Раптом сонна і безвольна, Ненсі кинула кубики перед собою.

— Гаразд, друже! Як каже леді Діана Меннерс, «Метай, джеллібіне». Моя вдача мене підвела.

— Містере Тейлор, — сказав Джим необачно, — ставлю готівку проти одного з цих чеків.

Пів години по тому Ненсі нахилилася і поплескала його по спині.

— От хто вкрав мою вдачу! — Вона проникливо кивала головою.

Джим згріб зі столу останній чек, поклав його разом з іншими, порвав їх у конфетті та розкидав по підлозі. Хтось почав співати, і Ненсі, перевернувши стілець, підвелася на ноги.

— Леді та джентльмени, — оголосила вона. — Леді — це ти, Мерілін. Я хочу, щоб усі знали, що містер Джим Пауелл, відомий «джеллібін» цього міста, є винятком із великого правила — «пощастило в кубиках — пощастило в коханні». Насправді я… — я кохаю його. Леді та джентльмени, Ненсі Ламар, знаменита темноволоса красуня, яку часто представляють у «Геральді» як одну з найпопулярніших представниць молоді, оскільки в даному конкретному випадку часто фігурують інші дівчата. Так ось, вона хоче оголосити — хоче оголосити, у будь-якому разі, джентльмени..... — Вона раптово почала падати. Кларк зловив її і відновив рівновагу.

— Перепрошую, — засміялася вона, — вона схиляється перед... схиляється перед... неважливо... Вип’ємо за джеллібіна... містера Джима Пауелла, короля усіх джеллібінів.

А за кілька хвилин, коли Джим з капелюхом у руках чекав на Кларка у темряві того самого куточка на ґанку, куди Ненсі приходила шукати бензин, вона раптово з’явилася біля нього.

— Джеллібіне, — сказала вона, — ти тут, Джеллібіне? Я думаю... — Її легка нестійкість здавалася чимось схожим на сон. — Гадаю, ти заслуговуєш на один з моїх найсолодших поцілунків, Джеллібіне.

За мить її руки були на його шиї, а губи притиснулися до губ Джима.

— Я дикунка яких мало, Джеллібіне, але ти підтримав мене у скрутний момент.

Потім вона пішла вниз від веранди галявиною. де гучно стрекотали цвіркуни. Джим побачив, як з парадних дверей вийшов Мерріт і щось їй сердито сказав — почув, як Ненсі засміялася, і, відвернувшись, пішла до машини. Мерілін та Джо вийшли слідом, сонно наспівуючи пісню про «Дитя джазу».

Вийшов Кларк і приєднався до Джима на сходах.

— Усі добряче напідпитку, — позіхнув він. — Мерріт явно не в гуморі. Він, безумовно, кине після цього Ненсі.

На сході вздовж поля для гольфу ніч почала відступати перед легким сірим килимом туману. Коли двигун прогрівся, компанія в машині почала хором прощатися.

— На добраніч усім, — гукнув Кларк.

— На добраніч, Кларку.

— На добраніч.

Запанувала тиша, а потім тихий, щасливий голос додав:

— На добраніч, джеллібіне.

Під їхні прощання машина рушила. Півень на фермі через дорогу сумно кукурікнув та замовк, і останній темношкірий офіціант загасив за ними світло на ґанку. Джим і Кларк неквапливо пішли до «форда». Тишу порушував тільки хруст гравію під їхніми черевиками.

— О, брате! — тихо зітхнув Кларк, — як ти вправно з цими костями!

Було все ще досить темно, тож він не вгледів рум’янець на тонких щоках Джима і тим більш не здогадувався, що причиною був незнайомий до того сором.

До похмурої кімнати над гаражем Тіллі цілий день знизу долітали гуркіт, пирхання і спів негрів-мийок ззовні, коли вони повертали шланг на машини. Це була безрадісна кімната квадратної форми, у якій стояло тільки ліжко і обшарпаний стіл з пів дюжиною книг — «На повільному поїзді через Арканзас» Джо Міллера, «Люсіль» у старому виданні, сповненому поміток старомодним почерком; «Очі світу» Гарольда Белл Райта, і старовинний англіканський молитовник, датований 1831 роком, з підписом Аліси Пауелл на форзаці.

