїн! — Сказала вона. Пораненому важко було триматися і не впасти з коня на землю.

— Але… за що? — Пробурмотів той.

— Тримайся за мою талію.

— Але…

— Ти що, ніколи раніше не обіймав жінок?

— Але ж не голих…

— Так зроби це зараз, не то впадеш, і я не повернуся за тобою.

Все ще замучений сумнівами, він все ж обійняв її за талію, і схоже, руки його не слухалися, були як дерев'яні. Сповідниця поплескала його по руці:

— Коли потім будеш хвалитися, нічого не додавай.

Він лише жалібно застогнав у відповідь.

Вони поскакали далі, і Келен відчула, як по нозі тече кров. Вона чула, що переслідувачі зовсім близько. Поранений втратив багато крові.

Знесилівши, він поклав голову їй на плече. Якщо його не перев'язати як слід, він може стекти кров'ю, подумала Келен. А вона гола, і їй нема чим перев'язати його, навіть якби вони й могли зараз зупинитися.

— Затисни рану, — сказала вона. — І обійми мене міцніше іншою рукою. Я не хочу втратити тебе по дорозі.

Він послідував її раді. В цей час вони порівнялися із загоном піхоти.

Келен бачила, що всі вони дуже втомилися і замерзли. Оглянувшись, вона побачила воїнів Ордена і була вражена, що їх так багато.

— Біжіть! Біжіть, поки нас усіх не схопили! — Закричала вона.

В тумані виднілася скеля, яка подекуди поросла чахлими деревцями. І вони що є сил побігли по ущелині, намагаючись врятуватися.

Коли всі увійшли в ущелину, Келен тричі вдарила мечем об камінь, подавши сигнал.

Той, хто біг попереду, обернувся і крикнув:

— Ще рано! Ми ще не досягли потрібного місця. Келен вдарила мечем по каменю ще три рази. Вона сподівалася, що її вчасно почують.

— Покваптеся! — Крикнула вона. — Інакше ворог теж зможе пройти тут.

Спочатку вона просто відчула струс. Піднявши голову, Келен глянула на вершину скелі, не видну в тумані. Поки нічого не видно, але вона зрозуміла, що це почалося. Залишалося тільки сподіватися, що ідучий попереду помилився, і це сталося не занадто рано. Почувши позаду бойової клич, Келен подумала, що вибору у неї вже немає.

І ось воно почалося… гуркіт, затремтіла земля, затріщали зламані стовбури… І вона відчайдушно закричала:

— Швидше! Біжіть швидше, а то так тут і залишитеся, поховані живцем!

Вона знала, що бігти швидше вони не можуть. Але сама вона скакала на коні, і їй здавалося, що вони рухаються страшно повільно. Вона злякалася за них.

Снігова лавина мчала зверху, погрожуючи обрушитися їм на голови. Келен зраділа, що людям нагорі вдалося влаштувати лавину по її команді, але як би не виявилося, що вони занадто поквапилися. Грудка снігу потрапила їй в обличчя, інша вдарила у плече. Гуркіт лавини оглушив. Позаду Келен звалилося на стежку дерево. Її загону вдалося обігнути сніговий завал.

Людям Імперського Ордена не пощастило. Снігова лавина, тягнучи за собою валуни і зламані дерева, обрушилася на них, як біла смерть. Гуркіт лавини заглушив передсмертні крики ворогів.

Келен з полегшенням зітхнула. Тепер ворог не пройде.

Втомившись від бігу, люди перейшли на крок, але повільно йти не можна, можна замерзнути. Ноги у них були обмотані білою тканиною, тільки який це захист від морозу? Ці люди віддали всі свої сили справі Келен, справі Серединних Земель.

Багато їх товаришів віддали за це життя.

І сама сповідниця відчувала, що сили її під кінець — безсоння, довга битва до того ж їй довелося використовувати силу магії. Вона насилу боролася зі сном. «Скоро… Тепер вже скоро можна буде відпочити», — подумала Келен.

Вона погладила руку пораненого.

— Ми з тобою молодці. Тепер ми в безпеці.

— Так, сповідниця, — ледь чутно озвався він. — Про одне тільки я шкодую.

— Про що ж?

— Я вбив всього сімнадцять ворогів. А я поклявся, що вб'ю двадцять.

— Я знала героїв, яким вдавалося знищити вдвічі менше. Я пишаюся тобою. Всі люди Серединних Земель вправі пишатися тобою, воїн! — Він пробурмотів у відповідь щось, чого вона не розчула. — Скоро тобі нададуть допомогу, тримайся!

Скоро все буде добре.

Але він нічого не відповів.

Озирнувшись, Келен побачила тільки порожню засніжену стежку. Кругом було тихо. Тільки вовк завивав десь далеко в горах.

Незабаром вони добралися до табору. Ті, що прийшли першими, вже отримали одежу, ковдри і, закутавшись тепліше, грілися біля вогнищ. Ті, хто залишався в таборі, не втрачаючи часу, зайнялися пораненими. Деякі відчули біль тільки тепер, коли пройшла гарячка бою і напруга втечі.

Біля вогнища метушилися навколо новоприбулих Пріндін і Тоссідін.

Переконавшись, що з Келен все благополучно, обидва вони зітхнули з полегшенням і радісно їй посміхнулися.

Командир Райан, все ще одягнений в д'харіанський мундир, з перев'язаною лівою рукою, кинувся їй назустріч. Підійшли ще кілька людей і допомогли зняти з коня пораненого, якого привезла Келен. Пріндін підбіг до неї, тримаючи напоготові її накидку. Він чекав, коли вона злізе, щоб накинути накидку їй на плечі.