Блискучий чорний пісок з його таємничим свіченням заворожував Річарда.

Він вийняв з мішка, притороченого до сідла Джеральдін, пусту металеву коробочку для прянощів, набрав у неї чорного піску і свиснув, підкликаючи Бонні, яка все так же спокійно щипала неіснуючу траву. Кінь слухняно підійшов до господаря і ткнувся йому мордою в плече, очікуючи ласки. Річард поплескав Бонні по загривку і, ведучи на поводі трьох коней, вийшов з чорної вежі.

Він йшов тепер вперед так швидко, як тільки міг, не помічаючи втоми. Зараз йому хотілося одного: скоріше залишити позаду цю випалену сонцем рівнину і позбутися від чарів і чаклунських видінь.

Весь в холодному поту, він наполегливо йшов вперед, чуючи знайомі голоси і насилу стримуючись, щоб не озирнутися.

Голоси звали його то ласкаво, то загрозливо, але Річард наполегливо продовжував шлях. Часом, відчуваючи небезпеку, що насувається, він різко відскакував в сторону.

Зупинившись, щоб перевести подих, він витер піт, застилав очі, і побачив на землі сліди. Його власні сліди. Значить, тікаючи від видінь і голосів, намагаючись уникнути небезпеки, він ходив колами. А що, якщо ці сліди теж мана?

Річарду стало не по собі. Невже йому вже не вибратися з цього зачарованого місця? Ніколи не вийти з Долини заблукалих? Може, і йому судилося заблукати тут? Зусиллям волі він примусив себе піти вперед, але відчуття жаху не залишило його.

Раптово крізь хмари Річард побачив те, від чого кров застигла у нього в жилах. Він завмер. Попереду, молитовно склавши руки, дивлячись у небо з блаженною посмішкою, йшла сестра Верна.

— Згинь! — Закричав він. — Залиш мене! Сестра Верна, схоже, не чула його слів. Але ж так не буває: вона ж всього в декількох кроках. Річард спробував підійти до неї ближче, і — дивна річ — повітря наче ущільнився, не бажаючи пропускати його.

— Ти чуєш мене? — Прокричав Річард. — Я сказав; згинь!

Сестра Верна обернулася і витягнула вперед руку, немов бажаючи його позбутися.

— Залиш мене. Я досягла мети. Я знайшла блаженство. Йди!

Вона відвернулася. Дивно. Раніше примари вели себе зовсім по-іншому: вони намагалися заманити Річарда. А тут — навпаки. Йому знову стало страшно.

— Сестра Верна!

Невже це правда? Невже вона жива? Значить, насправді він не вбивав її, і все це йому тільки привиділося?

— Сестра Верна, якщо це дійсно ти, відповідай мені!

Верна здивовано подивилася на нього.

— Річард?

— Ну так, це я.

— Іди, — прошепотіла вона, піднявши очі до неба. — Я хочу побути з Ним.

— З ким це «з ним»?

— Прошу тебе, Річард, залиш мене. Ти проклятий! Згинь!

— Якщо ти — привид, то згинь сама! Сестра Верна благально подивилася на нього.

— Прошу тебе, Річард, не заважай Йому, не руйнуй мого щастя.

— Про кого це ти? Про Джедіді, чи що?

— Про Творця, — тихо відповіла вона.

Річард подивився на небо.

— Нікого не бачу.

Сестра Верна відвернулася і повільно пішла геть.

Річард ніяк не міг зрозуміти, хто ж це — жива сестра Верна, чаклунське мана або ж тінь вбитої.

Справжній сестрі Верні він обіцяв, що допоможе звідси вибратися. Значить, доведеться йти за нею.

— А який він із себе, цей Творець? — Запитав він. — Молодий чи старий?

А волосся у нього довге? А зуби? У нього всі зуби цілі? — Сестра обернулася, обдарувавши його гнівним поглядом.

— Дай мені спокій!

В голосі її звучала загроза. Річард зупинився.

— Послухай, що я тобі скажу, сестра Верна. Ти підеш зі мною. Я тебе тут не залишу. Все, що ти бачиш, — це не правда, це мана!

Якщо це не сестра Верна, а чаклунське мана, значить, вона зникне, як тільки вони звідси виберуться. Якщо ж це — справжня сестра Верна, значить, він, Річард, дотримає слова і врятує її. Звичайно, непогано було б від неї позбутися, але краще вже хай вона залишиться жива. Краще б уже виявилося, що все, що сталося у білій вежі, було тільки маною.

