Він передав їй одну і мовчки запалив для неї сірник.

— І все ж, — продовжувала Ардіта, — чоловіки продовжували збиратися навколо мене — старі чоловіки та юнаки, більшість з них — мої ментальні та фізичні підлеглі, але всі вони дуже бажали мене мати — володіти цим чудовим і гордим життям, яке я побудувала навколо себе. Розумієте?

— Тобто, вас ніколи не перемагали, і ви ніколи не вибачалися?

— Ніколи!

Вона підскочила до краю уступу, постала на мить, як фігура розп’яття на фоні неба, і, описавши темну параболу, гепнулась без сплеску між двома срібними брижами двадцятьма футами нижче.

Її голос знову долинув до нього.

— І сміливість для мене означала просіку через ту сіру мряку, яка спускається на життя, давала можливість не тільки перемагати людей та обставини, але долати похмурість самого існування. Вона була підтвердженням цінності життя та значення тимчасових речей.

Зараз вона знову дерлася вгору, і при останніх словах з’явилася її голова з вологим жовтим волоссям, симетрично відкинутим назад.

— Все це дуже добре, — заперечив Карлайл. — Ви можете назвати це сміливістю, але ваша сміливість насправді побудована на гордості вашого походження. Це зухвале ставлення до життя у вас виховали. А у мої сірих буденностях навіть сміливість — одна з тих сірих і мертвих речей.

Вона сиділа біля краю, обіймаючи коліна і розгублено дивилася на білий місяць; а він сидів трохи позаду, як якийсь гротескний божок, втиснутий у нішу в скелі.

— Я не хочу корчити з себе Поліанну, — почала вона, — але ви все ще не зрозуміли мене. Моя сміливість — це віра… віра у вічну мою непохитність… що радість ще повернеться, і повернеться надія та мимовільність. І я відчуваю, що до цього я повинна тримати губи стиснутими, підборіддя високо піднятим, а очі широко відкритими — і не зобов’язана. Ой, я часто бувала у пеклі й не нила при цьому, а жіноче пекло — воно страшніше за чоловіче.

— Але якщо припустити, — запропонував Карлайл, — що перш ніж радість і надія дійсно повернуться, завіса опуститься для вас назавжди?

Ардіта піднялася і, підійшовши до стіни, з деякими труднощами вдерлася на черговий уступ — ще на десять-п’ятнадцять футів вгору.

— Все одно, — відгукнулася вона, — і тоді я б перемогла!

Він посунувся до краю, допоки не побачив її.

— Краще не пірнайте звідти! Ви зламаєте спину, — швидко сказав він.

Вона засміялась.

— Ні в якому разі!

Вона повільно розвела руки й стояла там, схожа на лебедя, випромінюючи гордість за свою юну досконалість, яка запалювала тепле сяйво в серці Карлайла.

— Ми летимо крізь чорне повітря з широко розпростертими руками, — вигукнула вона, — міцно тримаючи ноги прямо позаду, як хвіст дельфіна, і ми впевнені, що ніколи не вдаримося об те срібло там внизу, аж допоки зненацька воно не прийме нас у своє тепло, сповнене маленьких хвиль, що пестять.

Потім вона опинилася в повітрі, і Карлайл мимоволі затримав подих. Він не збагнув, що це стрибок з висоти майже в сорок футів. Здавалося, пройшла вічність, перш ніж він почув стрімкий щільний звук, коли вона досягла моря.

І саме тоді, коли він з радісним полегшенням зітхнув в той час, коли її легкий сміх добіг на вершину скелі й пронизав його стривожені вуха, він зрозумів, що кохає її.

Час, не маючи ніякої особливої мети, подарував їм три дні. Коли сонце через годину після світанку зазирало в ілюмінатор каюти Ардіти, вона весело підіймалася, одягала купальний костюм і йшла на палубу. Негри залишали свої справи, кожного разу коли бачили її, і, сміючись та балакаючи, скупчувались біля борту, поки вона плавала, як спритна риба, над і під поверхнею чистої води. Коли наставала прохолода сутінок, вона знову плавала, а також ніжилась і курила разом із Карлайлом на скелі, або ж вони просто лежали на піску південного пляжу, потроху розмовляючи, але не забуваючи спостерігати, як день барвисто і трагічно впадає в нескінченну тугу тропічного вечора.

