Раз на рік навесні, коли пожежники влаштовували в Нью-Йорку парад, до Стефанової крамниці набивалося чимало колишніх колег із пожежної станції двигун 286/драбина 135 з Квінсу. Тоді, за віскі, у них розв’язувалися язики, і нестримні потоки спогадів заливали, наче пожежною піною, вузьке приміщення книгарні. Старі видання Стефанові приносив бухарський єврей із Квінса. Пожежник здогадувався, що бухарець Моше Ісхаков приносить не все. Вочевидь, рідкісні книжки, друковані в Амстердамі у єврейських друкарнях, Моше пропонує єврейським букіністам Мангеттена. Стефанові ж перепадає решта, чого не беруть єврейські букіністи Мангеттена, Квінса та Брукліна. Тобто те, чого не продадуть ні за які гроші. Моше роками їздить міні-веном «Шевролє» з перехнябленим переднім бампером, який прикручує скотчем. Мотор щороку проходить технічну перевірку без зайвих ремонтів. Щоправда, кузов підгнив і поржавів, бо Моше тримає своє авто на вулиці. Зрештою, з лишаями від корозії він придбав колись цю розвалюху за кількасот доларів на автомобільному звалищі. «То що тепер хотіти? — питався Моше у Стефана. — Що іржа зникне сама собою?»

Ісхаков раз на тиждень, інколи раз на два, привозив книжки для Стефана. Паркував «Шевролє» навпроти гідранта, вмикав аварійку й заходив до крамниці. Сторгувавши сотню-півтори доларів, задоволений, прямував убік мосту Вілліямсбурґ. Найпильніше Стефан дбав у крамничці про пожежну безпеку. Вогнегасники стояли на своїх місцях. Стефан радо вітав пожежного інспектора, коли той заявлявся з перевіркою, переступаючи сонних котів. Непокоїло Стефана тільки одне — якщо хтось із горішніх над крамничкою помешкань забуде вимкнути праску або газову конфорку. Раз на тиждень Стефан тренував котів на випадок пожежі. Коти неохоче піддавалися тренуванням, вишукуючи потаємні кутки або вилазячи на стелажі, звідки їх годі було без драбини дістати. Прочитавши в оголошеннях про дресирувальників псів, Стефан запросив одного, що видався найбільш придатним для такої справи. Тренування проводили у крамниці. Після того, як двері зачинялися і вмикалася зелена лампа, Стефан чекав на дресирувальника. З часом дресирувальник Майкл переконався, що Стефанові коти не піддаються жодному тренуванню. Стефан також погодився з цією думкою, коли одного разу коти замість того, щоб чемно на звук алярму вийти з крамниці, повискакували на стелажі і сховалися поміж книжок. Вони світили зеленими недовірливими очима, кожної миті готові зіскочити на підлогу й утекти геть.

Коли Д. увійшов до крамнички, Стефан сидів за столом серед провалля книжок. Біля зеленої лампи й комп’ютера лежало два бутерброди. Покупців майже не було. Якась молода пара, перешіптуючись, нишпорила в горішніх рядах мистецького відділу. Д. кивнув у той бік, звідки долинала тиха розмова. «Студенти з Купер Юніону», — тихо повідомив Стефан. Він скинув із колін пухнастого кота й голосно, щоби почули студенти, сказав, що через десять хвилин крамниця зачиняється. Там ще трохи пошаруділи, а потім із‑за найдальшого стелажа з’явилися розтатуйовані молоді люди.

«Добре, що зайшов, — сказав Стефан, — маю новину».

«Яку?»

«Щойно дзвонив Моше. Помер один старий. Зараз чистять його квартиру. Знайомий супервайзер покликав Моше, щоб той забрав собі паперовий мотлох. Як виявилося, покійний, у помешканні якого зараз бабрається у смітті Моше, був неабияким колекціонером рукописів і старих книжок. Будинок чистять мексиканці. Вони раді позбутися того непотребу якнайшвидше».

«А родичі?»

«Моше сказав, що старий був один як палець».

«Класно. Просто через день я відлітаю з Нью-Йорка. Як повернуся — побалакаємо».

«Приходь, приходь», — запрошував Стефан, провівши Д. до дверей.

Перед Митницею високо кружляв над полями шуліка. Одним крилом черкав щербатий, поруйнований фундамент старої цегельні, іншим — річку Джуринку. У коричневому оці птаха поміщалося багато. Можливо, навіть той джип, що розполохав дурне вороння видався хижакові мишею-полівкою. Зовсім нещодавно популяція шулік зросла в ареалі Джуринки. І той, що нині висів у повітрі, почувався господарем. Птах ловив теплі потоки, здіймаючись вище й вище. Нарешті він щось запримітив і, наче планер, почав плавно знижуватися. Розполохане шулікою вороння здійнялося з дороги й перелетіло до посадки, наробивши галасу. Д. помітив чорну хмару з сотень птахів, але не зрозумів, що їх могло так налякати. Джип узяв круто вгору і в’їхав до Митниці — селища на пологих пагорбах. Здавалося, що ті пагорби нарили тхори з лисицями. Прошмигнув до центру, звернув праворуч і, проминаючи Червону керницю, доїхав до кінця язловецької вулиці. Зупинився поруч із останньою хатою, протиснувшись обіч трактора з сівалкою. Едік зупинив джип і вимкнув мотор. Д. з Едіком вийшли — і перед ними відкрилася польова заросла дорога, яка вела до Язловець.

Попереду цвів бузковий садок. Водій попрямував до садка нарвати бузку, а заодно перевірити дорогу, яку цілу ніч колошматила травнева злива. Д. у синій куртці, чорних джинсах і кедах, помітивши неголеного господаря хати, привітався. Сподівався, що селянин упізнає його, але той лише потер спітнілу сиву голову й зацікавлено подивився на незнайомця. Вийшов із обори. Присів на переднє колесо трактора. Закурив.

«До Язловець?» — запитав селянин.

«Так, хочемо скоротити собі дорогу», — відповів Д.

«Не проїдете».

«А чому?» — запитав Д.

«Ну, бо нє, — пояснював курець. — Цілу ніч падав дощ. Загрузнете».

Тим часом підійшов Едік. Він тримав у руці кілька галузок бузку. Привітався з селянином. Едік погодився, що шлях до Язлівець розмоклий. На підтвердження показав свої черевики, обліплені свіжим чорним болотом.

«Якщо хочете до Язловец, то мусите по об’їзній, — і, помовчавши, запитав, — а ви здалека?»

«Здалека».

«А до Язловец чого?»

«Подивитися фортецю».

«А-а-а, — втягнув у себе сивий дим, — але шо там дивитисє? Все поруйноване».

«А ви давно там були?» — втрутився в розмову Едік.

«Давно, та чого туди їздити. Шо там для мене є?»

Поки розмовляли, з хати показався молодий чоловік. Слідом вискочили двоє дівчаток.

«Син, а то внучки, — наче виправдовуючись, сказав старий. — Невістка залишилася в Італії. Вже два роки. Переказували, що знайшла якогось італійця».

Д. промовчав. Навіть Едік примовк. Зазвичай охочий роздавати поради, але розуміючи складну життєву ситуацію цього чоловіка, не сказав нічого.

«А син п’є, самі видите. А невістка, — старий махнув розпачливо рукою, — добре, шо дітьом передає гроші».

Дівчатка підбігли до старого. Старшій було, може, п’ять років, молодшій — три. Вони сховалися за діда. Спочатку старша, а потім і молодша почали визирати, наче полохливі лисенята з нори.

«Встидаюцє, — пояснив їхню несміливість старий. — Не знают вас».

Д. згадав, що на задньому сидінні джипа лежить торба з солодощами. Купили на дорогу. Приніс і віддав сестрам. Діти повсідалися на сівалку й почали ділити цукерки та шоколад.

Джип розвернувся. Посигналивши на прощання, залишив чоловіка перед трактором із внучками, сином та вічно розкислою дорогою на Язлівець. Червона керниця, можна сказати, була священним джерелом для селища. Випливаючи на поверхню через підземні пласти червоного каменю, вода здавалася підфарбованою. Траплялися дні, коли вода була синьою, іноді жовтою, навесні — наче розбавлений марганець. Сюди не гнали напувати худобу, а гнали нижче, за містком. У воді зеленіла ряска, а мох наростав із кожним роком на мокрих каменях. Коли вода прибувала — ряска й водорості, виполоскані течією, вкривали обід. У цій вологості розкошували равлики, обліпивши кам’яне склепіння, надбудоване над джерелами. Улітку перескакували з одного місця на інше зелені жаби. Кілька років тому прийшло до однієї дірявої голови — поліпшити краєвиди Червоної керниці. Вирішили її зцементувати, встановити каплицю й велику гіпсову скульптуру білого ангела. При великому скупченні людей відкрили комплекс, який святили дванадцятеро священників. Люди розійшлися — а вода у джерелі зникла.