Річард знову пішов за нею. Сестра Верна різко махнула руками, немов намагаючись відштовхнути його. І Річард, хоч і був від неї кроків за десять, впав на землю. Перекинувшись на спину, він схопився за груди. Його пронизала гостра біль, зовсім як тоді, у вежі, але цього разу біль пройшла досить швидко.

Він сів на землю, задихаючись, намагаючись прийти в себе. Побоюючись нового нападу, він підняв голову подивитися, що робить сестра Верна. І миттєво забув про біль. Він побачив щось жахливе.

З чорного туману один за одним з'являлися примарні істоти, породження Підземного світу, сповнені ненависті до всього живого, чорні, як вічна тьма. Замість очей у них були язики полум'я. Річард похолов.

Коли вони з Келен були в будинку духів, він відчув наближення скрійлінга. Коли вперше побачив сестер Світу, його теж охопило незрозуміле відчуття небезпеки. Тепер з ним творилося те саме. Він не сумнівався, що ці чудовиська — породження магії і що страшні сили, навислі над долиною, нарешті знайшли чужака. Знайшли його, Річарда.

— Верна! — Що є сили закричав він.

— Я тобі казала, Річард: мене слід називати «сестра Верна».

— Значить, так ти обходишся зі своїми учнями? Використовуєш чарівний дар, щоб завдавати їм болю? Вона здивовано подивилася на нього:

— Але я…

— Отже, для тебе блаженство — це когось примушувати? Тобі подобається мучити людей? — Річард піднявся з колін, не зводячи очей з чорних примар. — Сестра, нам треба негайно тікати звідси.

— Я хочу залишитися з Ним. Я знайшла своє щастя.

— Так відповідай мені, сестро, — не відступав Річард. — Отже, твій Творець хоче, щоб ти знущалася над тими, кого він довірив твоїй опіці?

Сестра подивилася на Річарда так, немов тільки що прокинулася, і кинулась до нього.

— Я заподіяла тобі біль, сину мій? Пробач, я не хотіла!

Річард схопив її за руку.

— Сестра, нам треба йти! Я не знаю, як звідси вибратися. Скажи скоріш, що нам робити, інакше буде пізно!

— Але… Я хочу залишитися.

Річард в гніві показав на чорне небо:

— Глянь, сестра Верна! Це не Творець. Це — Володар!

Вона скрикнула від жаху. На Річарда дивилися горячі ненавистю очі примарної тварюки. Він сам не помітив, як вихопив меч. Привид перетворився в чудовисько з величезними іклами і гострими кігтями. Його чорна шкіра була поцяткована гнійними виразками.

Мерзенна тварина кинулася на Річарда. З лютим криком, схопивши меч обома руками, він встромив його в груди чудовиська, і воно звалилося на землю і перетворилося у прах. Крапля крові бризнула Річарду на руку, пропалила рукав і обпалила шкіру.

Сестра Верна в жаху дивилася на димлячі останки. Річард схопив її за рукав. — Дивись, сестра Верна! Так це — твій рай?

Він відтягнув її назад, побачивши, що чорна кров убитого чудовиська запалала і від вогню пішов чорний їдкий дим. Відчувши запах горілого м'яса, Річард зрозумів, що це горить його рука, і швидко плюнув туди, де диміла, обпікаючи шкіру, крапля чорної крові. Він озирнувся. Ще одне породження темряви обернулося в чудовисько з роздвоєними копитами, свинячим рилом і довгими, гострими, як мечі, іклами. Чудовисько з гарчанням напало на Річарда, але він в останній момент встиг обрушити удар на голову противника. І тут же чудовисько перетворилося на клубок змій, які з шипінням стали розповзатися в різні боки. Сотні палаючих злобою червоних очей дивилися на Річарда. Чорно-жовті рептилії, сичачи і звиваючись, повзли на подорожніх.

Ні, це не безтілесні привиди. — Треба тікати звідси! Скоріше, сину мій, швидше, — прокричала сестра Верна.

І вони кинулися бігти, переслідувані примарами з палаючими очима.

Річарду як і раніше здавалося, що повітря стало якимось щільним і заважало рухатися. Почувши крик сестри Верни, він обернувся. Сестра впала. Піднявшись на ноги, вона хотіла бігти далі, але перед нею наче виросла невидима стіна.

Зрозумівши, що перешкода непереборна, сестра крикнула Річарду:

— Я зачарована, мені звідси не піти. Пізно! Рятуйся, Річард! Поспішай, без мене тобі ще вдасться вирватися!