Він увімкнув свою єдину електричну лампу. Коли джеллібін зайшов у гараж, небо на сході було сірим, але тепер воно стало насиченим і яскраво-блакитним. Джим знову вимкнув світло, підійшов до вікна, і, обпершися ліктями до підвіконня, замилувався чудовим початком ранку. У ньому прокинулися емоції, і першою з них стало відчуття марності, тупий біль від суцільної сірості його життя. Він раптом відчув навколо себе стіну, яка його огородила від навколишнього світу і була настільки ж відчутна, як біла стіна його майже порожньої кімнати. І через відчуття цієї стіни зникла уся романтика його існування, невимушеність, безтурботна безглуздість, дивовижна відкритість життю. Той джеллібін, що гуляв вештався по Джексон Стріт і ліниво наспівував пісню, відомий в кожному магазині та вуличному кіоску, завжди радий привітати будь-кого та обмінятися місцевим дотепом, часом сумний, але то лише через нудьгу — той «джеллібін» раптом зник. Власне ця назва стала якимось докором та банальністю. З потоком прозрінь він збагнув, що Мерріт повинен зневажати його, що світанковий поцілунок Ненсі міг викликати навіть не ревнощі, а лише зневагу до Ненсі, яка настільки опустилася. А джеллібін зі свого боку продемонстрував заради неї усього лише сумнівну майстерність, якій навчився у гаражі. Аби вона лишилася чистою, він взяв плями на себе.

Сонячна блакить з вікна наповнила кімнату, він підійшов до свого ліжка і кинувся на нього, люто стиснувши краї.

— Я її кохаю, — голосно вигукнув він, — Боже!

І щойно він це вигукнув, щось у ньому ніби звільнилося, ніби зник у горлі ком, який стирчав там до того. Почало розвиднюватись, світанок засяяв для нього по-новому, і, перевернувшись обличчям у подушку, він почав ридати.

О третій годині дня по залитій сонцем Джексон Стріт ледве тягся Кларк Дерроу. Джеллібін, який стояв на узбіччі, привітав його, зануривши пальці в кишені жилету.

— Привіт! — гукнув Кларк, хвацько зупинивши поруч свій «форд». — Тільки-но прокинувся?

Джеллібін похитав головою.

— Я навіть не лягав. Мене щось гнітило, тож я вранці зробив довгу заміську прогулянку. Щойно повернувся.

— Мене це чомусь не дивує…. Я теж як не свій.

— Розмірковую над тим, щоб поїхати з міста, — продовжував джеллібін, занурений у власні думки. — На мене чекає велика ферма дядька Дуна. Гадаю, мені варто туди навідатись і трохи йому допомогти. Все ж я занадто довго тинявся без діла.

Кларк мовчав, а джеллібін продовжував:

— Я розмірковую, можливо, після смерті тітки Меймі я міг би вкласти ці гроші у ферму і щось з цього мати. Уся моя рідня походила звідти. Там колись було велике господарство.

Кларк подивився на нього з цікавістю.

— Це смішно, — констатував він. — Мені теж нелегко після вчорашнього, то й що?

Джеллібін вагався.

— Не знаю, — почав він повільно, — здається, розмова з тією дівчиною, яка минулої ночі згадала про даму на ім’я Діана Меннерс — англійську леді — наштовхнула мене на такі рішення!

Він витягнувся і дивно подивився на Кларка:

— У мене ж колись і сім’я була, — зухвало промовив він.

Кларк кивнув.

— Знаю.

— І я останній із них, — продовжував джеллібін, голос його злегка підвищився, — і я, виявляється, нічого не вартий. Мене кличуть джеллібіном, як останнього нікчему. Люди, які не мали нічого у той час, коли мої рідні були заможними, задирають носа, коли проходять повз мене на вулиці.

Кларк мовчки слухав.

— Отже, я закінчив. Я їду вже сьогодні. І повернусь у це місто джентльменом.

Кларк дістав хустку і витер піт.

— Ти не єдиний, кого це вразило, — похмуро зізнався він. Ці дівчата… чого тільки не викинуть! Шкода лишень що таке не приховаєш.

— Ти маєш на увазі, — здивовано промовив Джим, — що вся інформація просочилася?

— Просочилася? Як вони могли тримати це у таємниці! Про це буде повідомлено сьогодні в газетах. Доктор Ламар повинен якось врятувати своє ім’я.

Джим поклав руки на борти машини й стиснув метал довгими пальцями.

— Ти маш на увазі, що Тейлор розслідував ці чеки?

Настала черга Кларка здивуватися.

— Ти не чув, що сталося?

Вражені очі Джима були достатньою відповіддю.