— Ах, тепер я вже все розумію! — крйкнув Карлос і кинувся бігти.

Переполохана Жаїра здригнулася, присіла за камінь і почала повзти назад, а Блакитний Лицар далі стояв нерухомо, шукаючи очима дивного золотого привиду.

Майже щодня Аракшо, взявши в мищину вогню, в дзбанок — води, а на оберемок — найкращих квітів, виходив з оселі. Вогонь, вода і квіти — це була жертва Камінному Духові Ітараре, що десь жив у печері. Ніхто не знав, де знаходиться та печера, і нікому в голову не приходило питати про неї в жреця. Її таємниця була відома лише Білому Крукові та Сторожисі. І коли він, урочистий та суворий, вбраний у свою білу туніку з вишитими на ній чорними круками на грудях і плечах, повагом ступав з жертвами в руках, — всі схилялися низько, або падали ниць, чекаючи, поки стихнуть його кроки. А він ішов десь у бік Ітараре і зникав поміж горбами та скелями.

І якось то, повертаючись з печери, сказав:

— Бачив я сьогодні сторожа Ітараре. Обіцяла ввечорі прийти до нас. Може, щось порадить на нашу біду...

Цю вістку прийняли з великою радістю, бо Сторожиха не показувалася від того дня, коли вийшли посли з оселі, а вона єдина могла щось помогти.

Заздалегідь вичистили радну площу, наносили дров на вогнища і навіть дещо з їди лишили, щоб належно прийтяти свою доброзичливу опікунку, хоч вона, яко жінка, не мала права засісти в радному колі.

А вона прийшла, похмура й таємнича, мовчки минула радне коло й сіла біля самого вогнища, обхопивши руками зігнуті коліна й спершись на них підборіддям.

— Я прийшла, — сказала тихо. — Кажіть, що вам треба...

Не хіхікала, як при першій зустрічі, була дуже сумна й задумана, хоч очі її сьогодні виглядали зовсім чорними, блискучими й молодими.

За радним колом стояли жінки й діти, і власне жінки, порушивши звичаї, почали гукати:

— Голодуємо, Сторожихо!

— Діти їсти просять!

— Ворог не дає навіть риби наловити!

— Вбили нам нашого Арусаві!

— Тепер усі мусимо ходити по харчі, цілими днями блукаємо і з порожніми руками вертаємось додому!

Татаурана дав знак замовчати і заговорив сам. Коротко переказав Сторожисі про невідрадне положення племени і просив помочі.

— Ми б і не турбували тебе, добра жінко, дали б собі самі раду, коли б могли якось рушитися звідси. Але, сама знаєш, наші посли мусять повернутися сюди. Де нас шукатимуть, коли ми змінимо місце постою?

Сторожиха задумано дивилася у вогонь і щось шептала. Коли Татаурана замовк, її шепіт став чутнішим.

— Баба нічого не винна, що праліс голодний, — говорила, мов би сама до себе. — Він і великий і тісний, і багатий і голодний. Ще й ворог! І нема куди вам тікати, бо голод і ворог — вони скрізь. Одне є — знищити ворога!

— Ми саме того хочемо! — сказав Татаурана. — Чекаємо на поворот наших послів. Ти ж знаєш про це...

Сторожиха похитала головою:

— Коли ворог під боком — не треба чекати. Його треба нищити завжди, де б він не з’явився. Знищили б того, що стоїть найближче до вас, — могли б вийти полювати на другий бік ріки, могли б знову ловити рибу. А так — що?

І баба замовкла, знову задивившись у вогонь.

— Ти нам радиш знищили тих, що стоять за рікою? Але ж ми з ними не дамо ради! У нас ледве п’ять десятків вояків!

Тонесенька їдка усмішка зморщила Сторожисі уста і так застигла біля них. Баба далі мовчала.

— Радь щось!

— Поможи!

— Дивись, як наші діти вихудли!

— Добре, що хоч у нас нема старих. Старі не відважилися йти з нами, коли ми покидали місійну оселю. Бо як би ми їх прогодували?

Сторожиха підвела голову і перебігла очима довкола по вінці облич.

— Треба, щоб хтось умер! — сказала твердо і голосно.

Від несподіванки люди подалися назад і затремтіли. Настала хвилина моторошної камінної мовчанки.

— Що вона сказала? — спитав тихо й недовірливо хтось.

