І по тижневі розповіла чоловікові, що чула від циганки про Варвару та її майбутнє весілля. Про інше, про що ворожка прошепотіла їй до вуха, — промовчала.

Дивне весілля відбувалося в Митниці за тих османських часів. З усіх митницьких дворів прийшли вересневого ранку люди подивитися, як Баревичі віддаватимуть свою Варвару за Мурзу, якого всі знали, бо збирав із них податки. Знали митницькі жінки, що Анна Баревичева вмовляла Варвару не йти за османа. Нічого не допомогло. І весілля, коли перші осінні тумани плили над ранковою Джуринкою, розпочалося з очікування молодого. Напередодні шлюбу дочки згадався Анні сон про гроші. І ще пригадалося, що циганка, коли Анна запитала, хто ж пошлюбить Варвару, показала рукою на османських вершників.

Найбільше цікавило митницьких: а де будуть брати шлюб і як уберуть молоду, а не гості, що почали з’їжджатися з Язлівця. І те, що спостерігала Митниця в четвер, бо весілля потрібно було справити до п’ятниці, — потім переказували роками, десятиліттями й навіть століттями. Казали потім, що Варвару присилували до шлюбу з османом, що було цілковитою неправдою. Вигадали, що молоду силоміць привезли до язловецької мечеті й примусили прийняти іслам. Говорили, що брати Варвари, коли весільна процесія почала виходити з двору й лаштувати коней та ослиць, кинулися на молодого й поранили його шаблями, бо начебто силоміць брав собі їхню сестру. Що хотіла Варвара зіскочити зі свого весільного коня, але була вбрана у весільний турецький одяг і під пурпуровим платтям мала зв’язані руки. Багато чого говорили потім, бо одруження християнки з мусульманином Митниця не пам’ятала. Навіть шлюб православної з католиком був тоді рідкістю.

Якби Мурза одружувався у Стамбулі, то процесія супроводжувалася б не тільки музикою. За весільним почтом нареченої їхали б птахи у клітках, килими, вишиття, золоті та срібні прикраси. У передвесільний день зібралися б наречена з жінками та незаміжніми дівчатами в басейні на мармурових диванах. Мили б наречену й готували б до весільної церемонії, а тоді й до весільного ложа. Циганські музики веселили б її, а вона платила б щирим золотом та цукерками. Увечері перед весіллям наречена прощалася б зі своїм дівоцтвом та домом батьків в оточенні своїх подруг та музик із танцюристами у внутрішньому дворику дому. Її одягнули б у весільний одяг — спідницю білого тонкого полотна, смугасті штани, вишите довге пурпурове плаття, взули б у пару взуття з м’якої телячої шкіри. Дзеленчали б перламутрові намиста, сережки, браслети й персні з коштовних каменів у вухах, на шиї та пальцях. Її покрили б червоною накидкою із голови до ніг, що знімалася б через голову. І перед тим, як залишити дім свого батька, стала б вона на коліна й поцілувала батькову руку та батькову ступню. І обвивав би її стан пасок дівоцтва, оздоблений коштовними каменями. Відправив би Мурза, може, десять ослиць, аби перевезти всі килими, ліжка та інші хатні речі. На шиях ослиць почепили б дзвоники, і коли процесія рушила, то всім було б відомо, що весілля прямує з нареченою до дому молодого. Приїхав би за нареченою Мурза до її дому, і побачив би зелену браму та йшов би крізь натовп, що розсипав би йому свої побажання, а при вході зустрів би його тесть, увійшли б вони до селамліку, тобто чоловічої частини дому. А весілля справляли б у домі нареченого, частувалися б шафрановим рисом, баранячим пловом, смаженими голубами, пельменями, фруктами та щербетом. А гостей веселили б співаки й танцюристи. А по всьому — узяв би він за руку молоду, завів би до кімнати, прибраної килимами, і лягли б вони на тонкі простирадла. І шелестіли б вони на тих простирадлах, як змії в піску, цілу ніч.

