Проте коли в цих ущипливих жартах і глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось ім’я короля, то здавалося, ніби хтось одразу встромляє кляп у ці глумливі вуста. Присутні починали озиратися, мовби побоюючись, що їхні слова можуть почути за стіною в кабінеті пана де Тревіля. Але за мить чиясь репліка знову зачіпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарів.

«Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилії або повісять. А разом з ними й мене, бо приєднають до їхніх спільників тільки за те, що я чув усі ці розмови. Що сказав би мій батько, який так палко радив мені поважати кардинала, коли б довідався, що я потрапив у товариство людей, для яких немає нічого святого!»

Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився обома, на всі вуха слухав, напружуючи свої п’ять почуттів, аби нічого не пропустити. Хоч як би він довіряв батьковим рекомендаціям, молодий гасконець відчував, що за вдачею своєю він схильний скоріше схвалювати, ніж піддавати осуду нечувані речі, що відбувалися навколо.

А що д’Артаньян був білою вороною серед цієї юрби прибічників пана де Тревіля і його вперше бачили тут, до нього відразу підійшли довідатися про мету його приходу. У відповідь д’Артаньян скромно відрекомендувався і, назвавшись земляком пана де Тревіля, попросив слугу, який підійшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревілем про невеличку аудієнцію для нього. Слуга люб’язно пообіцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.

Трохи оговтавшись від побаченого й почутого, д’Артаньян міг тепер спокійно роздивитися вбрання та обличчя присутніх.

Посеред найгамірнішого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмі, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, між іншим, було не обов’язково в ті часи – часи меншої свободи, але більшої незалежності, – а у світло-блакитному, зовсім вицвілому й добряче потертому камзолі, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всіма барвами веселки. Довгий плащ з червоного оксамиту вільно спадав з його плечей, даючи змогу тільки попереду розгледіти розкішну перев’язь, на якій висіла велетенського розміру шпага.

Цей мушкетер щойно змінився з караулу і скаржився на застуду, час від часу підтверджуючи це глухим покашлюванням. Саме застуда змусила його вдягнути плащ, як він пояснював, погордливо поглядаючи на присутніх і недбало підкручуючи вус, поки ті захоплено милувалися з гаптованої золотом перев’язі, і особливо – д’Артаньян.

– А що ж ви хотіли, – казав мушкетер, – така тепер мода. Це, звичайно, страшенно дорого, я й сам розумію, але модно. До того ж треба було кудись витрачати батьківські грошики.

– Ну, Портосе, – вигукнув хтось, – не намагайся нас переконати, що цією перев’яззю ти завдячуєш батьківській щедрості! А чи не одержав ти її з рук тієї дами під вуаллю, яку я зустрів з тобою в неділю біля воріт Сент-Оноре?

– Ні, присягаюся честю дворянина, я купив її сам і за власні гроші, – відповів той, кого тільки що назвали Портосом.

– Так само, – зауважив інший мушкетер, – як я купив оцей новий гаманець: за ті гроші, що моя любаска поклала мені до старого.

– Запевняю вас, панове, – заперечив Портос, – і на доказ цього я можу сказати, що коштувала вона мені дванадцять пістолів.

Знову почулися захоплені вигуки, але й сумнівам не було покладено край.

– Хіба це не так, Арамісе? – спитав Портос, звертаючись до іншого мушкетера.

Цей мушкетер був цілковитою протилежністю тому, хто назвав його Арамісом. Юнак років двадцяти двох або двадцяти трьох, з простуватим і трохи наївним обличчям, з чорними очима й рум’янцем на щоках, вкритих, немов персик восени, оксамитовим пушком. Тоненькі вуса бездоганно правильною лінією окреслювали верхню губу. Не полишало враження, що він боїться опустити руки, щоб не дати набрякнути жилам. Час од часу він пощипував себе за вуха, щоб зберегти їх ніжно-рожевий колір і прозорість. Говорив мало й повільно, часто розкланювався, вітаючи знайомих, а коли беззвучно сміявся, то можна було помилуватися його гарними зубами, за якими, як і за всім своїм туалетом, він доглядав, певно, так само старанно. На запитання свого друга він відповів ствердно, кивнувши головою.

Це підтвердження, очевидно, остаточно розвіяло сумніви щодо перев’язі. Нею все ще захоплювалися, але більше про неї не говорили, і наступна тема розмови вже ніяк не була пов’язана з попередньою.

