«Ну й де ж та Марія була?» — запитав Козєбродського Феліціян, і всі присутні зрозуміли, що він зовсім не слухає історію.

Козєбродський вирішив пропустити повз вуха запитання свого партнера.

«Знаєте, панове, коханців арештували по дорозі на Буковину. І посадили до чортківської в’язниці».

«Який жах!» — сказала Гелена, але почувши плач Алоїза, змушена була покинути компанію картярів.

Шипракевич згадав свою цейлонську коханку місіс Смит. Йому з о. Феліштаном сьогодні щастило в грі. А приємний спомин легко зламав кутики вуст.

«Я прочитав у газеті, — підтримав розмову агроном, — що баварський інститут лікує нетримання сечі».

«Цікаво знати, — спробував пожартувати Феліціян. — Бо хтозна, що може наснитися старшому панові вночі».

З відкритої веранди, де курив Козєбродський, долинуло:

«Феліціяне, щоби нічого прикрого не трапилося в ліжку — треба відвідати дім Бенціровської. Там перевірять».

Компанія оживилася. Козєбродський сміявся, захлинаючись, а те, що вони з Коритовським у суцільному програші, мало його обходило.

Отець Феліштан при згадці про Бенціровську попрохав змінити тему розмови. Та де там!

«Та чого ж? — розпалювався Козєбродський. — Я вам розкажу, панове, що та стара відьма вигадала».

«Невже вона в її дівок росте упоперек?» — поцікавився Шипракевич, користаючись відсутністю Гелени. При господині дому від масних жартів утримувалися. Навіть Козєбродський не дозволяв собі зайвого.

«Ні, ні, ні, — вигукнув граф. — Кажу вам як постійний відвідувач того будинку».

«Так що там?» — під’юджував Козєбродського Шипракевич, який суботніми вечорами пропадав у тому домі.

«Що там?! Бенціровська придумала таке, чого в Чорткові ще не було. В одній із кімнат, — і тут він почав майже пошепки, аж було чути, як на кухні служниця миє посуд, — встановили дзеркала. Заходять, для прикладу, три пари, а у віддзеркаленнях їм здається, що їх двадцять. І куди не поглянеш — повсюди голі тіла. Протягом ночі партнери міняються по кілька разів».

«Овва!» — присвиснув Коритовський, знаючи, що Козєбродський любить прибрехати.

«Присягаю», — ображений граф кинув картами на стіл і зірвався з місця.

«Повірте, Феліціяне, графові, — вступився за Козєбродського Шипракевич. — Це правда».

Усіх присутніх зацікавило нововведення пані Бенціровської, і навіть отець Феліштан видавив із себе: «Щось таке в Чорткові?»

На цьому розмова про дзеркальну кімнату на вулиці Колійовій припинилася, бо Гелена відчинила двері до вітальні, запрошуючи на вечерю. За вечерею у вітальні Гелена вкотре переповіла про зустріч своєї матері Людвіки Волянської з Розвадовських і архикнязя Рудольфа Габсбурґа. Гості Коритовських — постійні гравці в бридж — чули цю історію не менше двох десятків разів від Гелени. В далекому 1881 році, коли Людвіці Розвадовській виповнилося шістнадцять, через Чортків проїжджав архикнязь і Престолонаслідник.

«На мамці була біла сукеночка, білий мережаний капелюшок, оперезаний віночком із блаватів», — так починалася найулюбленіша родинна історія Волянських. На цьому місці Феліціян вставав зі столу, зіславшись на потребу негайно вийти. Перепрошував. Із веранди виходив у сад. Там, спершись об стовбур столітньої сосни, реготав. Коли напад сміху минав — повертався в дім. І потрапляв на останнє речення, котре Гелена вимовляла з особливим пошанівком. Це були слова привітання, якими молоденька Людвіка звернулася до архикнязя. «Wollen Ihre Kaiserisce und Koninglisce Majastet diese Blumen aus true ergebenen Hertsen entgegennehmen»[1]. Гелена з роками ставала сентиментальною. Коритовський знав сотні історій, які переповідали у шляхетських родинах про те, як їхні бабці або мамусі зустрічали на залізничних станціях спочатку архикнязя Рудольфа, а коли той помер, то й самого Франца Йосифа. Одні дарували імператорові букети, інші шурували безконечними бандеріями з прапорцями вулицями своїх містечок. Здавалося, що ясновельможний цісар побував майже в кожному галицькому містечку і прийняв букет чи не від кожної молодої шляхтянки. У Волянських особиста зустріч Людвіки з архикнязем Рудольфом тепер стала особистою історією Гелени, якої Феліціян слухати не міг. Гості Коритовських не наважувалися покидати під час розповіді вітальню, як господар, але опускали очі, дивилися хто куди. Ніхто з присутніх нині архикнязя Рудольфа не пригадував. Та гучна історія його загадкової смерті разом із коханкою баронесою Марією фон Вечерою ще довго кружляла від Відня аж до чортківських фільварків, провокуючи серед молоді серію самогубств, які припинилися, щойно Рудольфа й Марію почали забувати, захопившись іншими віденськими плітками й новинами. А те, що Людвіка бачила живого кронпринца, з роками додало їй пихатості. Історія, про яку перешіптувалися чи не в кожному домі, була ціннішою, аніж триста возів, наладованих діжками золота. Коли подавали каву, хтось із товариства запитав пана агронома про Цейлон.

