Валенто Клаудо співчутливо поглянув на юнака:
— Все прийде в свій час, друже! Бач, хоча ти й не вірив, а сталося так, як тобі казали і я, і Капітан: адже пам’ять до тебе повернулась? І далі теж буде все прекрасно… До речі, ти вже сказав Капітанові про новину з тобою? Ні? Ех, ти, а він напевно дуже зрадів би, почувши про таку приємну подію!..
Капітан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очі були опущені.
— А чого ж, і справді, ти досі не сказав Капітанові про це? — вів далі Валенто, не помічаючи, як з обличчя юнака потроху збігала радість.
— Ну… коли б же я міг?.. — повільно сказав Олесь. — І я не знаю, чи буде це йому зараз цікаво… можливо, Капітану воно й ні до чого…
— Як так? Що ти говориш? — щиро обурився Валенто. — Та як ти взагалі можеш казати таке? Капітан, який так любить тебе…
Олесь ще раз подивився на Марту. Вона ніби нічого не чула. Тільки її тонкі пальці, що нервово перебирали край накинутої на плечі хустки, виказували її внутрішнє напруження. І тоді Олесь швидко сказав, наче кинувшись у воду:
— Капітан нікого не любить. Він не любить людей.
Валенто Клаудо не зміг приховати свого подиву. Мабуть, він ніяк не чекав таких слів. Його рот відкрився, потім закрився, наче вкрай обурений механік не міг знайти слів. І вже після того Валенто вибухнув:
— Ти… ти говориш таке! Та як ти насмілюєшся судити Капітана, який врятував тебе? Капітана, який ставиться до тебе, мов до рідного сина! Він не любить людей, га? І це ти кажеш про людину, яка держить тебе при собі, яка на твоїх очах вирішила ще й допомогти моєму другові, Педро Дорільї? Ні, це ні на що не схоже! Марто, чи ти чула таке?
І тоді настала хвилина, коли доброго і чесного Валенто Клаудо наче вразило громом. Бо саме тоді, коли він перевів погляд на Марту, чекаючи, що дівчина висловить принаймні таке ж саме обурення словами Олеся, як і він сам, — вона, все ще не підводячи очей, тихо мовила:
— Я, мабуть, дуже дурна, дядю Валенто, але Алексо сказав те, що думала й я. Мені весь час страшно, дядю Валенто! Ти розумієш, я знаю, що тепер усе моє життя залежить від Капітана. Бо він обіцяв звільнити батька, а… а потім наче зовсім забув про це. І жодного разу не згадав про свою обіцянку… А мій любий татусь сидить у в’язниці, його, може, катують…
— Дурниці! — знов спалахнув Валенто Клаудо. — І твого батька ніхто не катує, і Капітан, напевне, добре пам’ятає про все. З якої це речі ти вимудрувала, що Капітан не виконає своєї обіцянки? Хіба досі він не робив усе так, як казав? Ти даремно хвилюєшся, Марто. Капітан не терпить несправедливості, він радий був би всім допомогти і зробити всім краще… Капітан знає все, от що!
Олесь побачив, як Марта на мить підвела погляд на Валенто. В очах її стояли сльози. Звичайно, вона хвилюється, вона звикла ставитися до Валенто Клаудо, як до кращого батькового друга, чиї слова й думки завжди були для неї дуже вагомими, вона просто не наважується сказати Валенто те, що говорила так щиро Олесеві. Ну, гаразд, тоді він скаже це сам! І, не думаючи більше ні про що, юнак палко заговорив:
— Капітан знає все, ти кажеш, Валенто? І коли він щось сказав, то все це цілком вірно й буде виконано, так?
— Звичайно. Та яка тебе муха вкусила, хлопче? Що ти маєш на увазі? — в голосі Валенто Клаудо бриніло щире здивування.
— Тоді, виходить, вірно й те, що Капітан оголосив себе володарем, єдиним, хто має право наказувати всім і вирішувати долю людей? Він хоче помститися фалангістам, добре. Але він посилає на морське дно сотні людей, які були винні лише в тому, що ними розпоряджалися офіцери, командири міноносця, так? За що Капітан убив їх, скажи, Валенто? І чи не про те, що може саме так статися, говорив тоді Фредо Вікторе? Кажи, Валенто! Бо це не лише, мої думки, так думає й Марта. Ну, відповідай нам щиро, як завжди, як ми звикли говорити з тобою!
Валенто Клаудо аж відсахнувся від несподіванки, так здивував його раптовий спалах Олеся.
— Ну, знаєш… — уже нерішуче пробурмотів він, не знаходячи потрібних слів.
