«Татусь, — Антось повідомив, — не дивиться на небо».

«А куди він дивиться, синочку?» — з цікавістю запитала Доброхна Козєбродська.

«Він дивиться на землю».

Протягом життя, вимучена постійними зрадами чоловіка, Доброхна Козєбродська з першого синового слова здогадалася, навіщо цей гунцвот використовує телескоп.

«Дякую, синочку — татусь більше не торкатиметься твого телескопа».

«Про що ви говорите? — спробував виправдатися, — я тільки хотів подивитися, чи там не потріскало шкло».

Відтоді Козєбродський зненавидів телескоп. Щоразу, коли йому вдавалося шмигнути до Чорткова, він розповідав усім, що хоче позбутися того пристрою. А тепер така нагода — протікав дах, і покупець трапився.

Урбан привіз телескоп до будинку гімназії. На радощах він не попередив Берка тримати язика за зубами. І що? Наступного дня до Урбана прийшли чортківські гебреї, які, що для них не характерно, пропустили повз вуха базікання Козєбродського, а тепер хотіли виправити свою помилку. А помилка полягала в тому, що телескопом, такою важливою для навчання річчю, володітимуть діти пшениці. Вони і тільки вони матимуть змогу роздивлятися чортківське небо через дарований Господом винахід. І доведеться дітям книжного народу записуватися до української гімназії, або домовлятися з Урбаном у якийсь інший спосіб.

Гебреї прийшли відкупити телескоп, але Урбан навіть чути про таке не хотів…

«А де ви встановите прилад?» — поцікавилися в один голос гебреї.

На це запитання в Урбана відповіді не було.

У будинку, який винайняли для гімназії, телескопа не встановиш: вулицю збоку Вигнанки прикривали високі пагорби, а зі східного також височів перетнутий найдовшою вулицею схил. Для спостережень треба встановити телескоп на підвищенні. Гебреї це розуміли. Найкращим місцем, якщо б довелося Урбанові вибирати, був пагорб збоку Вигнанки.

«Знаєте мій дім, — розпочав найстарший із довгою, по пупа, сивою бородою, — стоїть на Вигнанці, звідки видно місто, як на долоні…»

«То що ви, панове, хотіли б за це?» — запитав присутніх Урбан, коли ті захитали головами, підтримуючи слова найстаршого.

«Щоби наші діти також могли дивитися разом із вашими».

Так і домовилися, що в п’ятницю, перед Суботою, приходитимуть до обсерваторії Урбана гебрейські діти, а в суботу — християнські. У нічному чортківському небі, у космічному просторі напливали сузір’я Великої й Малої Ведмедиць, Дракона, Кассіопеї, Цефея, Жирафа і Рисі. Діти підходили до телескопа й, затримуючись на кілька хвилин, спостерігали нерухомий танець небесних світил. Заглядали в безмежність, відчуваючи себе частиною великого й незрозумілого чийогось задуму.

8 серпня 1914 року Петро спостерігатиме за великим затемненням — в одну мить, коли землею пробіжить сонячна тінь, він встигне побачити через телескоп, як сонце розділиться на дві половини, і як ті дві тремтливі половини, віддалившись одна від одної, знову з’єдналися в одне ціле. Про побачене Урбан промовчить і згадає тоді, коли Франц Йосиф оголосить війну Сербії.

Урбан перед своєю смертю встигне надіслати поштою листівку і свій знімок, зроблений під час вишколу в Фронтендалі. У перший день штурму, коли Белград звільнили від сербських військ, просуваючись із групою, Петро помітить пошту на розі вулиць Краля Михайла і Джуре Якшича, з якої кожного дня возом доставляли пошту до залізничної станції. У кишені офіцерського кітеля Петра лежав приготований лист до нареченої Насті Баревичевої. Але звідки можна було його надіслати? У малих містах, де перебував Петрів полк, поштарі відмовлялися брати від нього конверт. Працівники пошти переконували Урбана, що лист не дійде до адресатки — поштова система імперії пошкоджена, а Митниця Язловецького повіту зайнята росіянами. Поштарі читали газети й добре знали про становище на фронтах. До конверта Петро вкладе знімок із Хаїмом Дермером, з яким проходив офіцерський вишкіл у містечку Фронтендаль. До власника ательє Стефана Вальса за останні місяці заходили військові та забігали молоденькі дівчата. Військові приходили перед закінченням офіцерської школи, а дівчата прибігали з різних кінців міста фотографуватися для гімназійних однокласників, які воювали на фронтах. Усіх Вальс всаджував у плетене крісло, перед квітчастим килимком. На фотографії, призначеній Насті, Петро сидів у кріслі, а Хаїм стояв поруч, поклавши руку на ліве Петрове плече. Після фотографування випускники офіцерської школи вишикувалися на міській площі, перед постаментом цісаря Франца Йосифа. Цісар сидів на улюбленій кобилі. Скульпторові дозволили зліпити кобилу прямо в цісарській стайні, а самого цісаря довелося — з фотографічних портретів. Після слів про службу цісарю й батьківщині молоді офіцери розійшлися по будинках терпимості. А за кілька днів роз’їхалися на фронти. Урбан отримає призначення й потрапить на Балкани до 3-ої армії, якою командував Герман Кьовес фон Кьовесгаза. Приїхавши на Сербський фронт, Петрові було не до листа. Форсування Сави, вуличні бої в Белграді, нічні марші й бажання виспатися викреслили з пам’яті Настю. Він подумав про неї, зустрівши молоду сербську циганку на острові — Аду Циганлію. Дівчина спала в човні, коли підрозділ Урбана, перепливши Саву, розвідував берег, остерігаючись прихованих сербських вояків, що могли несподівано обстріляти. Циганка відбилася від своїх, що пішли з сербською армією до Чорногорії. З її волосся горлиці могли вити гнізда — таке густе й чорне. Починаючи з оголеної шиї, Петро промацав поглядом груди й зупинився на місці, у якому зростаються ноги. Квітчаста спідниця запалася в тому місці, утворивши дельту, як при впадінні Сави до Дунаю. На ногах сплячої були австрійські черевики. Петро обережно, щоб не злякати, постукав ручкою пістолета об дерев’яний борт човна. Дівчина прокинулася. Розплющила очі. Забрала з обличчя скуйовджене волосся й запитала по-циганськи, чого йому треба. Те, що вона побачила австрійського офіцера, зовсім не злякало циганку. Вона встала. Зігнулася, щоби зав’язати шнурівку на черевикові.

«Тумен джівен анде кадофовро?» — знову сказала циганською.

«Що?» — не зрозумів Урбан.

«Ти з цього міста?» — повторила по-сербськи.

А тоді сказала: «Жутисарен манґе»[4] і подала руку Урбанові, наче вони зібралися до церкви на вінчання, і саме для цього Петро Урбан переправився зі своїм загоном через Саву.

Дівчина перелізла борт човна й зіскочила на траву.

«Сербів уже тут нема», — пояснила Петрові. На перемащене глиною лице дівчини приліпилося голубине пір’я. Під час штурму острова вона, певно, переховувалася в тутешніх заростях. Учора австрійська артилерія з протилежного берега Сави обстріляла Аду Циганлію. Над ранок перші піхотні полки човнами переправилися через річку. Циганка не збрехала — на острові в піску й глині лежали вбиті серби. Загін Урбана не наткнувся на жоден спротив. Уцілілі серби відступили, а решта лежала по цілому острові так, як застала їх в останню хвилину військова смерть.

«Як ти називаєшся?» — запитався Урбан.

«Шанта, — усміхнулася дівчина, нагнувшись, стрясла з довгого волосся заплутане листя й пір’я. — У тому човні, де я спала, гніздилися голуби».

Петро знову нічого не зрозумів, бо говорила вона циганською, вплітаючи румунські та угорські слова.

«Я піду з вами — може, по дорозі наздожену своїх».

З усього потоку слів, що вилила Шанта на голову Петрові, офіцер зрозумів, що дівчина не відстане від них.

«Пане, лейтенанте, — звернувся до Урбана капрал, — можемо йти далі — сербів нема».

«А я що казала?» — втрутилася в розмову Шанта.

Урбан скомандував повертатися до своїх човнів і плисти до Белграда.

Надвечір Урбан із загоном зупинився на ніч в одному з дворів в околицях Белграда. Петро про всяк випадок виставив варту. Уночі за містом чулися постріли, десь біля Дунаю торохтіли військові катери. Ними перевозили вояків, коней, артилерію, що йшли вслід за передовими австрійськими й німецькими частинами.