Ґольдштейн післав свого сина, щоби той подивився й підслухав, що замислили ґої. Корчмар Берко Альбін також післав свого сина. Почули хлопці лише, що ґої співають «Многая літа» найяснішому імператору Францу Йосифу. «То що вони там робили?» — питав свого сина Ґольдштейн. «Співали», — відповідав син. «Як? Тільки співали?» — не вірив батько. Те саме питав Альбін і те саме почув у відповідь, мовляв, ґої співали «Многая літа» так, як співають на своїх весіллях. Ґольдштейн і Альбін прочули, що ґої почали збиратися і про щось радитися. Священник же, що не раз у проповідях говорив про світло науки для народу та згубність пияцтва, збирав найкмітливіших чоловіків у своєму домі. «Про що вони там радяться?» — непокоївся Лейба Ґольдштейн, пам’ятаючи недавній страйк і військо, яке побило біля церкви людей. Натомість Альбін розумів, що промови отця та гуртування ґоїв відкине їх від корчми. Ані різник, ні продавець худоби, ні тим паче служка дому молитви не переймалися ґоями. А два міняйли, що міняли всяку дрібноту: сірники, нафту, посуд, оцет, сіль, яйця, курей, вовну, пір’я, городину — так і їздили митницькими вуличками, вигукуючи, що саме нині вони привезли з Чорткова для обміну. Трапилася після приїзду цадика пригода. Про те, як зустрічали гебреї Довида Моше біля фільварку і як приймали його в Суботу в домі Ґольдштейна, не можна було переслухати в ті дні. Говорилося про це у крамниці, на фільварку, у корчмі, навіть міняйли, і ті переповідали щось про цадика. Дивувалися митницькі, не розуміючи, що це за таке свято було в гебреїв. Ну, приїхав якийсь старець, який ледве перебирав ногами, йдучи. Ну, підтримували ребе під пахи Ґольдштейн і Альбін. Ну, приїхав. Ну, поїхав. А пригода трапилася така: сиділи митницькі християни в корчмі й задумали, побачивши Федора Критая, провчити його, бо найбільше підтримував отця в боротьбі проти пияцтва. Ударив їм хміль у голови. І один пішов і намовив Альбінку, дружину Берка, якого в той час у корчмі не було, загасити світло. Щойно згасло світло — накинулися на Федора односельці. Тріщали стіни корчми, хиталася стеля й підлога, хрустіло під обцасами чобіт шкло келішків. Крики! Верески! Стогін! Навіть Альбінку хтось зачепив у суцільній темряві. Коли все стихло й Альбінка, йойкаючи, засвітила кілька свічок, то побачила на землі кривдників Критая з роздертими рукавами сорочок і обмащеними кров’ю писками. Самого Критая в корчмі вже не було. Вночі Альбіни прокинулися й уже не спали до ранку: по вікнах корчми хтось лупив палицею. А ще через день один із міняйл сказав Альбінці, що чув, як той Критай сказав комусь, що підстереже Берка на вузькій дорозі. Після радісних днів, проведених у товаристві цадика, який, мабуть, щасливо повернувся до Чорткова, молиться, читає книжки й нічого не знає про страхи Альбіна — у кожному нічному шерехові корчмареві привиджався Критай. Вікна засклили, але страх надовго поселився в Альбіновій свідомості. Відчуваючи свою провину, Альбінка сама пішла до Критаєвої хати, аби з ним побалакати й загладити справу.