— Я кажу, що треба чиєїсь смерти! — повторила Сторожиха. — Хай одна з дівчат посвятить себе і прирече на страшну, дуже страшну, смерть — тоді решта вийде, а ворог буде знищений. Я б посвятила себе для вас, але я вам буду потрібна, тай не спокушу того красеня, що сидить на червоній скелі, бренькаючи на струнах. Хі-хі-хі!.. — і баба вперше за сьогодні зловісно засміялася.

Люди подалися ще далі назад, а над їхніми головами повис жах.

Що вона каже?!

Сторожиха засміялася сильніше й підскочила з землі.

— Питаєте мене ради, а самі боїтеся! — засичала вона. — Якже хочете виповідати війну смерти, коли боїтеся смерти?! Однісенької лиш смерти!

Тілом баби почали пересмикувати якісь конвульсії. Вона обійшла довкола вогнище, тримаючи над ним свої чорні сухі руки, потім стала і зареготала знову:

— Є два виходи на той бік ріки. Один безпечний і короткий, другий — довгий і в ньому сидить смерть. Я проведу дівчину безпечним ходом і покажу їй гарного, мов сонце, ворога, що сидить вечорами на червоній скелі, бренькає на струнах і викликає свою кохану. Треба, щоб дівчина підмінила собою ту кохану, увійшла в серце ворога, як отруєна стріла, і примусила його сліпо чинитися своїй волі. Я дам дівчині торбу з найкращими камінцями які знайшла в цій долині, а дівчина мусить показати її ворогові й заманити його в той хід, де чекає смерть. Смерть! Страшна смерть! Але тільки одна. Ця смерть вирятує плем’я і знищить ворога — усього ворога, що має сотні голів і вдвоє більше ніг! Підземелля довге — там змістяться всі і всі загинуть. Дівчина також. Але чи ж то не гарна така смерть? Однісенька смерть, яка рятує життя цілому племені і нищить сотні ворога! Така смерть трапляється рідко, і спішіть з неї скористати, дівчата. Хто піде?

Сторожиха говорила скоро, гарячково, і від її. слів розходилась якась страшна сила, що притягала й одночасно викликала жах. Ареси слухали, дивилися на бабу і стояли, мов спаралізовані.

— Ну, хто піде? — повторила питання Сторожиха.

— Я! — впало раптом у несамовито-напружену тишу.

Усі здригнулися, пізнавши голос Тіні.

— Я! — секундою пізніше впала друга відповідь: це голосилася Жаїра.

Сторожиха переводила погляд з однієї на другу й усміхалася.

— Я піду! Я раніше сказала! — виступила вперед Тінь.

— Ти?! — зневажливим поглядом зміряла її від ніг до голови Жаїра. — Ха-ха-ха! Не знаю, чи матимеш успіх...

Тінь страшно збентежилася, бо ж знала, що має землисте обличчя, гострі, костисті плечі й руки, подібні до висушеного коріння іпекакуаньї. Ніколи вона не хотіла бути гарною, а в часи, коли її тіло було свіже й здорове, притягаючи до себе заздрісні погляди, вона ненавиділа свою красу, що стала її прокляттям. Але тепер би багато дала, щоб вернулася її краса й здоров’я. Хотіла прислужитися племені, хотіла вмерти, бо справді ліпшої смерти від тієї, яку обіцяла Сторожиха, не могла собі уявити. Але, що ж, видно, не була гідна такої смерти...

Позбувшись першого приголомшення, Татаурана скочив, як тигр.

— Ні!!! — крикнув. — Ні одна з вас не піде! Такою ціною ми не хочемо рятуватися від голоду!

Ареси також ніби попрокидалися від поганої змори й закричали:

— Морубішаба каже правду: такого не хочемо!

— Ліпше поголодуємо!

— Почекаємо, поки вернеться отрок Піра! Він напевне приведе з собою інші племена!

— Дівчат на смерть не пустимо!

— Цитьте!!! — вереснула пронизливо Жаїра. — Яке вам діло?! Я хочу йти! Моє життя належить мені!

— Неправда! Твоє життя належить племені! — відповіли їй.

— Рада племени є на те, щоб оберігати кожне життя!

— Коли рада племени не дозволяє — не смієш умирати!

Татаурана був такий потрясений, що мало не плакав.

«Я завжди погано про неї думав, — докоряв собі. — А вона тепер тільки показала, ким є насправді. Хоче йти на смерть для добра племени! Тінь мене не дивує — вона завжди була такою, і я її інакшою не знав. Але Жаїра? Яка ж у неї шляхетна й велика душа! І який же я нікчемний, що раніше її не оцінив!»