— Ні, ти скажи! — наполягав Олесь. Юнак добре розумів, що розмова набула дуже гострого характеру і невідомо, чим вона скінчиться. Та він помітив, що Валенто Клаудо вагається, вагається… О, мабуть, і в його душі, десь у глибині, теж ворушаться сумніви…
— Скажи, Валенто!
Обличчя Клаудо спохмурніло. Здавалося, що в ньому борються складні почуття. Нарешті він вимовив:
— Я знаю Капітана давно, хлопче. І знаю його серце… як і всі ми тут, на "Люцифері". А скільки часу знаєш його ти, щоб мати право не лише міркувати так про нього, а й засуджувати його?
Гіркота й біль бриніли в словах Валенто. Серце Олеся стислося: вперше він бачив доброго й щирого, завжди життєрадісного і бадьорого механіка таким непевним себе, вперше чув такий глибокий докір у тому, що він говорив. Кинути б усе, не засмучувати б більше цю хорошу, чесну людину… та ні, раз почавши, Олесь зобов’язаний не здаватися, а довести до кінця свої думки!
— Я не засуджую його, — твердо відповів юнак. — Я кажу тобі, Валенто, про те, що свого часу говорив нам з Мартою Фредо Вікторе. А ти ж сам казав, що Вікторе справжня людина, яка добре розбирається в усьому. І ти бачиш, що слова Фредо Вікторе справджуються… Капітан робить так, як і передбачав Вікторе. А ти сам, Валенто, хіба не бачиш цього?
Клаудо мовчки дивився на Олеся. Він помітно вагався, і це міг би прочитати на його обличчі кожен. Чесний і щирий Валенто не вмів приховувати своїх почуттів. Він шукав і не знаходив відповіді, тільки обличчя його дедалі більше хмурнішало. Наче з останньою надією, він перевів засмучений погляд на Марту. Але й дівчина дивилася на нього так само запитливо, як і Олесь. Тоді Клаудо безпорадно махнув рукою, важко повернувся і мовчки зробив крок до дверей каюти. Серце Олеся стугоніло: невже ж, невже Валенто так і піде, нічого не сказавши? Йому важко, дуже важко, бо ж слова його друзів, і Олеся, і Марти, глибоко вразили його… кинутися б до нього, втішити… та ні, не можна, не можна піддаватися почуттю! Справа надто серйозна!
І вже в самих дверях Валенто спинився. Тримаючись за ручку дверей, але ще не відчиняючи їх, він повернув голову до юнака й дівчини, що дивилися на нього, затамувавши подих. Сумно, з великою непідробною щирістю він мовив:
— Я не можу відповісти тобі, Олесю… Все це так несподівано для мене… Та скажу тобі, що я й сам багато чого не розумію. Але я вірю, як і завжди вірив: Капітан знає, що робить! Я звик до цього. Інакше не можу. А ще я хочу попросити тебе, Олесю… краще не запитуй мене про такі речі! Капітан зробить усе, що обіцяв, він допоможе, він врятує Педро Дорілью. Бо він — Капітан! А щодо іншого… не питай, Олесю! Особливо в такі хвилини, як зараз, коли ми маємо вирушити… вирушити в бій…
— У бій? — водночас вихопилося і в Олеся, і в Марти.
— Так. Хіба ви не знаєте, що кожен виїзд «Люцифера» тепер означає можливість жорстокого бою? Адже на нас полюють і жандармерія, і поліція, і військо… Хіба тут можна говорити про щось інше, щось зважувати, про щось сперечатися? Треба просто виконувати накази… поговоримо колись згодом, я обіцяю тобі це, Олесю…
Двері за ним зачинилися.
Марта розгублено дивилася на Олеся.
— Знов сутички, знову бій?.. — тихо мовила вона. І, не чекаючи відповіді, додала: — А йому ж так важко на душі, ти бачив, Алексо?
— Бачив, Марто. І за це я ще більше люблю його! Бо він чесна людина і відповів нам те, що справді думав…
Олесь спинився. В коридорі пролунав сигнальний дзвінок, який звичайно закликав команду «Люцифера» готуватися до відплиття. Ще кілька секунд — і величезне тіло машини здригнулося. Затремтіла підлога. «Люцифер» рушив з підземної бази, він занурювався у воду, щоб глибоким каналом вийти у відкрите море. А потім… хто міг сказати, що мав на думці Сивий Капітан, куди він вирішив скерувати «Люцифер», для якої мети?..
Марта тихо торкнулася руки Олеся. Голос її цього разу був особливо м’який, лагідний і рідний:
