Уперше Федір побачив Тамару на танцях. По Різдві, коли закінчився піст, у старому клубі, колишньому будинку читальні, по неділях грала музика. Сходилася молодь. Гроші за танці збирав кіномеханік. На танцях грали брати Мельники. Старший Андрій — на скрипці, а молодший Іван — на баяні. Малий Несторцьо грав з Мельниками на бубні, нещодавно купивши лапку для ноги. Відпродав Несторцьові механічну лапку полковий музика за три рублі в придорожньому буфеті «Ивушка». Несторцьо починав грати з Мельниками по весіллях — і лапка, щоб не бити весь час по бубні калаталом, була вкрай потрібна. Кіномеханік з іншими хлопцями розсували в кінозалі крісла, ставили їх до стін, звільняли місце для танців.

Тамара несміливо ввійшла в освітлену залу. На сцені, там, де висів білий екран, стояли Мельники й сидів Несторцьо. У приміщенні було зимно. По Різдві вдарили сильні морози — і опалити таку залу було неможливо. В кутку, зліва, з того боку, звідки лилося світло з кіномеханікової апартної, притулилася кахлева груба. Узимку груби майже ніколи не розпалювали. Верхній одяг скидали на крісла. Митницькі дівчата, причепурившись, починали розігріватися під польку. Танцювали одна з одною. Через танець-другий хлопці, осмілівши, починали підходити й запрошувати дівчат. Польки змінювалися фокстротами. Насамкінець забави музики грали повільні мелодії.

Федір того вечора, коли Тамара з’явилася на танцях, сумував за Іркою. Йому розповіли, що Ірка віддалася й живе тепер із чоловіком у Копиченцях. Музика грала. Несторцьо лупив ногою по лапці і двома паличками по мідному тарелеві, прикріпленому згори на бубнові. Тремтіла в Андрієвих руках скрипка, перекидалася, наче впіймана рибина. А його молодший брат, схиливши підборіддя на баян, пускав слину — видно, перед тим випив. Можливо, на середині забави влетіла до зали, напустивши холоду і снігу, Ірка. За нею, озираючись, приплюснутий світлом її чоловік, хлопець років двадцяти п’яти. Ірка побігла до своїх ровесниць. Ті, побачивши подружку, заверещали, засміялися. Сипали запитаннями, вітали з одруженням. Ірка потягнула несміливого чоловіка за руку — і тієї миті Несторцьо гримнув палицями по тарелі, а Мельники заграли тужливу, переспівану багатьма поколіннями пісню «Ти висока й струнка». Закрутилися пари. Ірка з чоловіком так само крутилася, світячись від щастя. Федір віднайшов поглядом Тамару і рушив через залу, розштовхавши всіх. Підійшов і запросив до танцю. Тамара відчула міцну Федорову руку. Вони кружляли неподалік Ірки. Ірка кидала поглядом у Федорів бік, наче хотіла щось йому сказати, але музика вже в’язала в одне ціле Федора й Тамару, і світ крутився не навколо них, а разом із ними. Коли розпашілі пари виходили з клубу, кіномеханік почав вимикати світло. Надворі враз стемніло. Групками стояли хлопці й дівчата. У темряві світилися вогники сигарет. Пахло димом. Федір вирішив провести Тамару. Вона не заперечувала, бо йти порожніми засніженими вулицями, якими бігають пси, не хотілося. Не хотілося ще й тому, що селище незнайоме, та й Федір Тамарі сподобався. Якраз тоді, коли біля неї опинився Федір, щоби провести, його за рукав шарпнув Пуда.

«Шо хочеш?» — запитав Федір.

«Там тє кличут», — сказав Пуда, показавши вбік гурту.

«Хто? — і Федір притримав Тамару. — Почекай, прошу».

Федір розвернувся й попрямував туди, куди показував Пуда. Він підійшов ближче й побачив Саверкових, які наводили страх на цілу Митницю. Билися вони люто.

Старший із Саверкових, так братів називали через ім’я їхнього діда, сказав Федорові:

«Федю, лиши її».

«Кого?» — вдав, що не зрозумів.

«Ну, ту москалиху».

«А ти хто такий, шоби мені вказувати?»

«Зараз будеш видів».

«Шо?» — скипів Баревич.

«Шо чув, мурзаю», — Саверковий навмисне сказав це слово, щоб образити Федора.