– Якої ви думки про те, що розповідає конюший пана де Шале? – спитав якийсь мушкетер, звертаючись не до когось особисто, а до всіх одразу.

– І що ж він розповідає? – розв’язно поцікавився Портос.

– Він каже, що у Брюсселі здибався з Рошфором, цим вірним прихвоснем кардинала. Той перевдягнувся капуцином і, завдяки такому маскараду, обкрутив круг пальця, як останнього дурня, пана де Лега.

– Як останнього дурня, – відгукнувся Портос. – А чи є в цій історії хоч дещиця правди?

– Я чув усе це від Араміса, – відповів мушкетер.

– Невже?

– Ви самі все добре знаєте, Портосе, – сказав Араміс. – Я ж учора вам розповідав. Утім, панове, годі про це говорити.

– «Годі про це говорити»! – вигукнув Портос. – Ви так гадаєте? «Годі про це говорити»! Сто чортів! Легко ж ви все вирішуєте!.. Як?! Кардинал шпигує за дворянином, за допомогою зрадника, розбійника, шибеника викрадає в нього листи, а потім, використовуючи ці листи, хоче відрубати Шале голову під тим приводом, нібито Шале мав намір убити короля й одружити герцога Орлеанського з королевою! Ніхто не міг знайти розгадки цієї таємниці. Ви, на втіху всім нам, нарешті розповіли про неї вчора, а сьогодні, коли ми все ще приголомшені цією новиною, кажете: «Годі про це говорити»!

– Ну то поговорімо, коли вам так хочеться, – терпляче погодився Араміс.

– Дісталося б цьому Рошфору, якби я був конюшим пана де Шале! – вигукнув Портос.

– А потім вам дісталося б від Червоного герцога, – спокійно зауважив Араміс.

– Червоний герцог… Браво, браво! Червоний герцог!.. – закричав Портос, плещучи в долоні й схвально киваючи головою. – Червоний герцог – це чудово. Я зроблю так, щоб усі дізналися про це прізвисько, слово честі. Ну й жартівник цей Араміс!.. Як прикро, що ви не змогли віддатися своєму покликанню, любий мій! З вас би вийшов чудовий абат!

– О, це тільки тимчасова відстрочка, – мовив Араміс. – Якогось дня я все-таки стану ним. Адже ви добре знаєте, Портосе, що саме з цієї причини я й досі вивчаю богослов’я.

– Авжеж, він зробить так, як каже, – запевнив Портос. – Рано чи пізно, але зробить.

– Найпевніше – рано, – відповів Араміс.

– Він чекає тільки одного: щоб остаточно зважитися й знову вдягти сутану, яка висить у нього в шафі за мундиром! – озвався якийсь мушкетер.

– Чого ж він чекає? – спитав другий.

– Він чекає, коли королева подарує французькому престолові спадкоємця.

– Не варто, панове, жартувати з цього приводу, – зауважив Портос. – Королева, хвалити Бога, ще в такому віці, що може на це піти.

– Кажуть, що пан Бекінгем[17] у Франції!.. – сказав Араміс, лукаво посміхнувшись і тим самим надавши цим, здавалося, невинним словам якогось двозначного відтінку.

– Арамісе, друже мій, цього разу ви не праві, – перервав його Портос, – через свою звичку жартувати з усякого приводу іноді ви заходите надто далеко. Якби пан де Тревіль почув, вам би перепало від нього за такі слова.

– Ви, здається, повчаєте мене, Портосе? – зухвало спитав Араміс, у смиренному погляді якого на мить спалахнула блискавка.

– Любий мій друже, – відповів Портос, – будьте мушкетером чи абатом, але не тим і тим водночас. Згадайте, Атос кілька днів тому сказав вам: ви їсте з усіх годівниць… Ні, прошу вас, не будемо сваритися – це зовсім ні до чого. Ви добре знаєте про домовленість між вами, Атосом і мною. Адже ви буваєте в пані д’Егільйон і залицяєтесь до неї; ви буваєте в пані де Буа-Трасі, кузини пані де Шеврез, і, кажуть, маєте особливу прихильність цієї дами. Бога ради, вам нема потреби зізнаватися у своїх успіхах, ніхто не вимагає від вас сповіді – усім відома ваша порядність! Але коли вже вам, нехай йому біс, притаманна ця чеснота, не забувайте про неї, коли йдеться про її величність. Хай плещуть язиками що завгодно і хто завгодно про короля й кардинала, але королева священна, і коли вже говорити про неї, то тільки хороше.