Феліштан правив бричкою, бо руки в Попідлідівзеленікукурудзи були зв’язані.

З рушницею через плече на мулі, як конвоїр, їхав Фролов.

Зима з 1915 на 1916 скаженіла.

Дім Коритовських стояв пусткою — Гелена з дітьми на початку війни встигла виїхати з Чорткова разом із чортківським піхотним полком, що відступав, а Феліціян служив при штабі військової комендатури в Сяноку. Коритовські між собою листувалися. У їхніх листах, попри питання й відповіді про здоров’я, дітей і харчування, Феліціян бідкався про будинок, який перебував на території, зайнятій російськими військами. Феліцян сповіщав дружину про вичитані в пресі повідомлення — солдатня грабувала та нищила фільварки, палила господарські будівлі, реквізовувала худобу. Дика дивізія на короткий час увійшла до Митниці. У селищі лютував тиф. Командування наказало кавалеристам розквартируватися в порожньому домі. Протягом двох тижнів темнолиці вояки в баранячих шапках спалили залишки вугілля та заготовлені на зиму дрова. За фасадом будинку зрубали кілька столітніх сосон. Потім почали розбирати дахи стаєнь. З усіх фільварків Чортківського повіту російські інтенданти забирали породистих коней до кавалерійських частин. Племінних голландських корів відправляли вглиб Росії — до Самарської губернії. Пограбування, звісно, не оминуло фільварку Коритовських, хоча дещо форналі встигли приховати по своїх стайнях. Побоювання, висловлювані Феліціяном у листах, підтвердяться після війни, коли Коритовські, повернувшись до Митниці, застануть руїну. Гелена натомість, описуючи своє з дітьми життя в Кракові, скаржилася на кепський стан здоров’я Владислава Алоїза й питала поради: чи не варто поїхати з дітьми на курорт, бо хтось їй підказав Баден-Баден. Феліціян застерігав дружину від необачного кроку — куди-небудь вирушати з Кракова. Він писав: «Геленко, знайди на місці доброго лікаря. Ситуація на фронтах непевна. Повір мені — усе може змінитися навіть за кілька годин. Не ризикуй життям наших дітей і своїм».

У Чорткові покинуті біженцями квартири та готельні кімнати «Брістоля» займали російські офіцери. У єврейських халупах набивалося по десять-двадцять солдат. За кілька кілометрів від фронту, на випадок неочікуваної ворожої атаки, міські вулиці поперегороджували колючим дротом. Посилено охороняли колію. На залізничну станцію прибували потяги з поповненням та артилерією. Перед великим наступом, запланованим на весну, заклад пані Бенціровської біля станції несподівано розширився. Обидва двоповерхові будинки, залишені австрійськими колійовцями, Бенціровська прибрала до рук. Разом із хвилями поповнення до Чорткова внадилися дівчата з-за кордону. Але який тепер кордон? З Вінниці, з Києва в офіцерських вагонах і санітарних потягах прибули з патріотичних мотивів кілька повій. Приїхали з медичними книжками, завіреними поліцмейстерами губернських міст. З собою привезли презервативи з риб’ячих міхурів благородних сортів риби. Незважаючи на те, що чортківські лікарі — військові й приватні — взимі 1916 року фіксували спалахи венеричних хвороб — у шухлядах креденсів Бенціровської пріли офіцерські та солдатські рублі, а власниця веселого закладу мала охоту прикупити третій будинок. Спам’яталася — через відмову в комендатурі міста. У короткі зимові дні двері до закладів Бенціровської не зачинялися.

Після Різдва прифронтове місто чекало закінчення зими та приходу Пасхи.

Раз на рік худобі дозволено розмовляти. У це вірили хіба що митницькі дітлахи, однак ніколи господар не заходив до стаєнь різдвяної ночі, щоб не стати — не дай Боже — свідком розмови. Дорослі не вірили, але й не ризикували. Переказували з покоління в покоління, що були такі, що не боялися підслухати розмову худоби. На ранок знаходили їх мертвими.