Ну й почалося. Федір розмашистим ударом вліпив старшому Саверковому в перенісся. Той похитнувся, але не впав. Гурт хлопців, у якому стояли Саверкові, розлетівся в різні боки, і молодший Саверковий збоку заїхав Федорові в нижню губу. Губа запекла. Баревич ще раз ударив приглушеного старшого, і той таки зліг у сніг. Біля клубу зчинився крик. Зчепившись із молодшим, Федір зігнув його і щосили вдарив коліном у щелепу, аж зуби задзвеніли. Він повернувся й побачив, що Тамара стоїть уся обліплена снігом і чекає. Федір зачерпнув снігу, обтер ним криваву губу й, обійнявши Тамарине плече, пішов із нею геть.

Саверкові кричали їм услід від приниження, але Федір із Тамарою їх не чули.

Відколи Вірка повернулася до Казахстану, Баревичі — Дмитро, Тикєна, Федір і Саша — жили під одним дахом. Зрідка навідувалася з Чорткова Настя. Одного разу навесні, коли сусідська сука — помісь вівчарки й митницької невідомої породи — народила чотирьох цуценят, Саша приніс за пазухою одне чорненьке. Цуценя спочатку грілося в хаті, у бляшці, в якій зазвичай Тикєна тримала курчат. Квочку вона тільки насадила, то ж місце для цуценяти хоч було й незаконне, але власне. Приходячи зі школи, Саша найперше бавився з песиком. Хлопець піднімав йому вуха, щоби пес став схожим на вівчура. Але вуха не стирчали, вони були м’які, щораз падали, затуляючи цуценяті очі. Цуценя росло — Тикєна знаходила вальки по кутах, та й сцикало там, де хотіло. У хаті почало смердіти псячими сциками, і Тикєна сказала Дмитрові, щоби той зробив буду для пса.

Дмитро пішов на пилораму до Мехамета. Виглядало на те, що Баревичі та Мехамети невдовзі породичаються: Мехаметів Іван часто підвозив із Чорткова Баревичеву Настю. Юра нарізав дощок, із якими Дмитро ровером приїхав додому. Він чекав, поки зі школи прийде Сашко. Але внука довго не було. Певно, знову ходять із колєгами берегом Джуринки, пантруючи за сонною рибою. Дмитро спочатку збив днище. А тут з’явився Сашко. Він закинув у хаті шкільний портфель, швидко перекусив і, перевдягнувшись у домашню одіж, стояв при дідові, сповнений бажання допомогти. Дмитро з Сашком зробили чотири стояки, оббили їх дошками. Сашко збігав по пилку. Впершись коліном у дошку, Дмитро зрізав відзначене й допасував до буди. Найголовніше — треба було вирізати два півкола, з яких складеться вхід. Сашко наполягав на великому колі, дбаючи про псову зручність. Дмитро витягнув з-за вуха хімічний олівець, наслинив заточений графіт і провів два півкола на складених дошках. Останнє, що вони зробили — прибили дах.

«Завтра помалюємо», — сказав Дмитро.

«А на який колір?» — допитувався в діда Сашко.

Дмитро, подумавши, відповів, що зеленим, бо має в коморі трохи зеленої фарби — залишилася, коли підмальовували восени на веранді стіни.

Дмитро дечого не розрахував. Коли буда була готова, він побачив, що одна частина даху вища за іншу. Та й фарби на цілу буду не вистачило — і нижчий бік даху домалювали синім. Діру також вирізали нерівно. Саша збігав до хати й повернувся з цуценям. Він закинув його в буду, постеливши перед тим шмаття з дідових сорочок, щоби песикові було тепло. Коти, яких не було два дні вдома, потерлися об свіжо помальовану буду, залишивши пучки своєї шерсті, бо почали линяти.

Відчувався прихід весни. До навколишніх посадок внадилося гайвороння, а тихими надвечірніми годинами перегукувалися дикі горлиці. Сашків песик ще якийсь час був у хаті, але щойно пригріло — Тикєна взяла цуценя за шкірку й винесла до буди. Сказала, що віднині пес має бути надворі.

Літо проминуло в клопотах.

Восени Баревичі справили два весілля — Федьо одружився з бібліотекаркою Тамарою, а дочка Настя віддалася за Мехаметового сина.

Пес, на якого сподівався Вірчин син, перебрав гени своєї матері, сусідської митницької сучки. Вуха кволо падали на очі. Єдине, що дісталося від батька-вівчура, — грубий голос і зріст.

В один зі своїх приїздів до Митниці, а було це на початку шістдесятих, Баревич подався до Чорткова — побачити, де мешкає Настя. До міста дістався молоковозом.

Горби навколо Чорткова вкрилися першою вересневою жовтиною. Туман над Серетом пахнув бражкою. На центральній вулиці, на Ратуші, застигли стрілки годинника — зламався механізм.