– Всім нелегко… Але ж козак не без долі. Дивися – і вивернеться коли-небудь!

– Слова… Я теж колись так думав, – прошамкотів Многогрішний. – Все надіявся – утечу… А дзуськи! Куди, до біса, втечеш? Куди підеш, коли до моря два тижні ходу і на кожному кроці тебе можуть піймати! А якщо й до моря доберешся, то що? Хіба перепірнеш або по воді перейдеш?

Арсена розібрало зло. Це старе опудало, що вже одною ногою стоїть у могилі, хоче посіяти в їхніх серцях зневіру, потягти усіх за собою… Ні, не вийде! Вони ще молоді, дужі і не повинні втрачати надії. Недарма кажуть: гроші втратив – нічого не втратив, друга втратив – половину втратив, надію втратив – усе втратив.

Стримуючи роздратування, він узяв старого за плечі і лагідно сказав:

– Ти ось що, дядьку Многогрішний, лягай собі у своє кубло і не базікай зайвого. Не роз'ятрюй наші серця. Нам і так нелегко.

Відчувши, що Многогрішний намагається опиратися, підштовхнув його ззаду, і той покірно поліз у свій куток. Хтось притрусив його злежаною соломою.

Стомлені багатоденною дорогою, невільники і собі почали вмощуватися на нічліг. Лягали покотом, один побіля одного, щоб було тепліше. Незабаром світло в віконці померкло зовсім, стало темно. Від багатьох тіл, від важкого дихання в погребі зробилося тепло, навіть задушно. На всіх наліг сон.

Але заснути не пощастило. Знову, розчинилися двері – і на сходах забрязкотіли кайдани. В погріб спустилося кілька чоловіків.

Хтось наступив комусь на ноги. Почувся стогін.

– О холера ясна, – вилаявся, судячи по гучному голосу, якийсь здоровань польською мовою, – тутай повно непроханих гостей! Грицьку, викреши вогню – запалимо свічку!

Під кресалом заблискотіли іскри. Спалахнув жовтий вогник і освітив похмурі темні постаті. Попереду стояв високий чолов'яга з гострими, мов списи, вусами і великим гачкуватим носом. На вигляд йому було років тридцять.

– Побий мене перун! – знову загримів чолов'яга, на цей раз перейшовши на лемківську говірку, приправлену полонізмами. – Адже ці новаки, ці хлопи вляглися в моє ліжко! Але ж то є свинство – припхатися в чужу хату і зайняти найліпший куток, прошу пана! Гей, хлопе, – штовхнув він ногою Квочку, що скоцюрбився в кутку, – звільняй місце!

Той сонно блимнув очима. Незадоволено буркнув:

– А ти що за птиця?

– О, стонайцять дзяблів[21]! Він ще й питає! Тутай кожен знає пана Спихальського… Уродзоного шляхтича!.. Гетьман Яблоновський мав мене за військового товариша, прошу пана! А якийсь хлоп сміє називати мене птицею! Га?

– Ну й що з того, що ти – військовий товариш гетьмана Яблоновського? Невелика цяця! А я – Гервасій Квочка… Чув?

– Не доводилося, – збентежився пан Спихальський.

– Отож-то і є! Ти про мене не чув, а я про тебе чув. Не знаєш, що за людина перед тобою, а кричиш! Негоже так, пане!

– А що ж ти за єден?

– Колишній хлоп твого укоханого гетьмана Яблоновського, хай би його грім побив! А пізніше – вільний селянин, хлібороб, бо втік із його маєтку в селі Заволаному на незаймані землі… А тепер і ти, і я – раби турка Гаміда. Виходить, ми одного поля ягоди… Тож не бундючся, пане, а лягай рядом у цей барліг та спи, якщо хочеш спати. А ні – лягай там, де стоїш, і не заважай відпочивати.

– О матка боска! – підскочив пан Спихальський. – То пан єсть земляк? Із Заволаного? А я з Круглика… Чому ж пан зразу не сказав? Перепрошую пана Квочку – що нового в наших краях?

– А коли пан звідтам?

– Уже чотири роки.

– А я – п'ять… Отже, пан мало що від мене дізнається про свого гетьмана… Хіба що панові цікаво буде послухати, як я колись із товаришами віддубасив пана гетьмана різками…

– О! Як?

– А так. Надумав я з друзями втекти в степ. Та жаль було розлучатися з паном не попрощавшись. Бо, треба сказати вам, у нас з ним була сердечна дружба: він частенько гладив мою хлопську спину канчуками, а я пускав іноді на його стоги та ожереди червоного півня… Якраз трапилося так, що боржок залишався за мною. Як же йти від пана, не розрахувавшись із ним? Ото я й намовив хлопців – підстерегти пана. Здибали ми його у Матвієвій пасіці. Пан Спихальський пам'ятає той лісок у долині, що по дорозі із Заволаного до хутора Круглика?