Тої середи з Язлівця приїхали Матій та Іван, вбрані в османські одежі. Ближче до обіду показався почет молодого. Митницькі люди побачили Мурзу в розшитому халаті, у білому тюрбані з пір’ям павича та в чоботах, які щільно стискали гомілки нареченого. Супроводжували Мурзу троє вершників і карета. Карета належала Ашкеназі. Тепер у ній сиділи весільні музики — двоє циганів, що грали на бубнах, і двоє османів із трубою й зурною. У п’ятницю, за тиждень до весілля, приїхала Варвара до Язлівець — і ввійшла до мечеті, де зустрів її кадій. Запитав він її, до якої віри вона належить і, почувши у відповідь, що до православної, відійшов від неї й підійшов до Мурзи. Порадившись із кадієм, Мурза не наполягав на прийнятті Варварою ісламу. Вирішили, що вона залишиться християнкою, але шлюб відправлять у мечеті. Баревичі були втішені цим.

Варвара вийшла до молодого у вишитій сорочці й спідниці. Голова її була коронована вінком із засушеного на Зелені свята барвінку та інших митницьких зел. Турецьке весільне вбрання тримав на руках один із трьох супровідників Мурзи. Варвара тричі вклонилася батькам та всім митницьким людям. Брати підвели їй коня, і процесія під пронизливі звуки зурни рушила з двору Баревичів до Язловець. Перешіптувалися митницькі жінки, що молоді вінчатимуться в мечеті, а весілля справлять у домі Мурзи. І коли весілля з’їхало в бік Горб-Долини, Онуферко, якого залишили пильнувати Баревичів двір, зачинив браму й випустив псів. Про все, що було потім, митницькі лише здогадувалися. Єдиний Онуферко знав, бо Гриць з Анною, повернувшись додому, розповіли йому, як було насправді.

«Доїхали ми до Язловець майже щасливо, — почав розповідати Гриць, — але на півдорозі зламалася вісь у кареті Ашкеназі, і поки поралися з нею, весілля чекало під розлогими деревами біля синіх озер. Потім знову рушили. До мечеті ввели Варвару ще в нашому весільному одягові. Там її перебрали в турецький. Прикрили лице».

«Коли той імам читав молитву — я думала, що мені серце трісне», — втрутилася в розмову Анна.

«Та воно так», — підтвердив Онуферко.

«Недовга та молитва в османів, — зітхнула Анна. — Дали Мурзі папір і сказали, що вінчання закінчено».

«Мамо, та ви забули сказати, що приїхав до мечеті сам санджак-бей і привіз на двох верблюдах подарунки для молодих», — додав розпашілий Павло, який щойно прибіг знадвору.

«З музиками й гістьми доїхали до дому Мурзи, — сказав Гриць. — То було в середу надвечір. Одна частина гостей — чоловіки, пішла в одну кімнату, а жінки — до іншої».

«Ну ви таке, Онуферку, виділи?» — розпачливо запитала Анна.

«То їм так Аллах сказав робити», — відповів на те Онуферко.

«Поки гості веселилися, а музики з однієї кімнати переходили до іншої, то весільні подарунки, привезені на конях, ослицях і верблюдах, поскладали до великої комори».

«А чим тільки не вдарували нашу Варвару!» — захоплено додав Павло.

«Заночували ми в домі нашого зятя, щоби на другий день усі гості знову приступили до почастунків».

«А чого ми там тільки не їли!» — знову перебив розмову дорослих Павло. Найбільше малому сподобалася пахлава, просякнута осиним медом, від якої в нього розболівся живіт.

«А хто потім усрався від тої пахлави?» — засміявся Гриць.

«Тату», — ображений Павло заплакав. Йому було соромно перед Онуферком.

«Та нічо, — заспокоїв малого Онуферко. — Як чогось наїсишся забагато, то жолудок не витримує».

«У п’ятницю вони йдуть до мечеті, — сказала Анна, не називаючи османів османами. — То надвечір, до заходу сонця, весілля скінчилося. Гості помалу роз’їхалися. Поїхали додому й ми».

«Не набулися, Онуферку, ми в новому домі Варвари. І Матій із Іваном ще зраненька помчали до фортеці», — сказала Анна.

«Та маєте чим тішитися, — Онуферко хотів підбадьорити Анну, — віддали-сте Варвару…»

«Віддати віддали, — наче сама до себе сказала Анна. — Але як усе буде… не знати».

Тимко довідався, що Язлівець перейшов до польських рук. Пантрував, що османські обози проїдуть через Митницю, і там десь на Волоському шляху він їх наздожене. Прочекавши до ранку, зрозумів, що османів або перебили під час штурму, або всіх полонили. Про те, що санджак-бей міг повести своїх через Бучач і Чортків, не здогадався.