І протягом цих довгих сонячних годин думка Ардіти про цей епізод як випадковий, божевільний, як краплю романтики в пустелі реальності, поступово покинула її. Вона боялася часу, коли він рушить на південь; вона боялася всіх можливих варіацій, які постали перед нею; думки її стали раптом клопіткими, а рішення одіозними. Якби молитви змогли знайти місце в язичницьких ритуалах її душі, вона попросила б життя завмерти лише на деякий час і стати ліниво поступливим швидкому потоку фантазій Карлайла, його яскравій хлопчачій уяві та схильності до мономанії, яка, здавалося, пронизувала його темперамент і розфарбовувала кожну його дію.

Але ця історія зовсім не про двох на острові, і насамперед стосується зовсім не того, як в ізоляції від зовнішнього світу народжується кохання. Це перш за все зображення двох особистостей, а його ідилічне розташування серед пальм на шляху Гольфстріму є досить випадковим. Більшість із нас задоволені існуванням, розмноженням та боротьбою за право робити те чи інше, а панівна ідея з самого початку приречена на провал; спроба ж контролю над своєю долею зарезервована для небагатьох щасливців, які, можливо, є нещасними.

Для мене найцікавіше в Ардіті — сміливість, яка затьмариться разом з її красою та молодістю.

— Візьми мене з собою, — якось сказала вона однієї ночі, коли вони ліниво сиділи в траві під покровом розлогої пальми. Негри принесли на берег свої музичні інструменти, і звук чудового регтайму м’яко плив у теплому диханні ночі. — Я б хотіла знову з’явитися через десять років, як казково багата індійська дама, — продовжувала вона.

Карлайл швидко глянув на неї.

— Знаєш, це можливо.

Вона розсміялась.

— Це пропозиція одруження? Чудово! Ардіта Фарнем стає нареченою пірата. Дівчину з вищого світу викрав грабіжник банку, що грає регтайм.

— Це був не банк.

— А що це було? Чому ти не розкажеш мені?

— Я не хочу руйнувати твої ілюзії.

— Дорогий мій, я не маю жодних ілюзій щодо тебе.

— Я маю на увазі твої ілюзії щодо себе самої.

Вона здивовано підняла голову.

— Мене самої? Що взагалі мене може пов’язувати з випадковими злочинами, які ти вчинив?

— Це ще належить з’ясувати.

Вона потягнулася і погладила його по руці.

— Шановний містер Кертіс Карлайл, — тихо сказала вона, — ти кохаєш мене?

— Наче це має якесь значення.

— Але воно дійсно має, тому що я думаю, що я закохалася у тебе.

Він іронічно подивився на неї.

— Таким чином твій рахунок за січень складає пів дюжини, — підсумував він. — Припустимо, я спіймаю тебе на слові та запропоную прямувати зі мною до Індії?

— А якщо я спіймаю тебе на слові?

Він знизав плечима.

— Ми можемо одружитися в Кальяо.

— Яке життя ти можеш запропонувати мені? Я не маю на увазі тебе образити, але серйозно; що буде зі мною, якщо люди, які хочуть винагороду у двадцять тисяч доларів, раптом наздоженуть тебе?

— Я думав, ти не боїшся.

— Я не боюся нічого, але я не хочу нехтувати своїм життям заради того, щоб продемонструвати одному чоловікові, що це саме так.

— Як було б добре, якби ти була бідна. Просто маленька бідна дівчинка, яка замріяно дивиться через паркан коров’ячої ферми.

— Хіба так було б краще?

— Я б із задоволенням дивував тебе, дивлячись, як твої очі широко розкриваються, розглядаючи різні речі. Якби вони були тобі потрібні! Розумієш?

— Розумію… як дівчата, які дивляться у вітрини ювелірних магазинів.

— Саме так, і хочуть отой великий довгастий годинник з платини, що має алмази по всьому краю. І як тільки ти б вирішила, що це занадто дорого, і вибрала б щось із білого золота за сто доларів, я б сказав: «Дорого? Аж ніяк ні!» І ми б зайшли у магазин, і незабаром платина вже б сяяла на твоєму зап’ясті.

— Це звучить так приємно, вульгарно… і смішно, чи не так? — пробурмотіла Ардіта.

— Хіба ж ні? Хіба ти не уявляєш, як ми подорожуємо усюди й витрачаємо гроші направо і наліво, стаючи кумирами усіх портьє й офіціантів? О, блаженні багаті за велінням духа свого, бо вони успадкують землю!