– Ну, скажи вже раз те, про що думаєш. Я сьогодня готов програвати…

– А звідки ти знаєш, що я ще чогось хочу?

– І знаю навіть, що чогось незвичайного. Бо ти зі звичайними справами не надумуєшся так довго, от як напримір зі смертю Агмеда-паші.

Ще подумала й запитала:

– Чи тобі було прикро, що я зробила таку дивовижу?

– Ні. Було щось надзвичайне. Ніяка інша з моїх жінок не відважилася б на таке. І се мені навіть сподобалося, що ти така відважна.

Подякувала йому усміхом і сказала:

– А що ти зробив би, якби я зробила ще більшу дивовижу?

– Тут, у палаті?

– Так.

– Прилюдно?

– Так.

– Яку дивовижу?

– Довго триваючу.

– Цікаво! Як же довго?

– Ціле життя.

– Довго. Але я не розумію!

Мовчала й надумувалася.

Був уже переконаний, що заноситься дійсно на поважнішу дивовижу, коли вона аж так довго надумується. Ждав. Вона повіяла віяльцем і запитала:

– Чи ти міг би наближитися до жінки, про яку знав би, що вона недавно могла бути в руках іншого мужчини?

Видивився на неї і відповів коротко:

– Ні.

– А що ти відповів би, якби я так само сказала тобі: «Ні»!..

Коли вимовила те слівце «ні», здавалося їй, що впливає на другий, ще більше небезпечний дніпровий поріг.

Її відповідь була для нього зовсім несподівана. Скорше сподівався почути ганьбу від Пророка з неба, як таке. Був ображений, мов нечуваним замахом на свої права.

В першій хвилі хотів їй відповісти, що вона належить до нього, як кожда жінка в сій палаті, і що вона була ще недавно невольницею! «Але невольниця не здобудеться на те, щоб висмикнути з рук султана кришталь судейської влади, – подумав. – І не відважиться навіть на спробу таких змагань, як ся!..» Пригадав собі, що від часу вінчання з нею не був ще ні разу у іншої жінки.

Вибирав у душі між усіми і нею. Волів її. Думав, як над шуткою. Але по її обличчю бачив, що се для неї зовсім поважна справа. І запитав:

– А що ти зробила б, якби я відмовив?

Те, що він ужив слова «зробила б», а не «сказала б», застановило її. Зрозуміла, що тепер рішається її становище на цілу будучність, на ціле життя та що від сеї хвилі вплив її буде або безнастанно рости, аж до невідомої висоти, або безнастанно меншати, аж упаде до ряду тих жінок-невольниць, що служать до розкоші й забави – поки не зів’януть.

Все, що винесла з дому, піднялося в ній на саму думку про такий упадок. Але не хотіла в такій рішаючій хвилі нічим подразнити мужа. І лагідним словом відповіла:

– Я скажу тобі се аж тоді, коли ти відмовиш.

– І виконаєш се?

Голос її задрожав, але миттю набрав звуку. Відповіла твердо, заглянувши йому в очі:

– Виконаю!

Надумався.

Пригадав собі європейських монархів, що жили без гаремів. Пригадав собі й життя Пророка Магомета, котрий довго жив з одною жінкою, Хадіжою, що була старша від нього. А ся була така молода! Якесь внутрішнє почуття справедливості пробудилося в нім, мов ключ цілющої води, що добувається зі скелі. Примкнув очі від натовпу думок і сказав:

– І я виконаю те, чого ти домагаєшся.

Була дуже задоволена. Але не показала того в такій мірі, як могла. Може, із-за страху, що переведення тої надзвичайної постанови султана натрафить на ріжні перешкоди… Задумалася.

Сулейман взяв її за руку і промовив:

– Пригадую, що ти прирекла сказати мені, що зробила б, якби я був відмовив.

Спокійно почала оповідати, мов казку дитині:

– Я зробила б те, що роблять жінки в моїм краю, коли їх мужі люблять інших жінок.

Йому шибнуло в думці одно-одиноке слово: «Місафір!» І він запитав:

– А що саме?

– Я взяла б малого Селіма на руки й опустила би твою палату, столицю і державу. І не взяла б я з собою ні одної прикраси, яку ти мені подарував: ні діядем з перел, ні перстеня з брильянтом, ні синіх туркусів, ні одягу з шовку, ні грошей!