Червонобокого мула підштовхнув солдат. Мул несміливо ввійшов до стайні. У ній перетримували коней санітарної роти. Пара коней і сороката кобила байдуже прийняли нового постояльця. Вони наїлися прілої січки і, стоячи, дрімали. Солдат, виконуючи наказ унтер-офіцера Фролова кудись завести на ніч червонобокого мула, знайшов першу-ліпшу стайню. Він притягнув червонобокого за вуздечку, ослабив вудила, закинув їх мулові на шию й вийшов. Червонобокого поставили на вільне місце вороного коня, якого прирізали й віддали на кухню. Підвернув передню ногу — невдало став на лід. Поруч із червонобоким стояв його напарник із тих часів, коли вони обоє були з іншого боку лінії фронту й возили з Кюбатом обіди турецьким воякам. Ніхто б не повірив! Обидва так зраділи випадкові, що чекали часу, коли настане північ, щоб можна було вибалакатися. Мули розмовляли турецькою мулячою мовою, якої ні два огирі, ні сороката кобила не розуміли.

Більший мул, приписаний до санітарної роти, із обпеченим підчерев’ям, називав меншого, щойно приведеного до стійла, Червонобоким Яблуком — червонява масть йому дісталася від кобили-матері. Червонобокий називав свого товариша Обпеченим Черевом. Так вони почали звертатися один до одного в час, коли могли розв’язати язики. Від літа мули товклися митницькими дорогами. Звикли до селищних пагорбів, до смаку води з Джуринки, до своїх нових господарів. Обпечене Черево в супрязі з сорокатою кобилою їздив від тимчасового лазарету через Язлівецький кінець на передові російські позиції. Звідти забирали хворих дизентерією, якщо було літо, а взимі — обморожених. Пару завантажували переважно пораненими й убитими. Червонобоке Яблуко узяв собі Єфім Фролов та їздив верхи Митницею, виконуючи накази вищого начальства.

«Як поживаєш, Обпечене Черево?» — запитав Червонобоке Яблуко.

Кобила, з якою Обпечене Черево їздив на передову, увесь час норовила вкусити його за вухо, бо він не розумів її кобилячих слів. Обпечене Черево, щоби не нарікати, відповів:

«Який я радий побачити й почути тебе!»

Мули, ще коли були при польовій кухні, називали один одного різними іменами. Кюбат, хоч і розмовляв турецькою, але про такі витівки своїх мулів не здогадувався, бо їхня турецька муляча суттєво відрізнялася від Кюбатової.

Обпечене Черево, вищий за Червонобоке Яблуко, поклав морду на перегородку:

«Чи ти чув, може, — продовжив червоний мул, — що трапилося з нашим Кюбатом?»

«Не знаю, — зітхнув мул-санітар. — Пам’ятаю розрив снаряда. Як вибуховою хвилею нас відкинуло на кілька метрів. Як затекла фасолева зупа. Він випав із кухні відразу, а ми з тобою ще протягнули кухню, але вона впала на бік, зваливши нас».

«Накривка відвалилася, і зупа, зварена з чорної фасолі, протекла під твій живіт».

«Тоді в мені прокинувся ослячий голос мого батька, так мені пекло».

«І я не розумів, що трапилося».

«Я подумав, що мене також поранило, як Кюбата. Зупа витікала й витікала».

«Якби не ті два росіяни, теперішній твій власник Фролов і той, як його…»

«Сєлєзньов».

«Так-так, Сєлєзньов. Якби не вони, то гаряча зупа виїла б живіт до кишок».

Вони помовчали. Можливо, кожен подумав про щось своє.

«Обпечене Черево!»

«Що, Червонобоке Яблуко?»

«У тебе до війни скільки було господарів?»

«А чого ти питаєш?»

«Та так чогось, — сумовито сказав мул Фролова, — пригадалося, з усіх хто мене купував і продавав, найгіршим був господар зі Стамбула. Щоранку виганяв мене зі стайні в найбіднішій дільниці, щоби встигнути до першого-ліпшого корабля з пшеницею. Чи ти бував у Стамбулі?»

«Тільки перед відправкою на фронт».

«Ага, я прожив там два роки, так от, кожного ранку ми сходили однією й тією ж вуличкою до порту. Там на вантажників уже чекали кораблі. Крам привозили з усього світу».

«А чим він тебе годував?»

«О, це питання! — збуджено замотав головою червонобокий. — Він крав із мішків пшеницю. Продірявлював шилом дірку, і поки ми з ним доходили до складу, я вже дещо на обід мав. Був такий злиденний, що грошей ледь вистачило на купівлю мене. Я годував його велику родину два роки».

«А далі?»

«А що далі? Прожив на селянському господарстві, а тоді військові інтенданти почали скуповувати коней і мулів — і господар вигідно мене продав».