– О так! Хіба можна забути те райське місце? На всьому Прикарпатті, мабуть, не знайдеться красивішого. Самою натурою, прошу пана, воно створене для укохання…

– Ото ж бо й воно, що так само думав і пан гетьман. І не тільки думав, а й кохався там з малжонкою одного шляхтича, що жив поблизу. От ми й підстерегли його, коли він їхав верхи. Один схопив коня – притримав, а я з товаришем стягнув шляхетного пана на землю, здер з нього штани, поклав голим пузом на мурашник, а з другого боку гарненько всипав березової каші…

– Сто дзяблів! Лайдак! – вигукнув ображено пан Спихальський. – Як же ти смів так познущатися над вельможним паном? Над уродзоним шляхтичем! Та за це тебе, блазня, мало було повісити! Порубати на шматки! Подумати тільки – не як-небудь, а на мурашник… Та ще й березовим пруттям!.. Мов якогось хлопа…

Всі прокинулися і слухали, як зі смаком лаявся розгніваний і ображений за свого сюзерена шляхтич. Арсена розбирав сміх: пан Спихальський явно забував, що зараз він не «уродзоний шляхтич», а раб.

Гервасій Квочка теж усміхнувся в бороду. Видно, його тішила ця розмова.

– Але ж я тільки сплачував борг, ласкавий пане, – сказав він спокійно. – Сам господь бог заповідав не залишати неоплаченими боргів наших… А ще він заповідав відплачувати око за око, а зуб за зуб…

– Занадто ти мудрий, пане Квочка! – вигукнув сердито Спихальський. – Пана гетьмана – і раптом на мурашник! Перун на твою голову! Болячка тобі в печінку, розбишако паскудний! На кіл би тебе посадити, лотре, щоб знав, як потішатися над ясноосвєцоним паном!

Він сипав прокляттями, лайкою і мало не кинувся з кулаками на селянина. Гримкочучи кайданами, люто поводив виряченими очима, смикав себе за настовбурченого рудого вуса.

Раптом замовк. В очах промайнув переляк. Запитав тихо:

– Ну, й чим же скінчилася та сумна історія?

– А чим, – розважно відповів Квочка, – віддубасили ми пана як слід, натягли штани і посадили на коня…

– Як же він сів?

– А він не сів – ліг животом на сідло й так поїхав, прошу пана.

– Холера ясна! Варто було б побачити таку картину… Ну, а та малжонка, пане Квочка, хто вона? Ви бачили її? Чи то не пані Зося, дружина пана Ястржембського, з Залісся?

– Ні, пане Мартине…

– Ти знаєш, як мене звати? – здивувався Спихальський. – Сконд? Звідки?

– Аякже! Я й досі пам'ятаю все кодло пана гетьмана…

– Но, но, не забувай, з ким говориш! – знову набундючився пан Спихальський. – Відповідай на питання!

– Я й відповідаю: ні, пане Мартине! До пані Зосі – це всім було відомо – вчащали ви.

– Кгм… кгм… – закашлявся пан Мартин.

– А пан гетьман кохався з малжонкою пана Мартина…

– Цо?

Пан Спихальський підскочив, ніби його вбрикнув кінь. Навіть при тьмяному світлі свічки було видно, як побуряковіло його обличчя, а очі мало не вилізли на лоба. Очманілим поглядом він обвів підземелля. Незважаючи на страшний, майже трагічний його вигляд, невільники не могли утриматися від гучного реготу.

– Що ти сказав? – розгублено перепитав пан Спихальський. – Невже пані Вандзя…

– Про це теж усі знали, крім пана.

Пан Спихальський стиснув кулаки.

– Ти можеш дати слово гонору? Хоча яке там слово гонору в хлопа!.. Ти можеш поклястись, що то є правда?

– Як перед богом!

– Прокляття! – вигукнув нещасний пан Спихальський і вдарив закованими руками в кам'яну стіну. – Прокляття! На кого ж вона мене проміняла? Мене! Самсона! Геркулеса! На оту зманіжену здохлятину! На холодного бридкого змія!.. Тьху!.. А пан гетьман! Який він добрий і ласкавий завжди був до мене! Тепер мені зрозуміло – чому. О Єзус, допоможи мені вирватися з цієї землі агарянської, і ти здригнешся від помсти, яку придумає пан Мартин!..