– І з чого ти жила б у дорозі, та ще з дитиною? – запитав.

Задрижала. Бо сподівалася, що запитає, яким правом забрала б йому сина. Але зараз успокоїлася. Бо се його питання було для неї доказом, що він більше любить її, ніж дитину. Спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

– А з чого жиють убогі жінки з дітьми? Я варила б їсти хорим в тімарханах і чужинцям в каравансераях, я прала б білизну в великих гамамах.[116]

Перервав, сильно занепокоєний на саму думку, що ся жінка могла б утечи з його палати й на небувалий сором йому, як його законна жінка, заробляти таким чином на життя своє і його сина!.. По хвилі запитав:

– Чи ти думаєш, що мої люде не знайшли б тебе і не привели б сюди, заки сонце другий раз зайшло би на небі?

– О, се ще не таке певне! Я нікому не призналася б, що я жінка султана, пана трьох частей світу. Скажи, чи хтось так легко догадався б, що робітниця в лазні може бути жінкою султана?

Подумав і відповів:

– Дійсно, нелегко.

Спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

– І так працюючи, ішла б я все на північ, чужими краями, аж поки не дійшла б до рідного дому.

Не міг погодитися з думкою, щоби щось подібне могло статися проти його волі, і сказав:

– Нелегко було б людям догадатися, що ти султанська жінка. Але нелегко було б і тобі втечи переді мною!

– Скажім, що твоїм людям навіть удалося б зловити мене в дорозі. То що ж ти зробив би мені?

Здивовано відповів:

– Що? Наказав би знов привести сюди й замкнув би в гаремі!

– Яким правом? Адже я свобідна! Волю подарував мені сам султан Сулейман, якого весь нарід називає справедливим. Гадаю, що він не сплямив би свого імені і своїх законів насильством над безборонною жінкою, і ще до того матір’ю свого сина!

І знов шибнуло йому в думці словечко: «Місафір!»

Усміхнувся і подумав, що то він супроти неї безборонний, а не навпаки. Бо вона мала його сина і його любов. Та не сказав їй того, тільки запитав:

– Але яким правом забрала б ти мого сина з собою?

– Таким самим, як Гагар забрала Ізмаїла.

– Адже її чоловік вигнав з дому, а я тебе не виганяю й не виганяв би.

Був дуже цікавий, що вона відповість на се. А вона спокійно оповідала далі, мов казку дитині:

– Ріжну твар Господню ріжно виганяють з її гнізда. Інакше пташку, інакше рибку, інакше лисичку. Я не могла б навіки остати – в домі розкоші, як свобідна жінка, хіба як невольниця! Любов не терпить товаришок! – вибухла. І була дуже гарна в тім вибуху і гніві.

– Адже ти як свобідна звінчалася зі мною. Та й знала, бо бачила, що я маю й інших жінок. Так чи ні?

– Так. Але я думала, що ти покинеш інших. І як бачиш, я слушно думала! Бо ти вже прирік.

На се не знав, що відповісти. Думав уже над тим, яке вражіння викличе його постанова. Був навіть задоволений з того. Бо до всіх пророцтв про його надзвичайність в історії свого народу приходила ще одна, дійсно небувала надзвичайність. Усміхнувся, обняв її тим дужче, що мав уже її одну, і сказав:

– А відки ти знатимеш, чи я не заведу собі гарему десь за Царгородом?

– Сулейманові вірю на слово! Іншому я не повірила б.

Споважнів.

В тій хвилині прочув, що з тою жінкою переживатиме дійсно дивні пригоди, яких не переживав ні оден султан. І пригадалися йому слова Пашасаде: «Прегарна хатун Хуррем має ум високий і душу, що так уміє лучити святі думки Корану зі своїми думками і своїм бажанням, як лучить великий будівничий Сінан благородні мармори з червоним порфіром».

Дійсно. Навіть се її надзвичайне бажання не було противне святій читанці Пророка. А те, що вона ні разу не заговорила при тім про Коран, переконувало його, що вона вже наскрізь стала мусульманкою, бо з досвіду знав, що позірно навернені на мусульманство люблять багато говорити про Коран, особливо тоді, як домагаються чогось. «Вправді, багато вчених говорило, що жінка не має душі, але ся, очевидно, має душу», – подумав. І ще яку!

З задуми вирвали його таки його власні слова, котрі вимовив несподівано для себе самого: